Ті з кам’янчан, що цікавилися історією Довжоцького спиртового заводу, а не тільки переймалися його запахами, чули, звісно, що це підприємство понад сто років тому заснувала княгиня Хілкова. Але хто вона, де й коли народилася, звідки взялася в наших краях — усе це досі залишалося поза увагою не тільки широкого загалу, але, здається, і дослідників подільської історії. Що ж, спробуємо підняти завісу таємничості та детальніше розповісти про загадкову княгиню — фундаторку Довжоцького спиртового заводу поблизу Кам’янця-Подільського.

«РЮРИКОВИЧІ МИ»

Услід за Іваном Васильовичем із відомого фільму Леоніда Гайдая княгиня Хілкова сміливо могла би повторити: «Рюриковичі ми». Річ у тім, що князівський рід Оболенських, до якого належала засновниця Довжоцького заводу, веде свій родовід від Рюрика. Княжна Анна Оболенська (майбутня княгиня Анна Хілкова) була Рюриківною в 30-му коліні. Таким же давнім був і князівський рід Хілкових, який теж веде свій родовід від Рюрика, а чоловік Анни — князь Григорій Хілков — був Рюриковичем у 29-му коліні.

Батько Анни — історик-архівіст Михайло Оболенський — прославився настільки, що заслужив честь на окрему статтю в «Большой советской энциклопедии» і на окремий нарис у книзі «100 великих аристократов». Він 40 років пропрацював у Московському головному архіві Міністерства закордонних справ, 33 роки очолював цей заклад.

Мати Анни — Олександра Олексіївна — була донькою купця першої гільдії Олексія Мазуріна, засновника однієї з найзначніших московських купецьких династій XIX століття. Авторитет Олексія Олексійовича був настільки високий, що 1828 року його на три роки обрали московським міським головою.

СЕСТРА І БРАТ

Анна Оболенська народилася в Москві 16(28) лютого 1837 року — через 18 днів після смерті Олександра Пушкіна. Згадка про великого російського поета тут не випадкова, адже спливуть роки — і Анна Михайлівна на кілька десятиліть стане власницею одного з найкращих портретів Олександра Сергійовича, намальованого 1827 року Василем Тропініним (до речі, колишнім кріпаком графа Іраклія Моркова, рідного брата прадіда Анни — генерал-майора Миколи Моркова).

Анна була першою дитиною в сім’ї Михайла та Олександри Оболенських. Вони одружилися за дев’ять місяців до того — 29 квітня (11 травня) 1836 року. Коли Анні виповнилося два роки, батьки подарували їй брата Олексія — надію на продовження роду Оболенських. Він народився 31 серпня (12 вересня) 1839 року.

Сенат затвердив у князівському званні із занесенням до п’ятої частини Родовідної книги усіх чотирьох Оболенських із цієї гілки роду — статського радника Михайла Андрійовича, його дружину Олександру Олексіївну (уроджену Мазуріну) та їхніх дітей Анну й Олексія (щоправда, в документі його помилково названо Олександром; як бачимо, і в актах такого високого рівня трапляються помилки).

ДІДУСІ ТА БАБУСІ

Бабусю та дідуся по батьковій лінії Анна вже не застала. Генерал-майор Андрій Михайлович Оболенський помер 4(16) серпня 1830 року. Через два роки — 14(26) червня 1832 року — покинула світ і його дружина — Парасковія Миколаївна (донька вже згаданого генерал-майора Миколи Моркова). Обох поховано на Ваганьковському кладовищі.

Не дожив до народження Анни і її дідусь по лінії матері — московський купець першої гільдії Олексій Мазурін. Він помер 29 червня (11 липня) 1834 року. Його теж поховали на Ваганьковському кладовищі. Тож порадіти внучці Анні змогла тільки Анна Федорівна Мазуріна (за даними російського історика Євгена Сергєєва вона була позашлюбною донькою графа Шереметьєва). Напевно, саме на честь бабусі дівчинку назвали Анною.

Після смерті чоловіка та сина Миколи Анна Федорівна посприяла тому, що 1839 року на Ваганьковському кладовищі було зведено низку нових будівель. На утримання жіночої богадільні при цьому кладовищі вона внесла капітал у 30 тисяч рублів.

Анні не виповнилося і семи років, як 19(31) жовтня 1843 року на 60-му році життя померла її єдина бабуся. Зрозуміло, що Анну Федорівну поховали на Ваганьковському кладовищі — біля чоловіка.

ВІД КНЯЖНИ ДО КНЯГИНІ

26 серпня (7 вересня) 1856 року 19-річна Анна Оболенська стала фрейліною імператриці Марії Олександрівни — дружини Олександра II. Тепер молоду дівчину-дворянку щороку згадували в «Придворному календарі».

1862 року помер єдиний брат Анни — 23-річний Олексій. За даними низки родовідних списків, він потонув, проте, за довідкою архівіста, доскіпливого історика Москви Миколи Чулкова, він повісився у батьківському будинку на Арбаті. Що стало причиною такого вчинку, невідомо.

