Напевно, такі характеристики можуть бути справедливими і до народів. І, скажімо, росіян ми віднесемо до першого типу, а українців — до другого. Справді, підкорення росіянами інших народів, створення величезної Російської імперії, яка трансформувалася в Радянський Союз, — все це свідчить, що ми маємо справу з амбітним народом, який своєю чи не найголовнішою місією вважає нести свої цінності іншим. Недарма на гербі СРСР було зображено земну кулю.

Натомість українці зуміли не просто вижити, але й зберегти (наскільки це було можливо) свою ідентичність, перебуваючи в залежності від інших народів — поляків, австрійців, угорців, румун, тих же росіян. Багато в чому цьому сприяв патріархальний уклад села, де в родинах із покоління в покоління передавалися мова, звичаї, ремесла, пісні… Місто ж, навпаки, змушувало вихідців із села пристосовуватися до нових умов, переймати чужу мову, звичаї…

І все ж не варто вважати українців аж такими вже невиправними пристосуванцями. Були славні козацькі часи, звитяжна вольниця 1917—1920 років, героїчні сторінки Української повстанської армії, тож недарма українців називали то мазепинцями, то петлюрівцями, то бандерівцями.

На жаль, ні українці, ні росіяни, втягнуті на сім десятиріч у більшовицький експеримент, не зуміли вибудувати сучасних держав — на кшталт західних демократій. Росіяни з їхньою ментальністю не мають особливої охоти запроваджувати в себе західні цінності, хоча технічні й технологічні досягнення більш просунутих чужинців залюбки застосовують у побуті. Українці і територіально, і історично, і ментально ближчі до західних європейців, тож їм набагато ближча ідея стати повноправною частиною сучасної Європи (як, скажімо, це зробили наші близькі сусіди — поляки).

Але Україна не однорідна. Якщо Галичина, яка тільки 1939 року (а фактично після війни) стала радянською, майже стовідсотково сповідує європейські цінності, то в Криму й на Донбасі для багатьох ближчою була й досі залишається російська модель життєвого укладу. Влада, з одного боку, приспана гарантіями про непорушність кордонів, а з іншого — можливістю, поки не турнули, увірвати якомога жирніший шматок суспільного пирога, нічого не робила для зближення різнорідних українських регіонів. Навіть навпаки: для приходу чи закріплення у високих кабінетах потужно використовувала різницю потенціалів Сходу й Заходу.

Але все буває до пори, до часу. Неможлива, здавалося би, українсько-російська війна таки визріла. Але війни рано чи пізно закінчуються, рано чи пізно сусідні народи-вороги (як французи й німці, німці й поляки, поляки й українці) приходять до усвідомлення, що в мирі й дружбі жити краще й вигідніше. Хочеться вірити, що після всіх можливих і неможливих бур така жадана пора прийде й до українців з росіянами.

Автор: Олег Будзей