Сб, 24.07.2021, 12:17
Вітаю Вас Гість
Головна | Реєстрація | Вхід
Головна » Статті » Знахідки О.Будзея » Персоналії

Будзей О. Учитель Грушевського і Тарле
Іван Лучицький

2003 року у Франції вже втретє перевидали дослідження з французької середньовічної історії українського вченого, професора Київського університету Івана Лучицького (1845—1918). А в Україні тільки в останні роки прокинувся інтерес до цього непересічного дослідника середніх віків. І в цьому немає нічого дивного, бо ще донедавна радянські енциклопедії в один голос трактували Івана Васильовича як буржуазного історика.

ЯК МАТЕМАТИК ІСТОРИКОМ СТАВ

Іван Васильович Лучицький народився 2 червня (14 червня за новим стилем) 1845 року в Кам’янці-Подільському. Його батько Василь Іванович Лучицький, закінчивши 1831 року Волинську духовну семінарію, а 1835 року — Київську духовну академію, працював викладачем давніх мов Подільської духовної семінарії. Згодом, у 1857—1862 роках, він викладав логіку та російську словесність у Кам’янець-Подільській чоловічій гімназії.

Саме батько став першим учителем Івана. Хлопця не поспішали віддавати до гімназії, вважаючи, що найкраще спочатку здобути ґрунтовну домашню освіту.

У 1857—1861 роках Іван Лучицький навчався у Кам’янець-Подільській чоловічій гімназії. Вступив одразу в третій клас. Улюбленими предметами Івана були історія та математика. У спогадах він зазначав: «Я ще з п’ятого класу мріяв стати математиком і вступити на математичний факультет, виключно почав вивчати математику, пройнявся її методами. І ці заняття залишили в моєму розумі вагомий слід, стремління до точності та до повноти аргументації».

Суворі порядки, які панували в Кам’янець-Подільській гімназії, викликали нервову хворобу у вразливого хлопчика. Атмосфера, в якій проходило дитинство, вплинула на характер та етичні погляди майбутнього історика. Усілякого роду пригнічення стало для нього неприйнятним.

Портрет Миколи Пирогова. Художник Ілля Рєпін

Світлим променем у дитячих споминах Лучицького став візит до Кам’янець-Подільської гімназії попечителя Київського навчального округу Миколи Пирогова. Про цей візит восени 1859 року історик і через багато років згадував не без хвилювання. До приїзду Пирогова гімназисти, за словами Лучицького, уявляли найвище начальство в особі директора, який приходив у клас раз чи двічі на рік, кричав, називав учнів дурнями, розмахував палицею і, надовго навівши жах, ішов геть.

Звісно, за понад 80-літню історію гімназії були в ній різні директори — і добрі, і погані. Лучицькому ж не повезло: у 1857—1863 року гімназію очолював англієць за походженням, вихованець Единбурзького університету, знавець класичних мов Яків Бякстер. Ця досить освічена, але стара і хвора людина дивилася на гімназію як на другорядну справу.

... Микола Іванович Пирогов зайшов до класу в поношеному камзолі, підійшов до учнів, сів біля Лучицького і став просто та лагідно розмовляти з гімназистами, розпитувати їх. Хлопці пожвавішали і згодом наввипередки відповідали відвідувачеві, а коли урок закінчився, гуртом оточили Миколу Івановича, ловлячи його слова та добрий погляд. «Для мене стало зрозуміло, яким має бути педагог», — писав згодом Лучицький.

Наприкінці 1861 року Іван перейшов у сьомий клас першої Київської гімназії. Саме в сьомому класі закінчилося захоплення Лучицького математикою. Він прочитав книги Франсуа Гізо «Історія цивілізації в Європі» та Фрідріха Шлоссера «Історія XVIII століття». Праці вразили Лучицького чіткістю думки, несприйняттям фанатизму. Особливо сильний вплив на формування історичних поглядів Лучицького мало дослідження Шлоссера, яке зміцнило в хлопця ненависть до будь-якого насильства. Так математика втратила майбутнього чудового вченого. Зате його здобула історія.