Втрата єдиного сина, продовжувача роду лягла важким тягарем на плечі батька Анни. У збірнику «100 великих аристократів» зазначено: «Віддаючи всі сили роботі, Михайло Андрійович весь час жив у Москві і тільки влітку виїздив до родового маєтку Глухово. Мешкав він у власному будинку дуже усамітнено, віддаючи перевагу заняттям наукою, аніж світському товариству, від якого зовсім відійшов після смерті єдиного сина. За спогадами сучасників, у характері князя було багато рис, які не викликали до нього симпатій. Він відрізнявся суворістю, замкнутістю і навіть грубістю і деякою жорстокістю, а його дратівливість і недоступність не викликали до нього любові серед товаришів по службі. Князь Оболенський вважав за краще спілкуватися з ученими, багато читав, міг проводити цілі ночі за старими рукописами».

21 квітня (3 травня) 1863 року 26-річна княжна Анна Оболенська вийшла заміж за князя Григорія Хілкова, старшого від неї на півтора року, і стала — тепер уже назавжди — княгинею Анною Хілковою.

«…ТЕЛИЧКУ ТА ДВОРІЧНУ КОБИЛКУ»

Григорій Дмитрович народився 24 серпня (5 вересня) 1835 року. Батько Григорія — статський радник, князь Дмитро Олександрович Хілков — був учасником війни з французами 1812 року, полковником у відставці. Він служив секретарем імператриці Марії Федорівни, а від 1827 року перебував при імператорові Миколі I. Мати — княгиня Єлизавета Григорівна — належала до роду Волконських. Григорій мав брата Олександра, сестер Марію, Парасковію, Олександру, Ольгу. Сенат затвердив у князівському званні із занесенням до п’ятої частини Родовідної книги обох синів статського радника Дмитра Хілкова — Олександра та Григорія.

Григорій Дмитрович був одним із найбільших російських кіннозаводчиків другої половини XIX століття, віце-президентом Московського скакового товариства. В одній із публікацій хілковських коней, добре всім відомих, згадав Антон Чехов. У фейлетоні, опублікованому 1(13) вересня 1884 року в журналі «Осколки», він писав: «Небо все літо плакало. Плакало, звичайно, від розчулення. Зворушували його перовські та царицинські аматори-актори, фотограф Настюков, молоді люди, що танцювали кадриль у Хімках, і хілковські коні».

Князь звертав увагу і на проблеми освіти. Так, 1869 року Григорій Дмитрович виявив готовність здійснити пожертву на користь училищ і учнів Новосільського повіту Тульської губернії (Хілкови були дворянами цієї губернії). Найкращому учневі, що закінчує курс наук, він пообіцяв «давати в нагороду на господарство теличку та дворічну кобилку і щорічно на передплату книг 10 рублів».

ПАМ’ЯТІ БАТЬКА ТА ТЕСТЯ

Здоров’я батька Анни Хілкової було сильно підірване, тож на початку 1873 року він надумав відправитися на лікування за кордон. По дорозі Михайло Андрійович, якому 2(14) січня виповнилося 67 років, зупинився в Петербурзі, в приміщенні Археографічної комісії. Там він і помер 12(24) січня. Поховали князя в підмосковному родинному маєтку Глухово, який належав Оболенським понад 300 років.

1875 року, через два роки після смерті батька, Анна Хілкова видала книгу «Дослідження та нотатки князя М. А. Оболенського з руських і слов’янських старожитностей». Мету видання повністю розкрито в передмові:

«Князь Михайло Андрійович Оболенський до останніх днів життя з гарячою любов’ю переймався долею вітчизняної історії. Останньою з учених праць, виданих ним, було «Декілька слів про первісний Руський літопис» (Москва, 1870). За думкою і планом автора, за цією загальною частиною його праці повинні були слідувати пояснювальні додатки, де в окремих монографіях передбачалося розглянути деякі найважливіші питання руської старовини, як то: питання про походження Русі, про найдавніший її побут і писемність. Покійному князеві не вдалося виконати цей намір, не вдалося цілком висловитися і привести до бажаного кінця свої праці, плід багаторічних занять русько-слов’янськими старожитностями. За життя його віддруковано тільки два перші аркуші «Додатків», решта частково в закінченому, більшою ж частиною в незакінченому, так би мовити, в чорновому вигляді зберігалася в його портфелі. При всьому тому і ці уривчасті нотатки містять у собі стільки оригінальних і нових поглядів, стільки іноді гідних подиву та сміливих зближень і пояснень, що було б шкода, якби вони не побачили світу. Ось чому дочка його, княгиня Анна Михайлівна Хілкова, побажала зробити доступною для всіх «учену спадщину» свого батька. У цьому томі зібрано майже все, що знайшлося в паперах князя Михайла Андрійовича, і надруковано без будь-яких змін і додатків. Читач знайде тут багато уривчастого та недомовленого, багато такого, що тільки розбудить, але не задовольнить його допитливості. У всякому разі, запалити думку, навести дослідників на нові міркування — сама по собі заслуга важлива, а тому видавець сподівається, що посмертні вчені праці князя Оболенського в галузі вивчення вітчизняних старожитностей, які виходять нині в світ, не будуть зайвими».

