Юрій Липа

У жовтні 1991 року, коли незалежність України вже було проголошено, але ще не затверджено народом, київський журнал «Дніпро» зробив надзвичайно цінний подарунок для кам’янчан: опублікував новелу «Кам’янець Столичний» Юрія Липи (1900—1944) — письменника призабутого чи, точніше кажучи, викресленого комуністичними ідеологами з історії української літератури. «Кам’янець-Подільський вісник», який тоді редагував Віталій Бабляк (1951—2011), невдовзі, у трьох номерах поспіль, передрукував цю новелу, аби побільше кам’янчан змогли побачити талановито змальоване видатним майстром слова подільське місто влітку 1919 року, коли воно було тимчасовою столицею Української Народної Республіки.

БЛАГОСЛОВИЛИ САМІЙЛЕНКО Й ФРАНКО

Як зазначила донька письменника Марта Липа-Гуменецька (1943—2001), писати Юрій Липа почав дуже рано. Проте його батько — громадський і політичний діяч, лікар і письменник Іван Липа (1865—1923) — довго забороняв синові писати, нищив усю його писанину.

Щоб остаточно з’ясувати, як бути далі, батько й син зібралися та поїхали до письменника Володимира Самійленка. Володимир Іванович радо прийняв початківця та порадив писати далі. «Так Самійленко став моїм літературним хрещеним батьком», — говорив, за спогадами сучасників, Юрій Іванович.

Потім батько й син завітали ще до Івана Франка. Той теж дав поради та схвалив перші твори початківця.

ПОБИВСЯ З ПОЛІЩУКОМ

Кам’янецький період у житті Юрія Липи був недовгим — від літа 1919 до осені 1920 року. У місті над Смотричем, як засвідчують дані, зібрані професором Олександром Завальнюком у книзі «Історія Кам’янець-Подільського державного українського університету в іменах (1918—1921 рр.)», православний Юрій Іванович Липа з осені 1919 року був умовно дійсним студентом правничого факультету. Це підтвердив і тодішній ректор університету Іван Огієнко, який у спогадах «Світлій пам’яті Івана Липи», опублікованих 1937 року в журналі «Наша культура», писав, що 10 жовтня 1922 року Іван Липа «завітав до мене й просив мене як ректора Кам’янець-Подільського державного українського університету видати відповідну посвідку його синові Юркові про те, що він був два семестри (1919—1920 рр.) на юридичному факультеті в Кам’янці. Звичайно, потрібну посвідку я охоче видав». Забігаючи вперед, скажемо, що того року Юрій продовжив навчання в Познанському університеті. Щоправда, не на юридичному, а на медичному факультеті.

Як Юрій Липа опинився в Кам’янці? Олесь Янчук у ґрунтовному дослідженні «Пороги вічності Юрія Липи» зазначив, що в останніх числах 1918 року батько і син Липи покинули Одесу, де вони мешкали з 1902 року. Іван Липа подався до Києва, а згодом через Вінницю на Кам’янець, де зустрівся із сином, який, імовірно, прибув до тимчасової столиці України разом із частинами Армії УНР.

У місті над Смотричем Юрій Липа активно співпрацював із газетою «Життя Поділля», яку редагував Леонід Білецький, та щоденною газетою «Українське слово».

Валер’ян Поліщук

Юрій долучився також до видання студентського журналу «Нова думка», в якому, крім статей на громадсько-політичні, загальнокультурні та студентські теми, друкувалася поезія і проза початківців. До редколегії «Нової думки», крім Юрія Липи, входили ще кілька студентів, серед них і Валер’ян Поліщук (1897—1937) — у майбутньому відомий письменник. Юхим Кошельник (1902—1996), відомий у літературі як Анатоль Юриняк, що тоді навчався, як і Валер’ян, на історико-філологічному факультеті, в спогадах, опублікованих 1952 року в журналі «Київ» під псевдонімом Б. Сивенко, писав про Липу й Поліщука:

«Обох їх часто можна було зустріти також на літературних вечірках, при чому, рідко бувало, щоб вони не мали гострої сутички поміж собою. Річ у тім, що Юрій Липа був палкий патріот УНР, запеклий противник большевизму, а Валеріян Поліщук завжди демонстрував свої ліві, совєтофільські погляди. Розповідали, що одного разу в університеті між ними дійшло до бійки, при чому поле бою залишилося за Юрієм Липою».

У Кам’янці Юрій опублікував репортаж з Одеси «З-над моря», поетичні переклади «Уніформа», «Три кондори», статті «Замітка про кубізм», «Нещасливий спадкоємець» та інші.

У ЗАКУТКУ БІЛЯ СОБОРУ

Іван Липа — письменник, батько Юрія Липи

Український літературознавець і публіцист Михайло Мухин (1894—1974) у спогадах «Яснозбройний Юрій», уперше надрукованих 1953 року в журналі «Київ», який видавався у Філадельфії, писав, що в другій половині літа 1919 року в Кам’янці на Поділлі кілька разів бачив Юрія Липу разом із йото батьком на обідах у римо-католицькому дитячому притулку: «Юрій Липа був у ясно-сірій курточці, що так пасувала до його блакитно-сивих очей, ясно-блідого обличчя й сріблястої чуприни».