1862 року Лучицький став студентом історико-філологічного факультету Київського університету. Саме тоді відбулося формування майбутнього історика завдяки власному потягу до знань, самоосвіті, володінню чужоземними мовами. На роки навчання в університеті припало й формування наукового світогляду та теоретико-методологічних підходів до осмислення історичних фактів, чому посприяло захоплення позитивістською філософією Огюста Конта. Ця теорія визначила орієнтацію пошуків та вподобань Лучицького в історичній науці.

ШКОЛА ЛУЧИЦЬКОГО

1866 року Лучицький закінчив Київський університет. Педагогічну діяльність учений розпочав учителем російської мови і церковнослов’янської словесності в Києво-Подільській прогімназії, пізніше працював учителем історії та географії. 1870 року його затвердили приват-доцентом із всесвітньої історії в Київському університеті, а 1874 року — доцентом кафедри всесвітньої історії, де він розпочав тривалу та плідну працю. У 1877—1907 роках Лучицький  — професор Київського університету.

Підтримуючи та покриваючи ліберально-демократично налаштоване студентство, історик був під особливим наглядом попечителя Київського навчального округу та під контролем Департаменту поліції.

Як зазначає дослідниця наукової та громадсько-політичної діяльності Лучицького Наталія Логунова (2006 року вона захистила кандидатську дисертацію на цю тему), не можна сказати, що Іван Васильович був майстерним лектором, однак він був блискучим педагогом, у чому велика заслуга його закордонних учителів. Він умів заохотити слухачів до самостійної роботи над джерелами, ретельно уникав навіть випадкової підказки учаснику семінару, боявся передбачити висновки, до яких студент мав прийти самостійно. Усі його учні користувалися цінними критичними і методологічними порадами, але жоден із них не міг нарікати на якусь спробу здійснити тиск, зазіхнути на їхню самостійність у науці.

Пам’ятаючи свої студентські роки, коли він практично не мав жодного наукового керівництва, професор Лучицький завжди тримав відчиненими двері для студентів, які ставали для нього молодшими товаришами в науці.

Під впливом Лучицького відбувалося становлення наукових інтересів багатьох науковців. Серед них Євген Вікторович Тарле, Дмитро Мойсейович Петрушевський, Володимир Костянтинович Піскорський, Василь Петрович Клячін, Микола Прокопович Василенко, Венедикт Олександрович Мякотін, Никандр Васильович Молчановський. Був учнем Лучицького і корифей української історичної науки Михайло Сергійович Грушевський.

ЙОГО ПРАЦІ ВИВЧАВ КАРЛ МАРКС

Іван Лучицький досліджував переважно історію країн Європи. Наукова діяльність ученого над вивченням історичного минулого розпочалася в 1860-х роках. У ній Наталія Логунова виділила три періоди. У 1860—1870-ті роки Лучицький був переважно дослідником Франції XVI століття, релігійних та соціально-політичних рухів. До цього періоду належать й історико-філософські та культурно-історичні роботи.

З кінця 1870-х років почався другий період наукової діяльності вченого, основна увага в якому була приділена економічній історії нового часу, зокрема історії українського землеволодіння.

У третій період (з першої половини останнього десятиліття XIX століття) Лучицький повністю присвятив себе вивченню французької аграрної історії напередодні та під час французької революції кінця XVIII століття.

Проблематика ранніх досліджень історика сформувалася під впливом позитивізму. Його дипломна робота, присвячена Візантії, ролі її ідеології в ідейному житті Європи, привела автора до вивчення європейських релігійних рухів XVI століття.

Одразу після закінчення університету Лучицький став працювати над проблемою релігійних війн у Франції XVI століття. Незважаючи на те, що література з цієї теми була численною, Лучицькому вдалося встановити низку нових даних для історії гугенотів у обраний ним період. Крім того, заслуга вченого була в соціологічному підході, з яким він приступив до аналізу своїх матеріалів. Додані до цих робіт документи вперше звернули на Лучицького увагу французьких учених.

У першій половині 1870-х років Іван Васильович робив серйозні спроби історичного теоретизування. Його праці в цій галузі були настільки цікавими, що на них звернув увагу Карл Маркс. Лучицький мав намір написати спеціальну монографію з філософії історії, оголосив про це в пресі, але обіцянки не виконав, оскільки захопився конкретними історичними дослідженнями.