1879 року в Санкт-Петербурзі побачив світ «Збірник князя Хілкова», в якому чоловік Анни Михайлівни продовжив її працю з видання творчої спадщини батька. У передмові Григорій Хілков писав:

«Після покійного тестя мого, гофмейстера, князя Михайла Андрійовича Оболенського, крім слов’янських рукописів, що надійшли після його смерті в Московський головний архів Міністерства закордонних справ, залишилося ще зібрання старовинних документів історично-юридичного змісту. Спадкоємиця покійного князя, дружина моя княгиня Анна Михайлівна, яка видала вже у світ, 1875 року, більшу частину рукописних досліджень і нотаток князя з руських і слов’янських старожитностей, передала мені згадані документи для опублікування тих із них, які матимуть значення для російської історії. Не обмежуючись зазначеними матеріалами, я побажав доповнити свою збірку витягами цікавих документів з інших сховищ давньої писемності».

До збірника увійшло 252 акти XV—XVIII століть. Із 400 примірників збірника князь залишив собі тільки 25, а решту пожертвував на користь Археографічної комісії, співробітником якої був, за що на її засіданні, яке відбулося 21 березня (2 квітня) 1879 року, князеві було висловлено найщирішу вдячність.

1880 року князь Хілков висловив готовність своїм коштом надрукувати п’ять прибутково-видаткових книг Казенного приказу, що зберігалися в Центральному архіві міністерства Імператорського Двору. На черговому засіданні Археографічної комісії було відзначено новий прояв уваги князя до вітчизняної історії. Коштом князя також було здійснено третє видання книги Григорія Кокошихіна «Про Росію під час царювання Олексія Михайловича» (Санкт-Петербург, 1884).

ЧОРНА СМУГА

1885 рік чорною смугою увійшов у життя Анни Хілкової: упродовж двох місяців вона втратила двох найдорожчих людей. 26 липня (7 серпня), не доживши чотири тижні до свого 50-річчя, помер її чоловік. Поховали князя на Ваганьковському кладовищі. 7(19) грудня 1885 року на засіданні Археографічної комісії пам’ять про Григорія Дмитровича, який до кінця життя був співробітником комісії і матеріально підтримав низку здійснених нею видань, було вшановано теплою згадкою та вставанням.

Невдовзі, 16(28) вересня 1885 року, померла мати Анни — княгиня Олександра Олексіївна Оболенська. Її поховали на тому ж Ваганьковському кладовищі — поруч із зятем. Так 48-річна Анна Хілкова залишилася сама (дітей вона не мала).

Напевно, саме тоді княгиня вирішила покинути Москву, свій шикарний будинок на Арбаті та переїхати до Кам’янця-Подільського. Чому саме сюди? Тут їй належала частина колишнього Кам’янецького староства, яке 1793 року, після приєднання Поділля до Російської імперії, російська імператриця Катерина II подарувала дипломатові Аркадію Моркову — рідному братові генерал-майора Миколи Моркова (прадіда Анни Хілкової).

Сергій Толстой, старший син знаменитого Льва Толстого, пояснював цей вчинок княгині її примхами. У спогадах (не скрізь точних) він писав:

«На Арбаті, майже навпроти Старо-Конюшенного провулка, стояв будинок з колонами, що виходив за межі вулиці та залишав вузький тротуар для перехожих. 1941 року його зруйнувала німецька бомба. Цей будинок у 1880-х роках успадковувала від батька княгиня Анна Михайлівна Хілкова (народилася 1837 року), уроджена княжна Оболенська, дружина князя Григорія Дмитровича Хілкова. Вона була відома своїми примхами; після смерті батька, який помер у своєму арбатському будинку (говорили, що він повісився), вона вирішила в цьому будинку не жити і не здавати його квартирантам. Вона могла дозволити собі цю розкіш, бо була багата: по матері походила з родини багатих купців Мазуріних».

Будинок Хілкової (з колонами) на картині Михайла Гермашева «Стара Москва. Вулиця Арбат», початок XX століття

ЧИЇ ЗЕМЛІ? ХІЛКОВОЇ

За даними праці Юхима Сіцінського «Історичні відомості про парафії та церкви Подільської єпархії», виданої 1895 року, Анна Хілкова була власницею земель у містечку Карвасари (нині вулиця в складі Кам’янця-Подільського) — 13 десятин, в селах Підзамче (нині в складі Кам’янця-Подільського) — 61 десятина, Янчинці (нині Колибаївка) — 447, Довжок — 1767, Суржа — 340 десятин. З цих 2628 десятин 38% (1006 десятин) припадало на ліс: 38 десятин у Янчинцях, 753 — у Довжку, 215 — у Суржі.

Довжоцький ключ (крім Суржі, що виникла в середині XIX століття) був частиною колишнього Кам’янецького староства, яке 1793 року, після приєднання Поділля до Російської імперії, російська імператриця Катерина II подарувала дипломатові Аркадію Моркову — рідному братові генерал-майора Миколи Моркова (прадіда Анни Хілкової).