Навесні 1920 року Михайлові Мухину довелося кілька разів зустрітися трохи ближче з батьком Юрія, який своїми порадами допомагав видавати щоденну газету «Наш шлях» (Мухин помилково написав «Новий шлях»): «Зі своєю вічною люлькою та попелястим убранням і зрівноваженим виразом обличчя Іван Липа нагадував мені тоді німецького сільського пастора. Був маломовний, давав загальні вказівки щодо ведення тих чи інших відділів часопису».

Тоді ж, напровесні 1920 року, Михайло Мухин двічі чи тричі зустрів Юрія Липу в «цікавому закутку» біля православного собору. Нині від храму, що був окрасою майдану біля чоловічої гімназії, залишилися тільки підвали, а в приміщенні гімназії розмістився історичний факультет національного університету. Мухин згадував:

«Поспішаючи десь на обід, я все зустрічав Юрія Липу у цьому пустельному закутку на тлі ефектних архітектурних декорацій — таких рясних у Кам’янці — в западині, звідусіль щільно огородженій мурами та вежами, похмуро-зосередженого, з маленькою книжечкою в руці, білявого й блідого, в променях ясного квітневого сонця, на тлі біло-рожевих квітів магнолії...

Не маючи нагоди розмовляти, ми лише віталися при кожній зустрічі. Але тепер я поцікавився книжечками в його руках. Цим разом це були прозові «Спогади вдівця» Поля Верлена. Іншим разом були — також у французькому оригіналі — вірші Альфреда де Мюссе. Зрештою, мені завжди здавалося, що довша зупинка й розмова були б не на місці, і, глянувши на титульну сторінку поданої книжки, я швидко біг далі».

Пізніше, в Празі, близько 1930 року, Мухин довідався від Новосельського, знайомого Липи, що Юріїв зосереджено-похмурий вигляд «свідчить про те, що скоро настане творчий транс». А 1927 року, прочитавши в «Літературно-науковому віснику» Липин переклад «Венеції» Мюссе («В Венеції злотавій ні корабля у плаві, ні тіні рибаря, ні ліхтаря...»), Мухин згадав «яснозбройного Юрія в променях квітневого подільського сонця на тлі розквітлих магнолій і подумав, що, напевно, він тоді вже збирався перекладати цей вірш, чи може саме навіть уже перекладав його в умі».

«ПО КАМ’ЯНЦІ ПІШОВ Я НА МЕДИЦИНУ»

Невеликий спогад про перебування в Кам’янці залишив і сам Юрій Липа. У вступі до книжки «Ліки під ногами», вперше виданій 1943 року, він писав:

Обкладинка перевиданої книжки Юрія Липи

«Це було в 1919 році. Невеличка українська армія, оточена в Кам’янці на Поділлі з усіх боків більшовиками і поляками, не мала нізвідки помочі. День і ніч відбивалися від ворога частини Директорії, обороняючи свою тимчасову столицю. Надія була, що окремі повстання по цілій Україні сполучаться в одно загальне, і тоді вдасться наново здобути обидві столиці України. Треба було б тільки видержати. Не вистачало харчів, обмаль було амуніції, але з тим ще так-сяк давали раду українські бійці. Найгірше було з ліками. Не було чим лікувати хворих і ранених. Не було чим гальмувати кровотечі, обнижувати гарячку, гоїти запалені кишки і рани.

Військові й цивільні шпиталі були переповнені, але перемучені лікарі, сестри й фельдшери не могли хворим багато помогти. Хіба що вдалося трохи забрати медикаментів від ворога або контрабандою щось прийшло з Заходу. Але цього було мало, незначна кількість ліків не заважувала багато серед загальної біди.

Люди вмирали і недалеко від фронту, і в самому Кам’янці від нестачі найпотрібнішого — хіни, саліцилу, таніну.

А на це не було ради. Батько мій, тоді лікар Військового міністерства, приходив сумний і мовчазний. Дуже часто доводилося тільки безрадно дивитися, як гинуть від пошестей і хвороб найкращі люди.

Україна була тоді блокована з усіх боків — і з заходу, і з сходу,— треба було б самим шукати виходу. Та не вдалося, і багато жертв упало через недостачу ліків.

— Чи можна було б лихові запобігти? — не раз питав я себе, дивлячись на те, що діялося серед моїх товаришів, студентів і військових. Може, є щось таке, що б замінило хіну з далекої Ост-Індії, або заморські тинктури, або фабричні витвори Заходу? Нехай би замінило хоч частково, але все ж і це багато б значило.

Після кам’янецької доби немало минуло часу, але все ж пам’ять моя не могла викреслити тих тяжких хвилин, коли лікарі нічим не могли помогти хворим.

По Кам’янці пішов я на медицину».

