Як дослідили історики, упродовж трьох років, від січня 1918 до грудня 1920 року, влада в Кам’янці-Подільському змінювалася не мало, не багато — 11 разів. Попри калейдоскопічність подій тих буремних днів, можна виділити два часові острівці стабільності в цій чехарді поворотів. Перший із них, від кінця квітня до середини листопада 1918 року, коли влада в Україні належала гетьманові Павлу Скоропадському, тривав трохи більше ніж півроку та ознаменувався відкриттям у місті над Смотричем українського університету. Другий же — майже піврічний, від початку червня до середини листопада 1919 року, назавжди увійшов в історію України під назвою «Кам’янецька доба Директорії Української Народної Республіки». Сьогодні згадаємо, як 95 років тому Кам’янець на Поділлі став тимчасовою столицею УНР.

Олександр Удовиченко

Отже, 3 червня 1919 року Третя Стрілецька дивізія Армії УНР під командуванням полковника Олександра Удовиченка, атакувавши більшовицькі частини під Кам’янцем-Подільським і розбивши їх ущент, оволоділа містом. Міністр внутрішніх справ УНР Ісак Мазепа писав, що після звільнення міста від більшовиків кам’янчани розповідали про страшні більшовицькі звірства над українцями. Особливою жорстокістю визначалася якась кам’янецька чекістка Фаня, що любила щоранку цинічно повторювати: «Мій наган сьогодні ще не снідав». З низки причин місто над Смотричем вирішено було зробити тимчасовою столицею УНР.

Про те, як місто вдалося очистити від більшовиків, ми можемо довідатися з перших уст, адже про це розповів сам Олександр Удовиченко в книзі «Третя Залізна дивізія. Матеріали до історії війська Української Народної Республіки. Рік 1919», що побачила світ 1971 року в Нью-Йорку у видавництві «Червона калина».

Отже, 21 травня 1919 року Удовиченка призначили командиром 16-го піхотного загону, від якого веде родовід 3-я Залізна дивізія, та зазначили, що цей загін має бути готовий до наступу на Кам’янець-Подільський, котрий повинен розпочатися водночас із загальним наступом армії УНР 1 червня.

«Це призначення сталося цілком несподівано для мене, — писав Удовиченко, — а попередження про наступ, що мав розпочатися вже за тиждень, звичайно схвилювало мене й викликало чимало думок про можливість виконання обов’язків і завдань, що їх покладено на мене особисто та на молоду, ще не спаяну частину, без належних, як мені тоді здавалося, бойових традицій. Як старший, так і молодший командний склад 16-го загону був мені невідомий, як рівно ж не знав я, що уявляє з себе козацький склад щодо дисципліни й бойової підготовки. Незадоволення старших командирів своїм попереднім начальником, полковником Шаповалом, що його вони задемонстрували, виславши до Головного Отамана делегацію з проханням замінити їхнього командира загону, насувало думку про можливість існування в загоні духу «отаманії»... Але всі мої побоювання й негативні припущення зникли з хвилиною, коли я пізнав ближче командний і козацький склад загону».

1 червня вдалося здобути Оринин. А невдовзі розпочався наступ на Кам’янець. Знову надамо слову Удовиченку:

«Наші лави швидко рушили вперед. Батареї напоготові чекали на наказ відкрити вогонь по хутору Козак; полковник Чижевський слідкував з висоти 133.9 за посуванням піхоти. Наші лави піднялися на висоту 126.0, але минули її без жодного пострілу. Раптом почулися окремі спорадичні постріли, що перетворились у рясні, але за кілька хвилин знову запанувала тиша.

Не минуло й 15 хвилин, як із напрямку на село Довжок залунали глухі гарматні вибухи, що далі перейшли в суцільний гуркіт, і на наші батареї посипався залізний град. Полковник Чижевський відповів огнем по шосе, коло села Довжок, де стояли ворожі батареї. Розпочався поєдинок поміж нашою й ворожою артилерією.

Червоні батареї виявили надзвичайну швидкість стріляння, що перевищувала швидкість наших батарей. Одну з наших гармат виведено зі строю. Ранені гармаші опинились у сфері обстрілу й їх не можна було з тієї сфери вивести. Один із командирів батареї запитав полковника Чижевського: «Що робити?» Останній відповів: «Огонь!.. Огонь!..» Раптом і передки гармат рівно ж опинилися під обстрілом. Командир батареї дав знак вивести коней, а козаки зрозуміли той знак інакше й кинулися до своїх гармат, щоб винести їх з-під обстрілу...

Я побачив це і мені здалося, що батарея не витримала й кидала свою позицію, але батарея навіть і не думала про відступ. Обстріл наших батарей був остільки міцний, що їх іноді в диму й у поросі не було видно. Раптом обстріл цей припинився й ворожі гармати перенесли свій вогонь на висоту 139.9, де мій штаб мав свій спостережний пункт. Одною з перших гранат розбито телефонний апарат і поранено телефоніста. За кілька хвилин упало до 50 гранат, але штаб урятувало те, що земля була вогка й тому більшість гранат заривалась у землю, не вибухнувши.