Фольклористка Тамара Сис-Бистрицька записала спогади Яна Боцяновського з Підзамча, в яких той згадує, як у дитинстві майбутній народний комісар освіти УРСР Володимир Затонський здійснював набіги на сади княгині Хілкової: «Ми росли разом із Володимиром і Євгеном Затонськими. Євген був спокійнішим, а Володимир, як вихор. Він став нашим ватагом… Збитошні ми були до жаху! Кругом повно садів. Найбільші з них належали княгині Хілковій. Один у 50 (тепер там провулок Зелений), а другий в 15 десятин (між вулицею Некрасова та провулком Кам’янецьким). Туди ми найбільше «мали спад». Усім керував Володимир. Одні вертілись перед очима сторожа, а інші тим часом «збирали врожай».

У Анни Хілкової були непрості стосунки із довжоцькими селянами. Так, коли в Подільській губернії впроваджувалася в життя чиншова реформа 1886 року і на підставі відповідного положення землевласники протягом року зобов’язані були скласти списки вічних чиншовиків — орендарів, що платили натуральний або грошовий податок (так званий чинш) власниці землі, то вотчинниця Довжка княгиня Хілкова відмовила всім мешканцям села у визнанні чиншових прав і списку не склала.

У Суржі, однією частиною якої володіла княгиня Хілкова, а іншою — вотчинник Шенвальд, визнавалися чиншові права на сіножатну землю: за 26 господарями — по одній десятині в частині княгині та по 1800 сажнів у двох чиншовиків у маєтку Шенвальда.

Наприкінці 1905 року в маєтку Хілкової зафіксовано факти «аграрних безпорядків». Так, у ніч з 14 на 15 грудня довжоцькі селяни вчинили порубку лісу княгині Хілкової, причому службовців княгині вони вигнали з лісу. Те саме повторилося 30 грудня.

ПАМ’ЯТІ ЧОЛОВІКА

1872 року в Довжку розпочалося будівництво кам’яної церкви на честь Різдва Пресвятої Богородиці. На цю справу княгиня Хілкова виділила 5 тисяч рублів, 3 тисячі зібрала громада, а 9 тисяч надійшло з державної скарбниці. Збудували церкву не на місці старої дерев’яної в центрі села, а на краю Довжка — на польовій землі, яку для цього пожертвував князь Хілков. Храм звели за два роки. А старий дерев’яний 1881 року продали в Шутнівці, де саме тоді згоріла церква.

Довжок. Церква Різдва Пресвятої Богородиці. 2011 рік

Після смерті чоловіка княгиня Хілкова висловила бажання в якомусь селі збудувати храм у пам’ять Григорія Дмитровича. За вказівкою подільського єпископа Доната вона вибрала вже згадані Шутнівці. 12(24) квітня 1888 року тут було закладено новий храм, а до 1891 року будівництво церкви повністю завершено. Цей храм, влаштований княгинею Хілковою, був кам’яним, великим, гарним як ззовні, так і всередині. Анна Михайлівна подарувала церкві трьох’ярусний іконостас, дорогі ікони, лампади, срібне начиння, облачення. З ікон, пожертвуваних княгинею Хілковою, найзначнішою була невелика старовинна ікона Божої Матері «Троєручиця», яку встановили над царськими вратами. 13(25) жовтня 1891 року преосвященний Димитрій урочисто освятив церкву в ім’я святого Григорія, Просвітителя Вірменії, ім’я якого носив покійний чоловік будівниці церкви — князь Григорій Дмитрович Хілков.

У радянські часи як саму церкву, так і ікону «Троєручиця» було знищено. В часи незалежної України церкву збудували наново. Завдяки директорові приватного підприємства «Миронюк» Вікторові Миронюку створено нову копію ікони. У неділю, 14 травня 2006 року, з благословення єпископа Кам’янець-Подільського і Городоцького Феодора відбувся хресний хід, яким копію ікони Божої Матері «Троєручиця» було доставлено з кафедрального собору святого Георгія в Кам’янці-Подільському до Свято-Григорівського храму села Шутнівці, де відбулася святкова Божественна літургія.

БУДИНОК НА УСПЕНСЬКІЙ

Анна Михайлівна мала власний будинок у Кам’янці-Подільському — в Старому місті на вулиці Утьосистій (нині Успенська). 1891 року в цьому будинку, зокрема, винаймали помешкання архіваріус Подільської духовної консисторії — титулярний радник Петро Осипович Сливич, лікар Вільгельм Іванович Фаренгольц.

Вільгельм Іванович був двоюрідним братом доктора медицини Едмунда Федоровича Фаренгольца, який мав власний будинок на вулиці Кузнечній поблизу сходів, що відомі нині як сходи Фаренгольца. І хоч Вільгельм Іванович прославився не настільки, як його кузен, але й він залишив помітний слід в історії подільської медицини. Зокрема, він був віце-президентом (1895), потім президентом (1900) Товариства подільських лікарів, головою правління (1895), потім товаришем голови (1900) Кам’янець-Подільського відділення Санкт-Петербурзького лікарського товариства взаємної допомоги. У будинку Хілкової Вільгельм Іванович мешкав недовго: дані про кам’янецьких чиновників, укладені 1892 року, засвідчують, що він перебрався жити на Польські фільварки.

