Аполлон Білоус

Серед уродженців Кам’янця-Подільського було чимало тих, хто прославився як лікар, чиї імена назавжди вписано в історію розвитку медицини. Це, зокрема, Вікентій Смідович (батько російського письменника Вікентія Вересаєва), хірург Едмунд Фаренгольц, народник Костянтин Лозина-Лозинський, Борис Котелянський (прототип головного героя повісті «Жид» Дмитра Маміна-Сибіряка), творець радянської школи ортопедів-травматологів Карл Вегнер, Юлій Манасевич (особистий лікар генерала Олексія Брусилова), санітарний лікар Антон Смідович, Людвіг Малиновський (його іменем названо одну з вулиць Вінниці), лікар і письменник Валер’ян Захаржевський, санітарний статистик Євген Солтиський, гігієніст Володимир Підгаєцький (засуджений у сфабрикованій справі «Спілки визволення України»), хірург Дмитро Бабляк (Лауреат Державної премії України в галузі науки та техніки).

Але найбільших висот серед тих уродженців міста над Смотричем, хто обрав своєю стезею медицину, досяг Аполлон Білоус. Уже в 40 років він став доктором медичних наук, а згодом членом-кореспондентом Національної академії наук України.

МРІЯВ ХЛОПЧИК ПРО ЕСТРАДУ...

Аполлон Максимович Білоус народився 27 січня 1929 року в Кам’янці-Подільському. Сім’я мешкала на Польських фільварках на вулиці Зіньковецькій. Батько працював бухгалтером у системі обласного відділу шовківництва, мати була домогосподаркою. Аполлон вступив до третьої школи, що розміщувалася тоді в Круглому провулку. Навчався на відмінно, вчився грати на піаніно й акордеоні, співав у шкільному хорі. Мріяв після закінчення школи опановувати естрадне мистецтво.

На жаль, світлі мрії хлопчини затьмарила хвиля репресій, що котилася країною і ніяк не могла насититися. 1939 року, коли Аполлонові було 10 років, заарештували батька. Незабаром Вінницька «трійка» засудила його до страти як «ворога народу». А через два роки грянула Велика Вітчизняна...

Закінчивши після війни семирічку, Аполлон за наполяганням матері став учитися на медика — вступив до Кам’янець-Подільського медичного училища. Щоправда, тоді воно мало статус фельдшерсько-акушерської школи. Тут викладали Клавдій Веліканов, Микола Комісаров — відомі військові хірурги, які після демобілізації залишилися в Кам’янці-Подільському (у 1950-х роках обидва стали заслуженими лікарями УРСР). Їхні лекції, а особливо практичні заняття проходили на високому рівні, захоплювали багатьох учнів, що мріяли стати хірургами, зокрема й Аполлона Білоуса. Він вчився на відмінно, брав активну участь у художній самодіяльності.

1949 року 20-річний Аполлон із відзнакою закінчив Кам’янець-Подільську фельдшерсько-акушерську школу (до статусу училища їй ще залишалося п’ять років). Він потрапив до п’яти відсотків відмінників, які могли вступати до медичного інституту без іспитів.

ОПЕРАЦІЇ «СЕРЕДНЬОЇ РУКИ»

Того ж 1949 року Аполлон Білоус вступив до Київського медичного інституту, де тоді працювала ціла когорта світил у галузі медицини — гігієніст Левко Медведь (суміщав викладацьку роботу з обов’язками міністра охорони здоров’я УРСР), ортопед-травматолог Іван Алексєєнко (згодом ректор Київського медінституту), терапевт, академік АН УРСР Микола Стражеско, хірург, дійсний член Академії медичних наук СРСР Олексій Кримов, акушер-гінеколог, член-кореспондент АН УРСР Олександр Лур’є, анатом, заслужений діяч науки УРСР Михайло Спіров, хірург, член-кореспондент АН УРСР Іван Іщенко, психіатр Яків Фрумкін. Тож було в кого вчитися, лиш би було бажання. А таке бажання в юнака із Кам’янця-Подільського було.

В інституті Аполлон Білоус найбільше цікавився хірургією, оскільки з перших курсів готував себе саме до цієї праці. Він дуже серйозно вивчав анатомію та топографічну хірургію, читав багато наукових праць, брав участь у студентських наукових гуртках. Кам’янчанин також редагував стінну газету, малював.

На шостому курсі Аполлон повністю присвятив себе праці в клініці професора Олексія Федоровського. Там він проводив операції «середньої руки», причому більшість із них самостійно.

