«Можна сказати без перебільшення, що нічого урочистішого, ніж ця церемонія, не запам’ятали мешканці Кам’янця, та й навряд чи кому доведеться бути свідком таких урочистостей», — так натхненно відгукнулися «Подольские епархиальные ведомости» на подію, що сталася в місті над Смотричем 30 серпня (за старим стилем) 1878 року. Не інтригуватимемо читачів і відразу скажемо, що цього дня в Кам’янці-Подільському освятили Казанський собор — новий головний православний храм міста.

Серед уродженців Кам’янця-Подільського було чимало тих, хто прославився як лікар, чиї імена назавжди вписано в історію розвитку медицини. Це, зокрема, Вікентій Смідович (батько російського письменника Вікентія Вересаєва), хірург Едмунд Фаренгольц, народник Костянтин Лозина-Лозинський, Борис Котелянський (прототип головного героя повісті «Жид» Дмитра Маміна-Сибіряка), творець радянської школи ортопедів-травматологів Карл Вегнер, Юлій Манасевич (особистий лікар генерала Олексія Брусилова), санітарний лікар Антон Смідович, Людвіг Малиновський (його іменем названо одну з вулиць Вінниці), лікар і письменник Валер’ян Захаржевський, санітарний статистик Євген Солтиський, гігієніст Володимир Підгаєцький (засуджений у сфабрикованій справі «Спілки визволення України»), хірург Дмитро Бабляк (Лауреат Державної премії України в галузі науки та техніки).

Але найбільших висот серед тих уродженців міста над Смотричем, хто обрав своєю стезею медицину, досяг Аполлон Білоус. Уже в 40 років він став доктором медичних наук, а згодом членом-кореспондентом Національної академії наук України.

У Кам’янці-Подільському на початку XX століття діяло три гімназії: чоловіча та дві жіночі — Маріїнська та Славутинської. Наймолодшою з них була приватна жіноча гімназія Славутинської, або «Славутинка», як її любовно називали. Сім років пішло на становлення «Славутинки»: від першого набору 1901 року до першого випуску 1908 року. Усього шість років (до 1914 року) випало на повнокровне життя гімназії, бо ні Перша світова війна, ні подальші революційні події не сприяли нормальній діяльності дітища Степаниди Славутинської. А остаточне захоплення міста «червоними» в листопаді 1920 року поставило хрест на «Славутинці», адже для більшовиків гімназії були буржуазним пережитком минулого.

Сьогодні в місті пам’ять про гімназію Славутинської бережуть два навчальні заклади: п’ята школа, яка з 1921 року стала прямою спадкоємицею «Славутинки», та школа-інтернат, розташована в колишньому будинку гімназії Славутинської на розі сучасних вулиць Лесі Українки та Гагенмейстера.

Попри низку ґрунтовних публікацій, що з’явилися в наукових збірниках, починаючи з 1995 року, історія гімназії Славутинської ще містить чимало «білих плям».

2003 року у Франції вже втретє перевидали дослідження з французької середньовічної історії українського вченого, професора Київського університету Івана Лучицького (1845—1918). А в Україні тільки в останні роки прокинувся інтерес до цього непересічного дослідника середніх віків. І в цьому немає нічого дивного, бо ще донедавна радянські енциклопедії в один голос трактували Івана Васильовича як буржуазного історика.

Серед псевдонімів українського поета, драматурга, прозаїка, перекладача, діяча театру Михайла Петровича Старицького (1840—1904) був і такий — Подолянин. Яким чином доля закинула корінного полтавця на Поділля та чим цей край збагатив письменника, ми і поговоримо далі.

150 років тому, влітку 1864 року, губернський Кам’янець-Подільський збагатився на ще один навчальний заклад. На Польських фільварках урочисто відкрили училище для попівен. Або, як офіційно називали подільське освітнє немовля, — жіноче училище для дівчат духовного звання.

Старовинна Бакота, яку в роки розвинутого соціалізму безжально поглинули води підкореного радянською людиною Дністра, досі живе в пам’яті. Живе вона на сторінках сучасних і пожовтілих від часу книг. Сьогодні є ще одна нагода поговорити про Бакоту: 120 років тому тут було освячено храм Наймилостивішого Спаса.