Візит до міста першої особи держави — це подія, яка жваво обговорюється сучасниками та потім здебільшого мляво розглядається істориками, адже, як правило, такі відвідини не мають якогось важливого значення ні для життя міста, ні тим паче для життєпису першої особи. Приїхав, оглянув, похвалив або посварив, поїхав — що ж тут вивчати й аналізувати? І все ж цікаво дізнатися, що думала перша особа, коли завітала до твого рідного міста.

Найцентральніша староміська вулиця Кам’янця-Подільського з найоригінальнішою народною назвою. Так з повною підставою можна сказати про Домініканську, яку ще називали вулицею Трьох хлібів.

Найлегше писати спогади журналістам. І навіть не тому, що вони майстерно володіють пером. Просто журналісти завжди залишають по собі датовані сліди — опубліковані в газеті матеріали. Тож досить узяти до рук підшивку рідного часопису за рік, погортати її — і за кожною статтею, твоєю чи твоїх колег, воскресне в пам’яті стільки яскравих деталей, що тільки бери папір і записуй. Або, адже прогрес не стоїть на місці, сідай за комп’ютер і вистукуй пальцями по клавіатурі.

Ці спогади розповідають, як два десятки років тому в Кам’янці-Подільському ставала на ноги перша в місті приватна газета «Подолянин».

Сьогодні місцеве самоврядування в Кам’янці-Подільському здійснюється через міську раду та її виконавчий комітет (міськвиконком). Очолює обидва органи міський голова. Добре відомий кам’янчанам і чотириповерховий будинок у центрі міста (майдан Відродження, 1), в якому депутати міської ради збираються на сесії та засідання комісій, в якому постійно працюють міський виконавчий комітет, його відділи та управління. А як виглядало самоврядування в місті над Смотричем 100—150 років тому?

У Кам’янці-Подільському на початку XX століття діяло три гімназії: чоловіча та дві жіночі — Маріїнська та Славутинської. Наймолодшою з них була приватна жіноча гімназія Славутинської, або «Славутинка», як її любовно називали. Сім років пішло на становлення «Славутинки»: від першого набору 1901 року до першого випуску 1908 року. Усього шість років (до 1914 року) випало на повнокровне життя гімназії, бо ні Перша світова війна, ні подальші революційні події не сприяли нормальній діяльності дітища Степаниди Славутинської. А остаточне захоплення міста «червоними» в листопаді 1920 року поставило хрест на «Славутинці», адже для більшовиків гімназії були буржуазним пережитком минулого.

Сьогодні в місті пам’ять про гімназію Славутинської бережуть два навчальні заклади: п’ята школа, яка з 1921 року стала прямою спадкоємицею «Славутинки», та школа-інтернат, розташована в колишньому будинку гімназії Славутинської на розі сучасних вулиць Лесі Українки та Гагенмейстера.

Попри низку ґрунтовних публікацій, що з’явилися в наукових збірниках, починаючи з 1995 року, історія гімназії Славутинської ще містить чимало «білих плям».

150 років тому, влітку 1864 року, губернський Кам’янець-Подільський збагатився на ще один навчальний заклад. На Польських фільварках урочисто відкрили училище для попівен. Або, як офіційно називали подільське освітнє немовля, — жіноче училище для дівчат духовного звання.

«Остання впритул до останньої на пам’ять про останній останнього» — таку загадку можна загадати про одну з найвідоміших кам’янецьких пам’яток. Якщо підставити слова, пропущені для втаємничення об’єкту, то матимемо: «Остання споруда Татарської вулиці впритул до останньої споруди Польського ринку на пам’ять про останній візит до Кам’янця останнього польського короля». Після цього вже просто здогадатися, що мова йде про Тріумфальну браму (чи арку), що веде на подвір’я Кафедрального костелу.

І справді, арка має адресу Татарська, 20 і є останньою спорудою Татарської вулиці. Арка притулилася до будинку з адресою Польський ринок, 18, який за сучасною нумерацією є останньою спорудою центрального майдану Старого міста (в будинку спочатку розміщувалася католицька семінарія, в часи Російської імперії — губернське правління, в наші дні — міська друкарня). Арку зведено в пам’ять про візит до Кам’янця 11—16 листопада 1781 року польського короля Станіслава Августа Понятовського. Цей візит виявився останнім із трьох (1766, 1775, 1781) відвідин королем міста над Смотричем. До того ж сам Станіслав Август виявився останнім польським королем: після трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795), що відбулися в часи його королювання й призвели до зникнення Польської держави, Понятовський зрікся престолу.

Як дослідили історики, упродовж трьох років, від січня 1918 до грудня 1920 року, влада в Кам’янці-Подільському змінювалася не мало, не багато — 11 разів. Попри калейдоскопічність подій тих буремних днів, можна виділити два часові острівці стабільності в цій чехарді поворотів. Перший із них, від кінця квітня до середини листопада 1918 року, коли влада в Україні належала гетьманові Павлу Скоропадському, тривав трохи більше ніж півроку та ознаменувався відкриттям у місті над Смотричем українського університету. Другий же — майже піврічний, від початку червня до середини листопада 1919 року, назавжди увійшов в історію України під назвою «Кам’янецька доба Директорії Української Народної Республіки». Сьогодні згадаємо, як 95 років тому Кам’янець на Поділлі став тимчасовою столицею УНР.

«Земля тряслась, мов наші груди, змішались в купу коні, люди; за залпом залп і гуркіт всюди», — так яскраво описав криваву Бородінську битву в знаменитому вірші «Бородіно» російський поет Михайло Лермонтов. Спливло вже понад двісті років з того часу, коли 7 вересня 1812 року біля села Бородіно за 124 кілометри на захід від Москви російські війська під командуванням Михайла Кутузова (132 тисячі чоловік і 624 гармати) зійшлись у герці з французькими військами під командуванням Наполеона I (135 тисяч чоловік і 587 гармат).

Ще вчора ти був міністром, а сьогодні вже ніхто, бо в державі змінилася влада. В таку добре знайому і для наших часів ситуацію потрапив 14 грудня 1918 року український історик Дмитро Дорошенко. Цього дня війська Директорії оволоділи Києвом, а Павло Скоропадський вимушено зрікся гетьманства. Згадали ми цю ситуацію неспроста. Відставка Дмитра Івановича з посади міністра закордонних справ невдовзі обернулася на нетривалу, але яскраву кам’янецьку сторінку в житті історика.