Будинок Хілкової не зберігся, оскільки забудову верхньої (північно-західної) частини Успенської (від Замкової вулиці до безіменної брами) після Другої світової війни повністю втрачено.

ДИВНА ТРІЙКА БУЛАНИХ КОНЕЙ

Улюблене заняття чоловіка — вирощування коней — Анна Михайлівна не занехаяла, а продовжила. На кінському заводі в селі Довжок, що належав княгині, вирощували коней для верхової їзди та для запрягання: чистокровних і напівкровних англійських, а також рисаків. Завод, порівняно з іншими кінськими заводами Кам’янецького повіту, був великим (за даними на 1902 рік).

Російський учений-пасічник Костянтин Родіонов, який у дитинстві жив у підмосковному селі Глухово, де сусідами сім’ї його батька — архітектора Сергія Родіонова — була сім’я князя Миколи Миколайовича Оболенського, улюбленого племінника княгині Хілкової, згадував: «На новосілля княгиня Хілкова з кам’янець-подільського маєтку прислала в Глухово дивну трійку буланих коней. У корені був Герой, а пристяжних — Мілка і Душка. Вони підкотили до нашого будинку, брязкаючи бубонцями на ногах, на шиях і срібним дзвіночком під дугою. Досі чую їх дзвін».

1900 року княгиня Хілкова була віце-президентом Кам’янець-Подільського товариства скачок і кінського бігу (президентом був подільський губернатор — генерал-майор Михайло Костянтинович Сем’якін).

СПИРТ ІЗ КАРТОПЛІ

Спиртовий завод на окраїні Довжка збудовано 1896 року на замовлення княгині Анни Хілкової та при сприянні німецької компанії. Того ж року підприємство видало першу продукцію. Виготовляли спирт із картоплі, яку вирощували на землях, що належали княгині. Завод був невеликий, працював на дровах, воду використовували зі ставків, розташованих поблизу. Штат заводу теж був невеликий: керівник і 17 робітників.

Довжоцький спиртовий завод. 2011 рік

В Подільському адрес-календарі, виданому 1900 року, зазначено, що в селі Довжок є винокурний ректифікаційний завод, який належить княгині Анні Михайлівні Хілковій, а керує заводом дворянин Тит Петрович Жлобницький (поштовий адрес — Кам’янець-Подільський).

Перша світова війна, яка розпочалася 1914 року, та подальші події на тривалий час перервали роботу Довжоцького спиртового заводу. Тільки 1928 року його відбудували, відновили виробництво. Нині це одне з найстаріших підприємств харчової промисловості України. Коли святкувалося сторіччя заводу, навіть лунали поодинокі пропозиції надати підприємству ім’я його засновниці — княгині Хілкової.

БУДИНОК ІЗ ПРИВИДАМИ

Зоставлений княгинею пишний будинок на Арбаті обростав легендами. Москвою поширювалися чутки, що в покинутому будинку мешкають привиди. Ось характерний запис із щоденника Софії Андріївни Толстої, дружини Льва Миколайовича Толстого:

«23 листопада 1897 року, Москва, Хамовницький провулок. Починаю книгу з важкого дня. Все одно, на світі більше горя, ніж радості. Вчора ввечері Андрійко та Мишко зібрали велике товариство хлопчиків і пішли вартувати привид у будинку Хілкової на Арбаті. Під цим приводом пропадали всю ніч і повернулися додому о дев’ятій годині ранку. Всю ніч, до восьмої ранку, я їх чекала з таким хвилюванням, що задихалася просто. Потім я плакала, сердилась, молилася... Коли вони прокинулися (о першій годині), я пішла до них, зробила їм догану, потім розридалася, зробилися в мене задуха і спазми у серці та горлі, і весь день я лежала, і тепер як розбита».

Розповідь старшого сина письменника Сергія Толстого (1863—1947) про будинок Хілкової було опубліковано 1991 року в журналі «Слово»:

«Багатьом москвичам була відома легенда про її діда по матері, купця Мазуріна. Ось що розповідали про Мазуріна. 1812 року, перед приходом до Москви французів, один багатий купець закопав у землю свої гроші і цінні речі, а про місце, де закопав свій скарб, повідомив лише одній людині — своєму приятелеві Мазуріну. Мазурін був небагатий і, як говорили, після відходу французів відкопав цей скарб і привласнив його собі. Власник скарбу, повернувшись до Москви і, знайшовши, що скарбу немає, запитав Мазуріна, чи не він його викопав, але той сказав, що нічого про скарб не знає. Тоді купець зажадав, щоб Мазурін підтвердив свої слова урочистою клятвою. У присутності духовенства, одягненого в чорні ризи, Мазурін зі свічкою в руці поклявся перед Євангелієм, що нічого про скарб не знає і підтвердив свою клятву цілуванням хреста. Тоді власник скарбу прокляв його і його потомство.

