Вт, 25.06.2019, 14:25
Вітаю Вас Гість
Головна | Реєстрація | Вхід
Головна » Статті » Знахідки О.Будзея » Релігія

Будзей О. Тричі збудований, тричі зруйнований

Старовинна Бакота, яку в роки розвинутого соціалізму безжально поглинули води підкореного радянською людиною Дністра, досі живе в пам’яті. Живе вона на сторінках сучасних і пожовтілих від часу книг. Сьогодні є ще одна нагода поговорити про Бакоту: 120 років тому тут було освячено храм Наймилостивішого Спаса.

«ПЕТРУШКА» З ДАТАМИ

Освячення храму відбулося 1 серпня 1893 року. Дату цю ми подали за юліанським календарем, який тоді застосовувався на теренах Російської імперії, хоча більшість країн Європи давно вже жили за набагато точнішим григоріанським календарем. У XIX столітті різниця між старим і новим стилями становила 12 днів, тож за григоріанським календарем освячення відбулося 13 серпня. Відповідно і 120-річчя освячення храму припадає на 13 серпня 2013 року.

У XX та XXI століттях різниця між стилями сягнула вже 13 днів, тож свято, яке в народі називають Першим Спасом і під час якого було освячено храм у Бакоті, тепер припадає уже не на 13, а на 14 серпня за григоріанським календарем. Отже, якщо зберігати прив’язку до свята, то 120-річчя освячення припадає на 14 серпня 2013 року. Ось така цікава «петрушка» з датами, породжена тим, що православні ніяк не зважаться перейти на новий стиль.

СПАСИБІ ВІКУЛУ

Як саме освячували храм Наймилостивішого Спаса, ми можемо довідатися зі статті священика Павла Вікула «Бакота и освящение пещерной церкви в бывшем здесь скальном монастыре», яку 18 вересня 1893 року опублікували «Подольские епархиальные ведомости». Стаття велика — на 19 сторінок, тож ми подамо тільки найголовніші фрагменти з неї. Але спочатку кілька слів про автора цінної публікації.

Історик церкви Павло Федорович Вікул народився 1857 року в селі Рахни Собові Гайсинського повіту Подільської губернії (нині Рахни Гайсинського району Вінницької області) в сім’ї священика. Пройшов звичний для духовенства шлях: навчався в Приворотському духовному училищі, Подільській духовній семінарії, Київській духовній академії. Закінчивши останній із названих закладів, учителював у Шаргородському духовному училищі. Далі доля закинула Павла Федоровича на Кавказ, де він учителював у Мінгрельському та Тифліському духовних училищах.

1889 року Вікул повернувся на Поділля та посів посаду священика в селі Чернівці Ямпільського повіту (нині селище міського типу, один із райцентрів Вінницької області). У 1892—1913 роках був протоієреєм православного кафедрального собору в Кам’янці-Подільському. Від 1914 року — вчитель Кам’янець-Подільського єпархіального жіночого училища. У 1893—1903 роках завідував єпархіальною бібліотекою.

Павло Вікул досліджував історію релігії на Поділлі, у 1892—1920 роках був членом Подільського історико-археологічного товариства. Упродовж 1890—1910 років передав багато книг, рукописів, пам’яток старовини Кам’янецькому давньосховищу (нині державний історичний музей-заповідник).

В історії залишилися імена двох синів Павла Федоровича: Микола став хіміком, а Сергій — журналістом. Донька першого з них — Оксана — була балериною, в діаспорі славилася виконанням українських танців власного укладу з модерним спрямуванням.

МОЖЛИВО, РАНІШЕ, НІЖ У КИЄВІ

Починається стаття Павла Вікула розповіддю про Бакоту. Процитуємо її початок (у перекладі українською мовою):

«Завдяки історичним дослідженням, ученим розкопкам в урочищі Бакотського монастирища й археологічним знахідкам останнього десятиліття, в історичній літературі досить міцно встановилася думка, що нинішнє убоге село Бакота, розташоване в горах, у мальовничій місцевості на березі Дністра, було колись одним із найдавніших культурних куточків Поділля, грало головну роль в історії Пониззя як його столичне місто, що славилося колись древнім благочестям.