У дослідницькій методиці Лучицький широко використовував історико-порівняльний метод, у тісному зв’язку з яким були ретроспективний метод та метод переживань. З кінця 1870-х років, використовуючи в своєму арсеналі економічні методи дослідження, Лучицький першим став застосовувати статистичний метод в історичних дослідженнях. Із цим методом історик пов’язував найсуттєвіші успіхи історичної науки, особливо у вивченні економічної історії Західної Європи.

ЗГАДАЛА ПРАВНУЧКА ФАХ ПРАДІДУСЯ

Марія Лучицька

1874 року 29-річний Іван Лучицький одружився з 21-річною Марією Требінською. Марія народилася неподалік Черкас, на хуторі Іркліїв, у сім’ї нащадка сербського князя Угричича, котрий за перемогу над турками під містом Требіньє дістав прізвище Требінський. Марія блискуче й достроково закінчила Інститут шляхетних дівчат у Києві. Ще в ранній юності дівчина навчала грамоти селянських дітей, сповідуючи погляди Дмитра Писарєва, мріяла працювати й стати лікарем.

Намірам поїхати до Цюріха здобути освіту перешкодила зустріч із талановитим ученим Іваном Лучицьким. 1874 року вони побралися — й Іван Васильович захопив дружину своїми науковими інтересами.

1875 року Марія Вікторівна разом із чоловіком поїхала в Париж, де Лучицький займався в архівах. У подружжя була традиція влаштовувати журфікси (тобто, приймати гостей у завчасно визначені дні тижня). На них приходили, зокрема, учасники Паризької комуни, з якими Іван Васильович познайомився під час свого першого перебування у Франції на початку 1870-х років, коли займався магістерською дисертацією. Як зазначає у спогадах Марія Лучицька, «вечірні зібрання щовівторка тривали в нас увесь час нашого перебування в Парижі, до від’їзду на берег моря в Бретань, де я провела місяць за приписом лікаря».

Марія Вікторівна вивчила іспанську мову, щоб переписувати чоловікові необхідні для його наукових занять джерела цією мовою. Узагалі, в юності Марія Вікторівна опанувала чотири чужоземні мови і на прохання чоловіка стала перекладати потрібні йому праці. Вона переклала з англійської російською мовою «Описову соціологію» Герберта Спенсера, «Історичну географію Європи» Едуарда Фрімана, «Історію розумового розвитку Європи» Джона Дрепера, із французької — «Історію Франції XIX століття» Анрі Грегуара тощо. Крім того, за редакцією Марії Лучицької вийшли 22 томи зібрання творів Віктора Гюго і 48 томів — Еміля Золя.

Зацікавившись країнами Скандинавії, Марія Вікторівна опанувала норвезьку, данську, шведську мови й першою запропонувала увазі співвітчизників скандинавську наукову та художню літературу. Серед її перекладів — зібрання творів Генріка Ібсена.

У Лучицьких було троє дітей. Старший син — Володимир Лучицький — став видатним ученим-геологом — доктором геолого-мінералогічних наук, професором, дійсним членом Академії наук УРСР. Його син Ігор Лучицький також став видатним геологом — фахівцем у галузі палеовулканології, членом-кореспондентом Академії наук СРСР. Донька Ігоря — Світлана Лучицька — звернула з протоптаної двома поколіннями Лучицьких геологічної магістралі і повернулася до фаху дідуся: 2002 року вона захистила докторську дисертацію «Образ ісламу в хроніках Хрестових походів».

Тепер коротко ще про двох дітей Івана та Марії Лучицьких. Микола, як і брат, закінчив Київський університет, став юристом, як згадувала сестра, «слідчим з особливо важливих справ». Дочка Ольга закінчила Вищі жіночі курси. Микола й Ольга добре знали чужоземні мови і навіть іноді допомагали матері в перекладах. У Ольги Іванівни згодом брав уроки французької майбутній письменник Віктор Некрасов.

Ольга вийшла заміж за адвоката й літератора, учасника Російсько-японської війни, кадета, громадського діяча Леонтія Чолганського, предком якого вважався осілий в Україні наполеонівський лікар де ля Фліз, котрий жив в Україні й склав знамениті етнографічні альбоми.

ЗАЛИШИЛИСЬ ТІЛЬКИ АБРИКОСИ

1878 року Лучицькі придбали хутірець Коврай (нині село Чорнобаївського району Черкаської області) та зайнялися його облаштуванням.