Справді, 1922 року, як ми вже зазначали, Юрій вступив на медичний факультет Познанського університету. «Я знав, що ти вибереш медицину, це добре. Медицина дасть тобі не тільки фах, вона дасть тобі цілий світогляд», — так зреагував на вибір сина Іван Липа.

Через рік, 13 листопада 1923 року, у Винниках неподалік Львова після кількарічної хвороби (рак шлунку після отруєння навесні 1919 року несвіжим маринованим м’ясом дикого вепра) помер батько. Ця подія дуже вплинула на Юрія. Віддаючи шану батькові, він уклав 56-сторінкову книжечку «Світильник неугасимий: Пам’яті Івана Липи», яка побачила світ 1924 року в Каліші.

По закінченні університету Юрій Липа деякий час стажувався в Данцигу (нині Гданськ). Від 1928 року мешкав у Варшаві. Того ж року пройшов річний курс підготовки у Школі військових підхорунжих Польської армії. Крім того, 1929 року Юрій Липа закінчив Вищу школу політичних наук при Варшавському університеті.

«КАМ’ЯНЕЦЬ СТОЛИЧНИЙ»

У Львові Юрій Липа видав три збірки новел під спільною назвою «Нотатник». Перші два томи побачили світ 1936 року, а третій — наступного. Всього до  «Нотатника» увійшло 16 новел: шість — у першому томі, по п’ять — у двох наступних. У другому томі було надруковано згаданий на початку цієї статті «Кам’янець Столичний».

Як зазначає доктор філологічних наук Віра Просалова в монографії «Текст у світі текстів Празької літературної школи» (2005), цілком ймовірно, що прототипами зображених героїв були реальні особи, яких міг знати автор, коли навчався в університеті. Дослідниця припускає, що в процесі роботи над «Нотатником» Липа користувався своїм записником. Принаймні, на думку Віри Просалової, географічна конкретність творів, що зображували то Одесу, то Кам’янець, дає підстави для таких припущень.

Реальний стан в оточеному більшовиками Кам’янці подається через сприймання героїв новели, котрі по-різному оцінюють те, що відбувається. Кинута одним із персонажів репліка «Кам’янець Столичний», винесена в заголовок твору, набуває в новелі діаметрально протилежного тлумачення: від сентиментально-розчуленого, патетичного — до зневажливого, глумливого, адже невеличке місто, що стало осідком Головного отамана, потерпає тепер від голоду і куль. Та оточені навіть не усвідомлюють усієї загрози («в місті може тільки кілька осіб знає про наш стан»), адже Симон Петлюра, щоб часом не зчинилася паніка, приймає парад, на вулиці лунають марші. Незважаючи на небезпеку, герої заспокоюють себе одвічним: «нема чого хвилюватися», «якось буде».

Комплекси розчуленості, м’якотілості, розслабленості, нещадно тавровані Євгеном Маланюком, проступають у бездіяльності персонажів, котрі рефлексують, говорять, але не діють. Як зазначає Віра Просалова, хронологічна точність відтворених подій (17 липня 1919 року) нагадує запис у щоденнику, зроблений, проте, не похапцем, не нашвидкуруч, а зважено, осмислено, з проекцією у минуле й майбутнє. Завдяки введенню різних поглядів — ботаніка, інженера, історика, філолога тощо — ситуація зіставляється з періодом князювання Святослава, стає багатовимірною.

Характер інтелігента в новелі «Кам’янець Столичний» досліджувала кандидат філологічних наук Валентина Гасанова. Вона зробила висновок, що в цій новелі героїчний характер інтелігента виписано масштабно й глибоко. На думку дослідниці, письменнику вдалося створити образ героя нового типу — інтелігента, безмежно відданого ідеї, цілеспрямованого й діяльного. Як зазначає Валентина Гасанова, «персонажі Юрія Липи — люди витонченої душевної організації, високого інтелекту, природні провідники, герої європейські, а водночас — типові представники свого народу».

Зі щирим співчуттям зображує Юрій Липа молодого вченого-іхтіолога Парфана, який відкрив «у Сочі, чи в Анапі, чи в іншій чорноморській бухті незнаний рід гарпактид і дав йому назву Льонґіпедія понтіка». Покинувши вчені заняття, Парфан став армійським «культосвітником», працював на фронті, доки не захворів на тиф. Парфан — діяльний інтелектуал, він прагне розкрити перед вояками-фронтовиками справжнє призначення України (саме так — «Призначення України» — згодом назве Юрій Липа одну зі своїх ключових історико-філософських праць). При потребі Парфан готовий узяти до рук зброю, щоб захищати українську державність.

Антиподом Парфана є філолог-слов’янознавець Масник. Ці герої протиставлені навіть у портретних характеристиках: Масник — «великий, червоний, дебелий», він «одразу наповнив галасом цілу низьку кімнату». Парфан — «блідий, як видиво», після тифу він «змиршавів», навіть ходить хитаючись — постать «із вічно слабо обрисованою усмішкою на блідих великих устах і здивованою зморшкою на високім, чистім чолі». Масник, розмовляючи, «гримить», голос Парфана ледве чутний.