Хто і коли заснував стародавню столицю Пониззя — Бакоту, невідомо: початок її губиться в глибокій старовині. Достовірно відомо, що це місто існувало ще в доісторичний період, оскільки в околицях Бакоти та горах, що її оточують, відшукуються сліди первісної людини кам’яного віку у вигляді відполірованих кам’яних ножів, доліт, сокир і ін.

Історики не без підстави припускають, що тут, у Бакоті, та й в усьому Пониззі, і віра християнська поширилася вельми рано, можливо раніше, ніж у Києві, внаслідок досить близького сусідства жителів Подністров’я з Візантією та слов’янськими народностями, освіченими святим хрещенням святими рівноапостольними братами Кирилом і Мефодієм — просвітителями слов’янськими».

ГЛУХЕ СЕЛО, ПОТРИВОЖЕНЕ АРХЕОЛОГАМИ

Тепер перенесемося на початок 1890-х. Ось що про тодішню Бакоту занотував Павло Федорович:

«Тепер населення Бакоти складається з корінних росіян (в оригіналі «русских»; звісно, в ті часи в українця Павла Вікула назвати українцями корінних мешканців Бакоти язик не повертався. — О. Б.), які сповідують віру православну та, забувши про славне минуле своєї батьківщини, мириться зі скромною долею хліборобів. Бакота — маленьке сільце Ушицького повіту — мало чим тепер відрізняється від решти глухих сіл подністровських, зберігши від далекої старовини тільки ім’я та руїни православного скельного монастиря з його печерами.

Ці-то залишки глибокої старовини, пам’ятки славетного минулого столиці давнього Пониззя, і привертають сьогодні увагу вчених людей і спонукають любителів старовини та подільських і бессарабських прочан щорічно здійснювати подорожі в Бакоту. Археологічні розкопки вже кілька років поспіль проводилися в Бакотському монастирищі. Їхнім наслідком стали цінні знахідки ікон, церковного начиння, світильників та ін. Відкрито стародавню печерну церкву з усипальницею монастирською. Це дві печери, де в нішах зберігаються кістки тодішніх ченців.

Як велися ці розкопки і що саме відкрито спочатку місцевими шукачами, а потім і київським професором Антоновичем в околицях Бакоти в 1891—1892 роках, докладно написано священиком Євфимієм Сіцінським на сторінках «Подільських єпархіальних відомостей», до яких ми і відсилаємо осіб, зацікавлених цими відкриттями та знахідками».

ПІД ПАТРОНАТОМ ЄПИСКОПА ДИМИТРІЯ

Далі Павло Вікул розповів про ту увагу, яку звернув на Бакоту тодішній єпископ Подільський і Брацлавський Димитрій. Декілька слів про нього.

Єпископ Подільський і Брацлавський Димитрій

Майбутній архієпископ (в миру Дмитро Іванович Самбікін) народився 1839 року у Воронезькій губернії в родині протоієрея. Закінчив 1861 року Воронезьку духовну семінарію, 1865 року — Петербурзьку духовну академію третім за списком. Був ректором Тамбовської та Воронезької духовних семінарій. З 28 жовтня 1887 року — єпископ Балтський, вікарій Подільської єпархії, з 13 грудня 1890 року — єпископ Подільський та Брацлавський. З 2 листопада 1896 року — єпископ Тверський і Кашинський. 6 травня 1898 року висвячено у сан архієпископа. З 26 березня 1905 року — архієпископ Казанський та Свіязький. Помер 17 березня 1908 року в Казані.

Уперше преосвященний Димитрій відвідав Бакоту 1889 року. Павло Вікул писав:

«Оглянувши досвідченим оком археолога залишки пам’яток старовини на Бакотському урочищі «Монастирище» і достойно оцінивши їхнє велике значення для місцевої церковної і цивільної історії, преосвященний Димитрій у зверненій до народу промові багато говорив про славне минуле Бакоти, її замку, її скельного монастиря та печерної церкви і переконував слухачів цінувати й зберігати залишки старовини, як священний заповіт христолюбивих предків. Під впливом промови преосвященного архіпастиря бакотські селяни частково самі, без жодного спрямування, а частково під керівництвом місцевого священика о. Єлисея Пряницького, здійснили розкопки в «Монастирищі», знайшли монастирську усипальню, розчистили древній монастирський колодязь, який славиться в народі цілющістю води, і влаштували над ним павільйон, прикрасивши його живописом церковного характеру.