Обстріл нашого штабу розпочався зненацька й у короткому часі, також зненацька, припинився. Від полковника Ольшевського прибіг козак із донесенням, що окремий курінь, разом із Синіми (1-м полком Синьої дивізії — О.Б.), здобули хутір Козак. Ворожа піхота на хуторі, заскочена нашою атакою, після короткої перестрілки, майже цілковито знищена. Окремий курінь і Сині продовжують наступ на Довжок; у селі Кадиївці виявлено якийсь відділ червоних.

У той час Чорноморці (1-й Чорноморський полк — О.Б.) йшли похідним порядком із Теклівки, де перебували в резерві, до хутора Козак, для забезпечення нашого правого крила. Їм наказано захопити одним куренем Кадиївці. Я з моїм штабом вирушив до хутора Козак.

Полк Синіх і Окремий курінь наступали довгою лавою, переслідуючи відступаючого ворога. Батарея 1-го полку Синьої дивізії, під командою хорунжого (пізніше сотника) Шури-Бури, виказувала надзвичайну хоробрість, маючи всього лише одну гармату. Вона весь час трималася на лінії своєї піхоти. Стріляючи прямою наводкою, гармата пропускала свою піхоту вперед, потім знову на кар’єрі випереджувала її і знову прямою наводкою крила вогнем ворога. Ця батарея, пізніше збільшена ще раз добутою від червоних гарматою, придбала собі своїми героїчними чинами велику славу в 3-ій дивізії. Її командир, сотник Шура-Бура, разом із кількома своїми гармашами, героїчно вмерли у числі 359 розстріляних червоними під Базаром, під час 2-го Зимового походу.

…Сонце вже добре допікало. Стомлена наша піхота наступала поволі, але настрій панував бадьорий. В різноманітних, у декого вже подертих, убраннях, з неголеними, спітнілими обличчями, ці скромні герої блискуче виконували своє бойове завдання. «Слава вам, брати!» — вітав я їх, а у відповідь по всій лаві гучно-завзято лунало: «Слава Україні! Слава!»...

Брак кінноти став нам значно на перешкоді до належного переслідування ворога, що, відступаючи, перестав навіть відстрілюватися. Найбільше цікавило всіх, чи пощастить захопити ворожі гармати. Повстанці Точило-Гурського повинні були не пропустити їх через Кам’янець. Вибух трьох наших шрапнелей над Кам’янцем був сигналом для початку повстання в самому місті, що його мав підняти, згідно з домовленням, Точило-Гурський. Ніякого повстання не було, бо «отаман» Точило-Гурський, разом зі своїми повстанцями, зник у невідомому напрямку… Отже, ворожі гармати щасливо уникнули захоплення їх нами.

Близько 16-ої години по полудні наша піхота зайняла Довжок і Підзамче. Ворог зник, разом із його артилерією. Там, де стояли гармати червоних, коло шосе, численні розривини землі навколо й калюжі крові свідчили, що наші гармаші стріляли влучно. Селяни оповідали, що ворожі батареї не витримали нашого огню й повною ходою зникли в напрямку на Кам’янець-Подільський.

Раптом, з боку залізничної станції Кам’янця, загуркотіли гармати й на простір, що на ньому збиралася наша піхота, знову посипався град гранат. Нашим батареям не тяжко було виявити позицію ворожих гармат і в швидкому часі відповісти червоним «гарним за добре». За 10-15 хвилин ворожі гармати замовкли, й наша артилерія перенесла свій вогонь на шосе Кам’янець — Дунаївці, що був шляхом відступу ворога. Рихтівська група червоних відступала безладно на південь, у район Жванчика, а звідти вздовж річки Дністер, на схід. Сотня повітових комендантів зайняла Слобідку-Рихтівську, виконавши своє завдання. Близько години 18-ої на всьому фронті наступив спокій. Бій за Кам’янець-Подільський закінчився нашою перемогою і місто чекало на прибуття Уряду УНР».

Коротко про перебіг наступних подій. 10 червня до Кам’янця-Подільського вперше прибув голова Директорії та головний отаман війська УНР Симон Петлюра. Наступного дня на його честь місцева влада влаштувала урочистий обід.

15—18 липня під натиском поляків Українська Галицька армія (УГА) і урядові структури Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) залишили свою територію і перейшли до Наддніпрянської України. Як і провід УНР, керівництво ЗУНР на чолі з диктатором Євгеном Петрушевичем розташувалося у Кам’янці-Подільському. УГА зосередилася в районі Нова Ушиця — Проскурів.

Увечері 30 серпня 1919 року частинам об’єднаної української армії героїчними зусиллями вдалося відвоювати у більшовиків Київ, але вже наступного дня довелося віддати його денікінцям, тож Кам’янець-Подільський і далі залишався тимчасовою столицею УНР.

16 листопада 1919 року уряд УНР покинув Кам’янець-Подільський, місто зайняли поляки. У місті головноуповноваженим від уряду УНР залишився Іван Огієнко, якому Симон Петлюра при від’їзді наказав: «Бережіть Україну, як зможете». Так по суті завершилася Кам’янецька доба Директорії УНР, хоч протягом 1920 року Симон Петлюра та уряд ще кілька разів, але ненадовго поверталися до міста над Смотричем.