1955 року Аполлон Білоус закінчив Київський медичний інститут.

ЩАСЛИВІ КУРСИ

Закінчивши інститут, 26-річний молодий фахівець підписав контракт на працю в місті Алчевськ Ворошиловградської (нині Луганської) області, де був великий металургійний завод, хімічний комбінат, шахти. Молодого хірурга направили на роботу в медсанчастину тресту «Алчевськбуд». Одночасно він працював хірургом міської лікарні.

З огляду на високий рівень травматизму серед працівників, 1956 року лікаря Білоуса відрядили в Харків на тримісячні курси удосконалення кваліфікації в Українському науково-дослідному інституті ортопедії та травматології імені Михайла Ситенка (нині Інститут патології хребта та суглобів імені Михайла Ситенка Академії медичних наук України).

Тримісячні курси несподівано круто змінили долю Аполлона Білоуса. Після закінчення навчання директор інституту Микола Новаченко запропонував молодому хірургові вступати до аспірантури. Аполлон Білоус дав згоду.

Карл Вегнер

До речі, заклад, до якого потрапив кам’янчанин, мав славну історію, а біля його витоків стояв уродженець Кам’янця-Подільського Карл Вегнер. Саме він 1907 року став першим директором Харківського медико-механічного інституту, з якого при радянській владі, ще за директорування Вегнера, виріс Український науково-дослідний інститут ортопедії та травматології. Карл Федорович очолював заклад до 1926 року, а після його переїзду до Москви директором інституту став Михайло Ситенко, який чимало зробив для подальшого розвитку наукової установи. Михайло Іванович помер 1940 року. Після його смерті інституту того ж року надали ім’я його другого директора (а про першого забули, тим паче, що 1929 року Карл Вегнер покинув СРСР і поселився в Швейцарії). Після війни заклад очолив Микола Новаченко. Саме він досвідченим оком запримітив талановитого подоляка та дав йому зелене світло в науку.

40-РІЧНИЙ ДОКТОР

Від 1957 року під керівництвом заступника директора НДІ з науки Олексія Скобліна (згодом проректора Кримського медичного інституту) Аполлон Білоус узявся розробляти новий напрямок у травматології — досліджує регуляторну роль мікроелементів у процесах регенерації кістки. Це, як зазначив історик медицини Євген Мазурик, був новий, майже сенсаційний напрямок, який давав змогу розкрити багато «темних плям» у механізмі заживлення переломів кісток. 1961 року Аполлон Максимович захистив кандидатську дисертацію на цю тему.

1962 року молодий учений розпочинає роботу ще в одній галузі травматології. Він працює над проблемою регуляції швидкості репаративної регенерації кісткової тканини. Білоус, зокрема, досліджує роль нуклеїнових кислот і білків у цих процесах. Його консультантами стали доктор біологічних наук, професор Ігор Тодоров і директор інституту Микола Новаченко. У СРСР було створено наукову школу дослідників, які працювали над проблемами прискорення та оптимізації процесів заживлення переломів і ран при допомозі інформаційних екзогенних біополімерів. 1969 року саме на цю тему 40-річний Аполлон Білоус захистив докторську дисертацію. Вона здобула широке визнання наукової громадськості Радянського Союзу. Наступного року Аполлону Максимовичу надали звання професора.

Працюючи у Харківському науково-дослідному інституті ортопедії та травматології, Аполлон Білоус обіймав такі посади: у 1958—1960 роках — клінічний ординатор, у 1960—1962 роках — науковий співробітник клініки НДІ, у 1962—1971 роках — завідувач біохімічної лабораторії. Одночасно у 1962—1965 роках він виконував обов’язки вченого секретаря НДІ.

ПІД НИЗЬКОЮ ТЕМПЕРАТУРОЮ

1971 року Аполлона Максимовича запросили на роботу в створюваний у Харкові Інститут проблем кріобіології та кріомедицини Академії наук УРСР. Понад чверть віку (від 1972 року і аж до кінця життя) він працюватиме у цьому інституті завідувачем відділу кріобіохімії. Щоб читачам було зрозуміліше, про що йде мова, пояснимо, що «кріо...» — це, як розтлумачує словник, «перша частина слів, що вносить значення: пов’язаний із льодом, із низькими температурами». Для прикладу, кріобіологія — це розділ біології, що вивчає дію на живі організми низьких і наднизьких температур, кріомедицина — це розділ медицини, пов’язаний із використанням у лікарській практиці низьких і наднизьких температур.