Наступного 1890 року, 1 серпня, преосвященний Димитрій удруге відвідав Бакоту та її печери. До того часу стараннями селян влаштовано було на скелі, на висоті понад 35 сажнів над рівнем води в Дністрі, зручну доріжку до печер. Цією гірською стежкою, що звивається стрічкою, від непомітного підйому, який починається за околицею села, проходив хресний хід із місцевої церкви з численним духовенством на чолі з архіпастирем для служіння панахиди за покійними ченцям у Бакотській скельній усипальниці та освячення води в монастирському колодязі. Урочисте священнодійство, при зібранні численного духовенства, привернуло в Бакоту безліч народу, який поспішав сюди з різних місць, зачувши про відкриття стародавнього монастиря і печер, а також про цілющість води монастирського джерела.

Такі поїздки 1 серпня в Бакоту для богослужінь преосвященний Димитрій здійснював і наступними роками — 1891 та 1892-го.

Щорічні поїздки його преосвященства в Бакоту, урочисті богослужіння та архіпастирські промови якнайкраще вплинули на розвиток патріотичних почуттів і релігійної наснаги в масі народу, рельєфним вираженням чого може служити та обставина, що необхідні кошти на відновлення Бакотського печерного храму в найкоротший час було зібрано, чому добрий почин зробив сам архіпастир досить значним грошовим пожертвуванням, — і печерний храм нині відновлено з руїн».

ОСВЯЧЕННЯ

Ось ми і добралися нарешті в розповіді Павла Вікула до 1 серпня 1893 року:

«Відновлення печерного храму в колишньому Бакотському монастирі завершилося в липні цього 1893 року. Коли преосвященному Димитрію донесено було про це, то зраділо серце архіпастиря, що зусилля його від здійснюваних щорічно поїздок у Бакоту й умовляння народу про збереження пам’яток старовини не залишилися марними. Тому, на прохання місцевого священика про освячення відновленого храму особисто архіпастирем, преосвященний Димитрій висловив згоду і дав дозвіл готуватися до освячення церкви на 1 серпня — у день, коли особливо буває великий збіг народу в Бакоті».

За браком місця не розповідатимемо про весь процес освячення, а зупинимося на його фінальній частині. Павло Вікул розповів про неї так:

«Після прибуття хресного ходу до наново влаштованого храму, преосвященний Димитрій у святительському одязі у співслужінні чотирьох священиків і стількох же дияконів приступив до здійснення обряду великого освячення церкви. Маленька церква ледве могла вмістити присутніх священнослужителів, читців і півчих; народ же, за винятком небагатьох осіб інтелігентного класу, помістився на майданчику, що був на два сажні нижче від самої печерної церкви, з якого, проте, видно було все священнодійство в середній частині храму, який у всю свою ширину був абсолютно відкритий, не маючи ні західних стін, ні дверей...

По закінченні урочистого обряду освячення храму, виголошено було протодияконом звичайне многоліття. За виголошенням многоліття, окроплено було архіпастирем святою водою всі чотири сторони храму, а далі духовенство і народ прикладалися до хреста і окроплялися святою водою, при співі «Многая літа» і «Спаси, Господи».

Після цього преосвященний владика Димитрій, зійшовши на амвон і звернувшись до народу, що стояв внизу на майданчику, сказав дуже красномовну, багату змістом і сильну за висловом промову».

Так виглядав храм, освячений 1893 року

 

ЯКЩО ПОЛЯКИ НЕ СТАНУТЬ ПРАВОСЛАВНИМИ

Із великої проповіді владики виділимо один фрагмент, який стосується наших західних сусідів:

«Польща, колись велика й славна держава, зі зміною своєї віри православної на римське католицтво і з підпорядкуванням римському папі, поступово слабшала, знесилювалася, розпадалася на частини, поки не зруйнувалася остаточно і не загинула; тепер немає вже сліду колишньої могутності й слави давньої Польщі. Хоча і тепер ляхи прагнуть «до будування своєї ойчизни», але їхні спроби, не благословенні Богом, залишаться марними доти, доки вони знову не стануть нашими братами по вірі, якими були до спокушення свого в помилкову віру — римське латинство.

