У жовтні 1991 року, коли незалежність України вже було проголошено, але ще не затверджено народом, київський журнал «Дніпро» зробив надзвичайно цінний подарунок для кам’янчан: опублікував новелу «Кам’янець Столичний» Юрія Липи (1900—1944) — письменника призабутого чи, точніше кажучи, викресленого комуністичними ідеологами з історії української літератури. «Кам’янець-Подільський вісник», який тоді редагував Віталій Бабляк (1951—2011), невдовзі, у трьох номерах поспіль, передрукував цю новелу, аби побільше кам’янчан змогли побачити талановито змальоване видатним майстром слова подільське місто влітку 1919 року, коли воно було тимчасовою столицею Української Народної Республіки.

«Своє щастя він носив з собою. Доля була для нього мачухою. Треба дивуватися, що в нього при цьому знаходився час і сили для наукової й громадської праці...» — так відгукнувся про українського історика церкви, бібліографа, архівіста, освітнього та громадського діяча Василя Біднова історик Дмитро Антонович (син знаменитого засновника київської школи істориків Володимира Антоновича). А син Дмитра Володимировича Марко Антонович (теж історик) написав про Василя Біднова: «Я особисто його дуже любив і завжди вважав напівсвятим». І додав: «Життя його було дуже важке, але він усі невзгоди приймав з дійсно християнською покорою, і взагалі це була дуже релігійна людина, не лише вихованням, але й психологічним укладом характеру».

Якщо ще недавно відомості про ученого були надто куці, то сьогодні маємо статті про нього в «Енциклопедії сучасної України» та «Енциклопедії історії України», ґрунтовні розвідки, які зробили Василь Ульяновський, Олександр Завальнюк.

Добре мати прізвище на букву А: про тебе, як правило, згадують першим. Серед професорів і викладачів державного українського університету, що в 1918—1920 роках діяв у Кам’янці-Подільському, така честь випала астроному Олександру Аленичу (російською це взагалі була би канонада з чотирьох А: «астроном Александр Андрианович Аленич»). 

«Остання впритул до останньої на пам’ять про останній останнього» — таку загадку можна загадати про одну з найвідоміших кам’янецьких пам’яток. Якщо підставити слова, пропущені для втаємничення об’єкту, то матимемо: «Остання споруда Татарської вулиці впритул до останньої споруди Польського ринку на пам’ять про останній візит до Кам’янця останнього польського короля». Після цього вже просто здогадатися, що мова йде про Тріумфальну браму (чи арку), що веде на подвір’я Кафедрального костелу.

І справді, арка має адресу Татарська, 20 і є останньою спорудою Татарської вулиці. Арка притулилася до будинку з адресою Польський ринок, 18, який за сучасною нумерацією є останньою спорудою центрального майдану Старого міста (в будинку спочатку розміщувалася католицька семінарія, в часи Російської імперії — губернське правління, в наші дні — міська друкарня). Арку зведено в пам’ять про візит до Кам’янця 11—16 листопада 1781 року польського короля Станіслава Августа Понятовського. Цей візит виявився останнім із трьох (1766, 1775, 1781) відвідин королем міста над Смотричем. До того ж сам Станіслав Август виявився останнім польським королем: після трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795), що відбулися в часи його королювання й призвели до зникнення Польської держави, Понятовський зрікся престолу.

В одній з оперет її герої справедливо співають, що без жінок неможливо жити на світі. З такою тезою важко не погодитися. Коли ж мова заходить про пізнання людиною світу, то тут актуальною буде ще одна аналогічна формула: без книжок неможливо жити на світі.

Як дослідили історики, упродовж трьох років, від січня 1918 до грудня 1920 року, влада в Кам’янці-Подільському змінювалася не мало, не багато — 11 разів. Попри калейдоскопічність подій тих буремних днів, можна виділити два часові острівці стабільності в цій чехарді поворотів. Перший із них, від кінця квітня до середини листопада 1918 року, коли влада в Україні належала гетьманові Павлу Скоропадському, тривав трохи більше ніж півроку та ознаменувався відкриттям у місті над Смотричем українського університету. Другий же — майже піврічний, від початку червня до середини листопада 1919 року, назавжди увійшов в історію України під назвою «Кам’янецька доба Директорії Української Народної Республіки». Сьогодні згадаємо, як 95 років тому Кам’янець на Поділлі став тимчасовою столицею УНР.

«Земля тряслась, мов наші груди, змішались в купу коні, люди; за залпом залп і гуркіт всюди», — так яскраво описав криваву Бородінську битву в знаменитому вірші «Бородіно» російський поет Михайло Лермонтов. Спливло вже понад двісті років з того часу, коли 7 вересня 1812 року біля села Бородіно за 124 кілометри на захід від Москви російські війська під командуванням Михайла Кутузова (132 тисячі чоловік і 624 гармати) зійшлись у герці з французькими військами під командуванням Наполеона I (135 тисяч чоловік і 587 гармат).

Звітно-виборні збори Кам’янець-Подільської міської організації Національної спілки краєзнавців України (НСКУ), що відбулися 20 травня, засвідчили: краєзнавці міста над Смотричем посідають чільне місце не тільки в Хмельницькій області, але й в Україні.

Упродовж п’яти років майбутній журналіст газети «Подолянин» Віталій Горбуленко та капітан популярної кам’янецької команди КВН «Наш Формат» Володимир Черняк, навчаючись на природничому факультеті Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, проживали в одній кімнаті гуртожитку. Повезло обом. Перший здобув безцінний матеріал для своєї третьої книжки в новому форматі: цього разу нарису. Перед тим Віталій видав збірку віршів «Широкий світ» (2010) і пригодницьку повість «У пошуках невідомого» (2011). А засновник і капітан «Нашого Формату» в особі свого довголітнього сусіда по кімнаті здобув майбутнього автора книжки про себе та очолювану ним команду.

Ще вчора ти був міністром, а сьогодні вже ніхто, бо в державі змінилася влада. В таку добре знайому і для наших часів ситуацію потрапив 14 грудня 1918 року український історик Дмитро Дорошенко. Цього дня війська Директорії оволоділи Києвом, а Павло Скоропадський вимушено зрікся гетьманства. Згадали ми цю ситуацію неспроста. Відставка Дмитра Івановича з посади міністра закордонних справ невдовзі обернулася на нетривалу, але яскраву кам’янецьку сторінку в житті історика.