Історик Василь Осипович Ключевський, якого я зустрів у Миколи Васильовича Давидова, сказав, що клятва Мазуріна була останнім «Божим судом» у Росії. За повір’ям, прокляття повинне відбитися на трьох поколіннях проклятого. Чи насправді це так, я не знаю, не знаю також, чи достовірна чутка про те, що батько княгині Хілкової, князь Оболенський, син Мазуріної, повісився у своєму арбатському будинку в ту саму ніч, коли його дружина танцювала на якомусь балу. Чув я також, що один із Мазуріних, заарештований у політичних справах, коли його переводили з однієї в’язниці в іншу, намагався втекти, але його застрелив на Красній площі солдат, що його супроводжував. Іншого Мазуріна повісили.

Упродовж 25 років ніхто в будинку Хілкових не жив, а вночі у вікнах було видно якісь таємничі вогники. Говорили, що там з’являються привиди, і любителі привидів ходили вночі на Арбат і, справді, бачили у вікнах вогники. А професор Лев Михайлович Лопатін, який любив розповідати страшні та неймовірні історії, говорив, що ночами у будинку Хілкової з’являється людина, що повісилася, і що один студент там ночував і бачив цей привид.

1901 року поява блукаючих вогнів у будинку Хілкової пояснювалася набагато простіше. Цього року княгиня Анна Михайлівна подарувала свій будинок разом з усім, що в ньому було, своєму улюбленому племіннику, князеві Миколі Миколайовичу Оболенському. Отримавши такий подарунок, Оболенський, прихопивши із собою ключ від парадних дверей і опис речей, разом із двірником і керівником справ Хілкової відправився приймати своє майно.

Відмикати важкий старовинний замок парадних дверей йому не довелося, двері були відімкнуті. Перше, що впало йому в очі, це — бруд, клаптики обгорткового паперу, порожні пляшки та залишки ковбаси та інших продуктів. Двірник, який жив осібно у дворі будинку, сказав, що він у дім ніколи не входив, бо це йому заборонила княгиня, і що він знати не знає, хто і коли тут бував.

У будинку було багато цінних речей. Біля входу до зали стояли два манекени лицарів у повному озброєнні, причому озброєння одного лицаря було достовірно-середньовічне, а іншого — зроблене за зразком першого. У залі була рідкісна колекція монет і невелика галерея картин; між іншим, там був найкращий портрет Олександра Сергійовича Пушкіна роботи Тропініна. Меблі були старовинні. Виявилося, що один лицар — зі справжнім озброєнням — зник, другий — залишився цілий; колекція монет і різні старовинні речі зникли; картини, крім однієї, нецінної, збереглися. Мабуть, злодії були люди, які знали толк у старовинних речах, і люди обережні: картин вони не брали, тому що при їх продажу могли легко попастися.

Згодом деякі речі з будинку Хілкової виявилися у антикварів, але як вони до них потрапили і хто були злодії, виявлено не було. Привиди ж і вогники у вікнах Арбатського будинку відтоді вже більше не з’являлися.

Ця розповідь я чув від Миколи Миколайовича Оболенського, який розповідав про це моєму батькові Леву Миколайовичу Толстому і мені в Хамовницькому будинку».

ПЛЕМІННИКИ

Микола Миколайович (син Миколи Володимировича Оболенського — двоюрідного брата Хілкової), який жив у Москві, був улюбленим, але не єдиним племінником Анни Михайлівни. Крім московського, княгиня мала ще двох петербурзьких племінників — Володимира та Олександра, синів ще одного її двоюрідного брата — Миколи Миколайовича Оболенського (1833—1898), який був командиром лейб-гвардії Преображенського полку (1876), генерал-майором почту Його Величності (1878).

НЕПОСИДА ДІТМАР

Важливі відомості про останні роки життя княгині Хілкової містяться у спогадах Андрія фон Дітмара, написаних в еміграції в Бразилії. Але спочатку розповімо про нього самого.

Андрій Миколайович народився 10 травня 1865 року. Походив із дворян Естляндської губернії, був православного віросповідання. Дітмари кілька століть перебували на військовій службі й отримали російське дворянство ще у XVIII столітті. Батько Андрія Миколайовича, генерал-лейтенант Микола Петрович (1820—1894), був отаманом Забайкальського козацтва, військовим і цивільним губернатором Забайкалля. Мати — баронеса Олександрина Романівна Розен (1827—1905). Дитинство Андрія минуло в Читі в губернаторському будинку, який був центром провінційного світського життя. 1872 року вся сім’я переїхала до Петербурга, де Андрія віддали на виховання його тітки. Там він знову опинився в гущавині світського життя, але вже столичного. Такі дитинство і юність, безумовно, надали спогадам Андрія Миколайовича легкість і своєрідну принадність.

Хлопець здобув гарну домашню освіту, далі виховувався у Пажеському корпусі. 1884 року вступив як вільний найманець в Ізюмський гусарський полк. Отримав чин корнета і 1890 року вийшов у відставку. Того ж року одружився з Єлизаветою Олександрівною Полозовою — дочкою морського офіцера. Потім служив у Контрольній палаті, в Палацовому відомстві, в Іркутському відділенні Держбанку. 1896 року Андрій Миколайович повернувся на військову службу в 1-й Верхньоудинський Забайкальський козачий полк. 1897 року став сотником. 1899 року Дітмар повернувся до Петербурга, перевівся в 31-й драгунський Ризький полк поручиком і невдовзі вийшов у відставку. 1902 року повернувся на цивільну службу — земським начальником спочатку у В’ятській губернії, а потім у Гомельському повіті Могильовської губернії. Далі недовго прослужив селянським начальником у місті Зайсан і повернувся в Петербург.

