Сьогодні думки кожного українця рояться довкола Сходу. Точніше, навколо кількох міст і районів двох східних областей; Донецької та Луганської. Гинуть українські воїни — молоді славні хлопці з різних куточків України. Гинуть ті, які іменують себе ополченцями, — як місцеві, так і ті, що приїхали заради грошей чи з ідейних міркувань із сусідньої Росії. Руйнуються будинки, мости, залізниці, занепадає розвинена інфраструктура. Нагнітають ненависть засоби масової інформації, які досить часто стають засобами дезінформації. Заради чого?
Однозначно зрозуміло, що не заради людей, які мешкають у Донецькій і Луганській областях. Уже по Слов’янську бачимо, як важко повертається до мирного життя місто, яке кілька місяців тому спокусили обіцянками нового раю. Невже з наших голів вивітрилася історична пам’ять про те, якими бідами ставали для нас у XX столітті спокуси райського життя від російських більшовиків чи німецьких нацистів? А хіба не спокушали нас багато хто та багато чим упродовж останніх 25 років. І благами від перебудови, і багатим життям у власній державі, і покращенням уже сьогодні. А ми, розвісивши вуха, щоразу уважно прислухаємося до чергових байок чергових казкарів, які самі-то мало чим ризикують. Хіба що втратити високу посаду, але безбідно жити, нехай і на чужині, як, наприклад, наш колишній «легітимний» і його численні поплічники.
Колись у Гельсінкі лідери мудро домовилися не чіпати установлені державні кордони, бо з історичного погляду можна вивести право багатьох на одну й ту ж територію. Так, більші чи менші права на Поділля та його перлинний Кам’янець можуть спокійно пред’явити і литовці, і поляки, і вірмени, і турки, і євреї, і росіяни, а якщо прийняти на віру сміливу концепцію київських архітекторів-реставраторів Євгенії та Ольги Пламеницьких, то і навіть і римляни (або їхні спадкоємці — нинішні італійці). Коли щось і кортить змінити, то потрібно не воювати чи одноосібно відкраювати, а домовлятися, щоб найменше завдати болю мешканцям спірних територій. Зуміли ж дві німецькі держави порозумітися й мирно злитися в єдину Німеччину, а чехи й словаки навпаки — вирішили жити нарізно й цивілізовано розлучилися.
Такою «подарованою» бачать деякі росіяни територію сучасної України
Росія Путіна, яка протягом буквально кількох тижнів нахабно забрала Крим в України, ослабленої тривалим повстанням проти узурпатора Януковича, одночасно свідомо зруйнувала світові джентльменські домовленості. Звісно, в Росії були свої резони так чинити. Цим самим вдалося на деякий час зміцнити авторитет президента, продемонструвати потугу в протиборстві з американцями. Але ланцюгова реакція з Криму миттєво перекинулася на Донбас. І якщо для багатьох кримчан раптовий перехід із рук у руки, мов вони якась річ, обернувся численними економічними та побутовими труднощами, то для мешканців Донбасу все виявилося на порядок жахливішим.
Міжнародні санкції, виключення зі світової «вісімки», скорботні вантажі «200» з України боляче зачепили й Росію. А масована брехня про українські події, що півроку масово ллється з російських телеекранів (аж до фантастичних вигадок про розіп’ятого українськими вояками трирічного хлопчика зі Слов’янська), несподіваним бумерангом може вдарити по Росії. А як писав Олександр Пушкін: «Не приведи Бог видеть русский бунт, бессмысленный и беспощадный!»
Автор: Олег Будзей
Дивіться також: | 
0