У листах із Коврая своїм дисертантам Іван Васильович писав, що перед ним відкрився новий світ. Щоправда, у взаєминах із селянами іноді виникали курйозні випадки, коли, наприклад, повіривши у всемогутність професора, його просили надати й ветеринарну послугу. А іноді викликали його гнів, коли, замість школи, яку він хотів спорудити своїм коштом, селяни ухвалили «будувати церкву, бо вона потрібна всім».

Крім наукових занять, Лучицький на хуторі захоплювався садівництвом, вирощував рідкісні рослини. Сюди приїжджали гості, учні, тут грали в теніс, ходили на ходулях...

Іван Лучицький належав до Конституційно-демократичної партії (тобто, був кадетом). 1907 року його обрали депутатом Державної думи Росії від Києва. У зв’язку з цим Іван Васильович переїхав у Санкт-Петербург — тодішню столицю Росії. Від 1908 року він — професор Вищих жіночих курсів у Петербурзі.

Помер Іван Васильович 22 серпня 1918 року на хуторі Коврай. У пресі зазначали, що «обставини смерті не відомі». Ольга Іванівна писала, що вже за радянських часів Володимир Іванович їздив у ті краї в геологічну експедицію, але в Ковраї не знайшов ні могили батька, ні їхнього будинку. Залишився тільки розкішний, виплеканий Іваном Васильовичем сад. Правда, за останніми повідомленнями, від того саду, в якому було висаджено дерева з усіх кінців планети, сьогодні залишилися тільки абрикоси...

 

Автор: Олег Будзей



Дивіться також:

Категорія: Персоналії | Додав: OlegB (19.08.2014)
Переглядів: 448 | Коментарі: 3 | Теги: пирогов, чоловіча гімназія, Лучицький, Грушевський, Тарле | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 3
0
1 KamPod   (20.08.2014 18:26) [Материал]
Цікавий для мене факт, що дирктором гімназії у Кам'янці був "англієць за походженням, вихованець Единбурзького університету, знавець класичних мов Яків Бякстер". Але методи в нього були не дуже педагогічними, якщо звісно ж вірити запису
Цитата
гімназисти, за словами Лучицького, уявляли найвище начальство в особі директора, який приходив у клас раз чи двічі на рік, кричав, називав учнів дурнями, розмахував палицею і, надовго навівши жах, ішов геть.

0
2 KamPod   (20.08.2014 18:31) [Материал]

Цитата
не можна сказати, що Іван Васильович був майстерним лектором, однак він був блискучим педагогом, у чому велика заслуга його закордонних
учителів. Він умів заохотити слухачів до самостійної роботи над
джерелами, ретельно уникав навіть випадкової підказки учаснику семінару,
боявся передбачити висновки, до яких студент мав прийти самостійно.
Зараз тема розвитку самостійної пізнавальної діяльності у учнів і студентів є надзвичайно актуальною в дисертаційних дослідженнях з спеціальності 13 "Педагогічні науки". Особливо по піднапрямках 02 і 04.

0
3 KamPod   (20.08.2014 18:41) [Материал]

Цитата
Старший син — Володимир Лучицький — став видатним ученим-геологом — доктором геолого-мінералогічних наук, професором, дійсним членом
Академії наук УРСР.
Завдяки пошуку згадав, що про нього писалось ще в одній публікації Олега Васильовича "Коли в університет прийшли більшовики…"

Цитата
Так університет утратив такі наукові сили, як геолог Лучицький (Володимир Іванович Лучицький, син історика, уродженця
Кам’янця-Подільського Івана Васильовича Лучицького — О. Б.), філолог Соні й інші.
Виходить син Володимир теж працював, або принаймні збирався працювати в Кам'янці

Имя *:
Email:
Все смайлы
Код *:
Категорії розділу
Кам'янецький календар [366]
Села від А до Я [1]
Історія [54]
Культура [38]
Персоналії [86]
Релігія [11]
Суспільство [21]
Різне [23]
Пошук
Свіжина
Скажите пожайлуста а где хранится виньет


да... мне бы такая штуенция не помешала


Паради 1 травня - 

Користувач на фейсбуці KamKam поділився

Перезвоните пожалуйста по телефону 8 (49


Більше коментарів
Пошук
Статистика
Rated by ORS3
Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Copyright MyCorp © 2021Створити безкоштовний сайт на uCoz