На початку Першої світової війни за власним проханням (Андрію Миколайовичу було тоді 49 років) повернувся в 1-й Верхньоудинський Забайкальський козачий полк. Його прикомандирували до мотоциклетної роти. 1915 року став начальником мотоциклетної команди 1-ї армії. За відзнаку у справах нагороджено орденами Святої Анни 4-го ступеня з написом «За хоробрість», Святої Анни 2-го ступеня, Станіслава 3-го ступеня та Станіслава 2-го ступеня. У червні 1917 року фон Дітмара підвищили до підосавула і тоді ж відправили у відпустку «за станом здоров’я», визнавши абсолютно непридатним продовжувати військову службу.

Під час громадянської війни фон Дітмар мешкав у Петербурзі, Києві, Одесі, Харкові. 1919 року евакуювався з Новоросійська за кордон. Жив у Бразилії, де десь у другій половині 1940-х років написав спогади. У них Андрій Миколайович майже нічого не занотував про своє сімейне життя. Це, мабуть, викликано страшною драмою, яку йому довелося пережити. 28 лютого 1917 року в Петрограді було вбито його сина Георгія, кадета Миколаївського корпусу. Ймовірно, та ж доля спіткала і його другого сина — Олександра, також кадета, про якого немає жодних відомостей і згадок у спогадах.

ЯК КНЯГИНЯ ЛІС ПРОДАВАЛА

Ця розповідь зі спогадів фон Дітмара стосується його повернення із Зайсана в Петербург і датується орієнтовно 1909 роком. Отже, надаємо слово Андрієві Миколайовичу:

«Я подав прохання про відставку і незабаром знову опинився в рідному мені Петербурзі. Там я зустрівся з князем Володимиром Оболенським, моїм товаришем по Пажеському корпусі, флігель-ад’ютантом Його Величності. Князь Оболенський розповів мені таке. Його рідна тітка, княгиня Хілкова, володіє в самому місті Кам’янці-Подільському величезним маєтком, в якому є три тисячі десятин дубового лісу. Дуб щогловий — рідкісний за якістю. Крім цього маєтку, цінність якого обчислювалася в мільйонах, княгиня володіла ще кількома маєтками в центрі Росії, а також будинками в Москві, зокрема Кокаревським обійстям, яке займало площу в кілька десятин. Величезне майно вимагало великих фінансів. Готівки у княгині не було, доходи не перевищували витрат при управлінні особисто самою княгинею, якій доводилося враховувати свої векселі за допомогою свого племінника, теж князя Миколи Миколайовича Оболенського, і його друга фон Мекка. Князь враховував векселя княгині Хілкової, сплачуючи з них гроші, які отримував у княгині, але векселів назад княгині не віддавав. Таким чином, в руках князя Оболенського утворилася ціла купа векселів з підписом княгині.

Відчуваючи, що становище її не гаразд, вона звернулася до князя Володимира Миколайовича Оболенського з проханням продати ліс в Кам’янці-Подільському та провести розрахунок з князем Миколою Оболенським. За клопіт у цій справі княгиня обіцяла Володимиру Миколайовичу заповісти йому все своє майно. Я запропонував князеві Володимиру Миколайовичу доручити мені продаж, на що він і погодився. Зовсім випадково я познайомився з одним паном (прізвища не пам'ятаю) — фахівцем з лісівництва. Пан, якому я роз’яснив стан справ, переговорив із князем Володимиром Миколайовичем Оболенським, з’ясував, що комісія з продажу лісу сягає 200 тисяч рублів, по 100 тисяч кожному з нас, і за покупцями виїхав до Лондона.

Через 2—3 тижні повернувся з двома англійцями, які оглянули ліс і заявили, що вони згодні купити ліс на зруб за суму, яку вимагали від них. Княгиня прибула в призначену годину до нотаріуса для здійснення угоди. Княгиня взяла перо для підпису акту, занурила його в чорнило і задумалася. Всі мовчали. Минуло два-три хвилини. Княгиня поклала перо і промовила: «Коли я була молодою, я гуляла в цьому лісі. Мені шкода його продавати, я відмовляюся від продажу».

Через шість-сім місяців після відмови в продажу лісу княгиня раптово померла. У Кам'янець-Подільський не забарилися прибути обидва спадкоємця князі Оболенські. Заповіт не знайшовся. Московський Оболенський заявив петербурзькому, що він є спадкоємцем на половину майна княгині за законом і що, володіючи векселями княгині на два з половиною мільйона, він зажадає судом утвердження в правах спадщини на все майно, що залишилося після померлої.