Для всіх очевидно, слухачі благочестиві, що така доля спіткала Польщу за те, що вона зрадила православ’ю, прийняла неправдиву віру латинську, прогнівила своїм гріхом Господа Бога — і Бог її покарав: вона, як засохла гілка, відірвалася від вічно квітучого та зеленіючого древа православного слов’янства, відроджуваного і зміцнюваного істинною вірою, древнім благочестям, насадженими Христом і проповідуваними святими апостолами. Ця доля спіткала Польщу за те, що вона в короткий час свого панування в цьому краї багато гріхів прийняла на свою душу, пригнічуючи й утискаючи корінний православний російський народ, вогнем і мечем насаджуючи в ньому чужу слов’янським племенам латинську віру, чужоземні звичаї та звички».

Висновки з цих слів, сучасні читачі, зробіть самі!

ЯКЕ ЖЕ СВЯТО БЕЗ ТРАПЕЗИ ТА ТОСТІВ?

Тепер про те, як завершився в Бакоті пам’ятний день освячення храму:

«Архіпастир Димитрій у супроводі священиків і дияконів, благословляючи народ, що утворив по шляху проходження владики живу стіну, прослідував у дім отця настоятеля парафії священика Єлисея Пряницького для відпочинку і підкріплення сил. Усі церковні торжества в Бакоті закінчилися о другій годині пополудні.

Після короткого відпочинку преосвященний Димитрій узяв участь в трапезі, запропонованій господарем. За трапезою духовенство поділилося враженнями від пережитого церковного святкування. Архіпастир схвалив пастирську діяльність священика Єлисея Пряницького, який зумів за досить короткий час зібрати кошти та підняти з руїн печерний храм, милостиво розмовляв із духовенством про визначні пам’ятки сусідніх парафій, священики яких брали участь в обіді, про місцево шановані ікони, престольні свята, «відпусти», пам’ятки старовини, що збереглися в церквах, тощо. Під час трапези запропоновано було кілька тостів за здоров’я владики, господаря, будівельників церковних і гостей».

КОЛИ ПРИЙШЛИ БІЛЬШОВИКИ…

Кілька слів про долю храму. З проходом більшовиків він занепав, у 1941—1942 роках був відбудований. На початку 1960-х, коли Радянським Союзом прокотилася чергова хвиля боротьби з «опіумом для народу», храм закрили, а в 1963—1964 роках зруйнували. 

Відбудована в 1941—1942 роках церква. Фото 1950-х років

 


© Олег Будзей


Дивіться також:

Категорія: Релігія | Додав: OlegB (06.08.2014) | Автор: Олег Будзей
Переглядів: 357 | Коментарі: 2 | Теги: Вікул, монастир, Бакота, Подольские епархиальные ведомости, спас | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 2
0
1 KamPod   (06.08.2014 23:04)

Цитата
У XX та XXI століттях різниця між стилями сягнула вже 13 днів, тож свято, яке в народі називають Першим Спасом і під час якого було
освячено храм у Бакоті, тепер припадає уже не на 13, а на 14 серпня за
григоріанським календарем. Отже, якщо зберігати прив’язку до свята, то
120-річчя освячення припадає на 14 серпня 2013 року. Ось така цікава
«петрушка» з датами, породжена тим, що православні ніяк не зважаться
перейти на новий стиль.
То виходить 14 серпня в Бакоті храмове свято. Можна було б з'їздити

0
2 RD   (09.08.2014 18:18)
Хороша стаття, цікаві фото

Имя *:
Email:
Все смайлы
Код *:
Категорії розділу
Кам'янецький календар [366]
Села від А до Я [1]
Історія [54]
Культура [38]
Персоналії [86]
Релігія [11]
Суспільство [21]
Різне [23]
Пошук
Свіжина

Користувач на фейсбуці KamKam поділився ...

Перезвоните пожалуйста по телефону 8 (49...

це все ......., але дуже смешно

Просто все гарно поєднано: головний корп...

З лицьового боку наша монета мабуть найк...

Колись чув таке, що єдиного центра Поділ...


Більше коментарів
Пошук
Статистика
Rated by ORS3
Онлайн всего: 3
Гостей: 1
Пользователей: 2
Kiriloguamy, dominPa
Copyright MyCorp © 2019Створити безкоштовний сайт на uCoz