2003 року у Франції вже втретє перевидали дослідження з французької середньовічної історії українського вченого, професора Київського університету Івана Лучицького (1845—1918). А в Україні тільки в останні роки прокинувся інтерес до цього непересічного дослідника середніх віків. І в цьому немає нічого дивного, бо ще донедавна радянські енциклопедії в один голос трактували Івана Васильовича як буржуазного історика.

Серед псевдонімів українського поета, драматурга, прозаїка, перекладача, діяча театру Михайла Петровича Старицького (1840—1904) був і такий — Подолянин. Яким чином доля закинула корінного полтавця на Поділля та чим цей край збагатив письменника, ми і поговоримо далі.

У жовтні 1991 року, коли незалежність України вже було проголошено, але ще не затверджено народом, київський журнал «Дніпро» зробив надзвичайно цінний подарунок для кам’янчан: опублікував новелу «Кам’янець Столичний» Юрія Липи (1900—1944) — письменника призабутого чи, точніше кажучи, викресленого комуністичними ідеологами з історії української літератури. «Кам’янець-Подільський вісник», який тоді редагував Віталій Бабляк (1951—2011), невдовзі, у трьох номерах поспіль, передрукував цю новелу, аби побільше кам’янчан змогли побачити талановито змальоване видатним майстром слова подільське місто влітку 1919 року, коли воно було тимчасовою столицею Української Народної Республіки.

«Своє щастя він носив з собою. Доля була для нього мачухою. Треба дивуватися, що в нього при цьому знаходився час і сили для наукової й громадської праці...» — так відгукнувся про українського історика церкви, бібліографа, архівіста, освітнього та громадського діяча Василя Біднова історик Дмитро Антонович (син знаменитого засновника київської школи істориків Володимира Антоновича). А син Дмитра Володимировича Марко Антонович (теж історик) написав про Василя Біднова: «Я особисто його дуже любив і завжди вважав напівсвятим». І додав: «Життя його було дуже важке, але він усі невзгоди приймав з дійсно християнською покорою, і взагалі це була дуже релігійна людина, не лише вихованням, але й психологічним укладом характеру».

Якщо ще недавно відомості про ученого були надто куці, то сьогодні маємо статті про нього в «Енциклопедії сучасної України» та «Енциклопедії історії України», ґрунтовні розвідки, які зробили Василь Ульяновський, Олександр Завальнюк.

Добре мати прізвище на букву А: про тебе, як правило, згадують першим. Серед професорів і викладачів державного українського університету, що в 1918—1920 роках діяв у Кам’янці-Подільському, така честь випала астроному Олександру Аленичу (російською це взагалі була би канонада з чотирьох А: «астроном Александр Андрианович Аленич»). 

Цю стару фотографію можна побачити, напевно, у всіх виданнях, що детально оповідають історію Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Вона стосується 1920-х років, коли виш був ІНО — інститутом народної освіти. Щоправда, в різних виданнях підписи під знімком різні. Так, одне з видань сповіщає, що на фото ми бачимо музичний гурток. Зате інше, ювілейне видання 2008 року, щедріше на інформацію. Підпис під вміщеною там світлиною переконує, що перед нами на давній фотографії симфонічний оркестр інституту в 1928—1929 роках, а в центрі сидить викладач Михайло Коссак.

Ті з кам’янчан, що цікавилися історією Довжоцького спиртового заводу, а не тільки переймалися його запахами, чули, звісно, що це підприємство понад сто років тому заснувала княгиня Хілкова. Але хто вона, де й коли народилася, звідки взялася в наших краях — усе це досі залишалося поза увагою не тільки широкого загалу, але, здається, і дослідників подільської історії. Що ж, спробуємо підняти завісу таємничості та детальніше розповісти про загадкову княгиню — фундаторку Довжоцького спиртового заводу поблизу Кам’янця-Подільського.