В описуваний час у Петербурзі жив присяжний повірений Носач-Носков. Зовнішньо Носач-Носков був дещо схожий на Петра Великого. Умів зворушливо говорити і, головним чином, спеціалізувався на ліквідації великого земельного майна. З ним я познайомився за сніданком у відомого на той час у Петербурзі ділка Сипайла. Сидячи з Носачем за сніданком поруч, я розповів йому про справу Володимира Оболенського. Носач попросив мене познайомити з ним.

— Моя порада Вам полягатиме всього в декількох словах, — заявив Носач Оболенському. — У разі виграшу справи Ви повинні мені 100 тисяч рублів. Згодні?

— Згоден, — відповів Володимир Миколайович.

— Так от: Ви, я знаю, у дружніх відносинах з Государем. Поясніть йому всю справу і попросіть його призначити Вас опікуном над усім майном княгині Хілкової.

Оболенського, згідно з проханням, призначили опікуном. У результаті московському Оболенському довелося піти на мирову і відмовитися від вимоги оплати векселів княгині Хілкової. Князь Оболенський з братом, згодом петербурзьким градоначальником, отримали все, що їм належало. Залишився задоволений і присяжний повірений Носач-Носков».

До цієї розповіді додамо тільки, що Анна Хілкова померла 1909 року. Де її поховано, невідомо.

І ВСІ ПОМЕРЛИ У ПАРИЖІ

Розповімо коротко про долю племінників княгині.

1909 року від Миколи Миколайовича Оболенського через антиквара Миколу Какуріна в Третьяковську галерею надійшов портрет Олександра Пушкіна роботи Василя Тропініна. Цей портрет дістався князеві в спадщину від Анни Хілкової, а тій у свою чергу від її батька — Михайла Оболенського.

У списку землевласників Кам’янецького повіту на 1914 рік зазначено, що перед Першою світовою війною Миколі Миколайовичу Оболенському належала 371 десятина в селі Довжок.

Костянтин Родіонов писав у спогадах, що «після Жовтневого перевороту Оболенським вдалося виїхати з Глухово, не чекаючи виселення. У них було багато коштовностей, отриманих від княгині Хілкової». Помер Микола Миколайович Оболенський 8 листопада 1933 року в Парижі.

Володимир Миколайович Оболенський 26 серпня 1912 року став генерал-майором почту російського імператора. Йому теж вдалося емігрувати. І він теж помер у Парижі — 24 жовтня 1927 року. Його рідний брат Олександр Миколайович Оболенський від липня 1914 року до листопада 1916 року був петроградським градоначальником. Після жовтневих подій 1917 року став учасником Білого руху, воював у складі Північно-Західної армії. В еміграції перебував у Франції. Помер у Парижі 14 лютого 1924 року.

РОСІЙСЬКИЙ ФАШИСТ РОДОМ ІЗ КАМ’ЯНЦЯ

Нам залишилося тільки розповісти про присяжного повіреного Носача-Носкова. Віктор Вікторович народився 1878 року в Кам’янці-Подільському. 1872 року його батько Віктор Олександрович Носач-Носков був колезьким асесором, членом губернського у селянських справах присутствія, дійсним членом Подільського губернського статистичного комітету. 1882 року сестра Віктора — Людмила Носач-Носкова — закінчила Кам'янець-Подільську Маріїнську жіночу гімназію.

1905 року Віктор закінчив Московський університет. У 1910—1914 роках працював головою правління Залізничного банку в Санкт-Петербурзі. У 1915—1917 роках був консультантом Міністерства фінансів, головою правління Першого страхового товариства.

1917 року Віктор Носач-Носков прибув до Маньчжурії. У 1920—1921 роках був головою російської колонії в Тяньцзіні та Пекіні, виконував обов’язки російського консула. Вів видавничу діяльність у друкарні Російської духовної місії. 1920 року видавав і редагував журнал «Русское обозрение». 1922 року працював у газеті «Гун Бао». У 1925—1928 роках займався літературною працею. 1929 року служив помічником бухгалтера у правлінні Китайсько-Східної залізниці. Від 1930 року працював лектором східного факультету Інституту Святого Володимира. Одночасно співпрацював у газетах «Наш шлях» і «Харбінський час», у журналі «Нація».

Від 1933 року Віктор Носач-Носков перебував у Всеросійській фашистській партії. Автор праці «Соціальні проблеми передових держав».

Від 1936 року мав власне підприємство «Відповідальне бюро перекладів». Помер 1943 року.

І НАСАМКІНЕЦЬ

Ось і завершилася наша розповідь про княгиню Хілкову та ціле гроно людей, у тій чи іншій мірі дотичних до її біографії. Звісно, наша розповідь далеко не повна, зосталося ще чимало білих плям. Сподіватимемося, що з часом життєпис княгині, яка зоставила зримий слід на кам’янецькій землі, поповниться новими деталями.

Автор: Олег Будзей
 

• Тематичне фотополювання "Слідами публікацій Олега Будзея"
• Тематичне фотополювання: підведення підсумків
• Будзей О. Як жив Кам’янець століття тому
• Будзей О. Дослідник скарбів Луки-Врубловецької
• Будзей О. Чому Великодні розбіглися аж на 5 тижнів?