Унікальність створеного в Харкові інституту полягала в тому, що він був єдиним у світі науковим закладом, який узявся розвивати фундаментальні дослідження в галузі низьких температур щодо біологічних систем.

Очолюваний Білоусом відділ кріобіохімії розробляв проблеми, пов’язані з вивченням механізмів кодових пошкоджень кліткових структур. На основі цих досліджень було розроблено передові, оригінальні технологічні процеси кріоконсервації клітин крові, репродуктивної системи та інших систем, які застосовувалися в різних галузях медицини та народного господарства.

Від 1985 року Аполлон Максимович також був заступником головного редактора новоствореного журналу «Криобиология» (від 1991 року журнал став виходити під уточненою назвою — «Проблемы криобиологии»).

Із колегами. Аполлон Білоус другий праворуч

Учений написав близько 300 наукових праць і 15 монографій. Під його керівництвом захищено 31 кандидатську та вісім докторських дисертацій. А найголовніше — його стараннями створено потужну наукову школу кріобіохіміків.

Від 1960-х років Аполлон Білоус багато виступав із науковими доповідями з проблем регенерації тканин і кріобіології. Спочатку це були контакти з ученими тодішніх соціалістичних країн — Угорщини, Польщі, Болгарії, Німецької Демократичної Республіки. У часи перебудови та становлення незалежної України контакти розширилися і охопили ФРН, США, Бельгію.

Помер Аполлон Максимович Білоус 4 січня 1999 року в Харкові, не доживши трьох тижнів до свого 70-річчя.

ПРЕМІАЛЬНИЙ ДОЩ

Якось так сталося, що ні в Радянському Союзі, ні в незалежній Україні працю Аполлона Білоуса не було відзначено ні почесними званнями, ні орденами. Єдиним винятком став 1979 рік, коли нашого земляка нагородили Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.

Зате в науковому світі визнання не забарилося. 1980 року ученому було присуджено премію АН УРСР імені Олександра Богомольця. 15 січня 1988 року Аполлона Білоуса обрали членом-кореспондентом Академії наук УРСР.

1990 року Аполлону Максимовичу разом із двома його молодшими колегами — Валерієм Бондаренком і Олександром Гулевським — було присуджено премію імені Олександра Палладіна АН УРСР за цикл робіт «Дослідження механізмів кріопошкоджень біологічних мембран», присвячених виявленню та аналізу молекулярних порушень структурної організації і функції біологічних мембран за впливу на них низьких температур. Досліджено також процеси, які виникають у субклітинних структурах та штучних мембранах під впливом охолодження в широкому діапазоні температур, і зміни хімічного складу мембран за дії низьких температур. Встановлено, що основою цих змін є активація мембранних фосфоліпідів та індукція вільнорадикального окислення ліпідів.

19 грудня 1992 року сталося нове визнання великих заслуг ученого — йому Указом Президента України Леоніда Кравчука у складі групи вчених, серед яких Володимир Луговий, Віктор Моїсеєв, Анатолій Гольцев, Олексій Воротілін, Галина Лобинцева, Георгій Когут і Семен Лаврик, присуджено Державну премію України в галузі науки та техніки за цикл праць «Створення наукових основ та методів кріоконсервування клітинних суспензій і їх застосування у медицині». Зауважимо, що останній із названих лауреатів — Семен Семенович Лаврик — теж подоляк: народився у селі Велика Слобідка Кам’янець-Подільського району, ще до війни закінчив у Кам’янці-Подільському медичну школу. На жаль, премію Семену Семеновичу присудили посмертно (він помер 7 липня 1990 року).

Карточка лауреата Державної премії України в галузі науки та техніки

Кілька років тому Інститут проблем кріобіології і кріомедицини НАН України заснував власну премію для молодих учених і назвав її іменем члена-кореспондента НАН України Аполлона Білоуса. Премія присуджується щороку (в січні — лютому) молодим українським ученим (до 35 років) або колективам молодих учених (не більше ніж три особи) за найкращі наукові роботи в галузі кріобіології та кріомедицини.

На жаль, публікацій про Аполлона Білоуса не надто багато. Найсолідніші з них — це нарис історика подільської медицини Євгена Мазурика в книзі, виданій 1999 року, та стаття кріобіолога Георгія Бабійчука в другому томі «Енциклопедії сучасної України», що побачив світ 2004 року. Проте сподіватимемося, що про славного уродженця Кам’янця-Подільського ще напишуть. І, можливо, навіть назвуть його іменем одну з вулиць на Польських фільварках...