Із Кам’янцем на Поділлі, який у 1919—1920 роках був важливим центром боротьби за незалежну Україну, пов’язано чимало славних імен. Серед них — український письменник, лікар, громадсько-політичний і державний діяч Іван Липа, 150-річчя з дня народження якого припадає на 24 лютого 2015 року.
БРАТЧИК-ТАРАСІВЕЦЬ
Іван Львович Липа народився 24 лютого 1865 року в Криму — в Керчі. Початкову освіту здобув у парафіяльній школі при грецькій церкві, де навчився новогрецької мови. У 1880—1888 роках навчався в Керченській гімназії, закінчивши яку вступив на медичний факультет Харківського університету.
Іван Липа — гімназист першого класу, 1881 рік
Улітку 1891 року, під час роботи в комісії з перепису нерухомого майна в Полтавській губернії, Іван Липа разом зі своїми товаришами-однодумцями Миколою Байздренком, Михайлом Базькевичем і Віталієм Боровиком (справжнє прізвище Боровиков) створив таємне політичне товариство — «Братство тарасівців» із виразною програмою самостійності України. Після відвідин із братчиками могили Шевченка в Каневі Іван Липа писав: «Через увесь день чулась якась невидима присутність між нами генія… Не можна й вимовити, слова задля того дуже слабі, яке дуже глибоке й вельми незвичайне вражіння лишив по собі на мене той день… Велика й незабутня могила генія міцно чарівно з’єднала нас любов’ю. Дух же Тарасів був між нами німим і невидимим свідком нашої присяги, що ніхто з нас не схибне в бік, не покине своєї матері України».
Братство, задумане чотирма, розросталося, розгортало діяльність на всю Україну. Основні положення програми організації зводилися до розриву з українофільством — тобто, з простим і пасивним замилуванням українським. Усі сили спрямовувалися на національно-визвольний рух, на творення української культури, розвиток й поширення української мови (кожен член організації мав навчити української грамоти щонайменше двох майбутніх братчиків). Тарасівців підтримували українські письменники Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Володимир Самійленко. Гуртки організації діяли в Харкові, Києві, Одесі, Полтаві , Чернігові та інших містах, серед яких Кам’янець-Подільський, на жаль, не згадується.
Попри надзвичайну конспірацію, уберегтися від пильного жандармського ока не вдалося. У ніч на 1 травня 1893 року поліція провела понад 40 обшуків у братчиків. Мужня поведінка тарасівців на допитах, коли жоден із них не видав організації, за винятком епізодів, що так чи інакше були відомі поліції, обернулася тим, що незабаром більшість заарештованих звільнили. За височайшим повелінням від 16 листопада 1884 року Іван Липа дістав усього три місяці ув’язнення. Проте він підлягав гласному нагляду поліції та був на три роки позбавлений права жити в центральних губерніях Російської імперії. Липа мешкав під наглядом поліції спочатку в Керчі, потім — у Казані, де 1897 року закінчив університет й отримав диплом лікаря. Іван Львович, пропрацювавши на державній службі в закладах земської медицини на Херсонщині, Одещині та в Полтаві, 1902 року перебрався на постійне проживання до Одеси, де його дім невдовзі став осередком культурницького руху Півдня України.
МІНІСТР
Після Лютневої революції 1917 року Івана Липу обрали від Одеси делегатом до Української Центральної Ради. Того ж року він заснував видавництво «Народний стяг», яке було тоді єдиним українським видавництвом в Одесі. Іван Львович став комісаром уряду Одеси, а за гетьманату Павла Скоропадського займав посаду лікарського інспектора Одеси. Іван Липа належав до Української партії соціалістів-самостійників, входив до складу її Центрального комітету.
24 грудня 1918 року Директорія після повалення гетьманської влади сформувала свій перший уряд — Раду Народних Міністрів, яку очолив Володимир Чехівський. Івана Липу призначили в цьому уряді керівником управління культів при Міністерстві освіти (фактично це було самостійне міністерство культів). 2 січня 1919 року Іван Львович прибув з Одеси до Києва й узявся за роботу. 6 січня на засіданні уряду він познайомився з ректором Кам’янець-Подільського державного українського університету Іваном Огієнком, який тоді одночасно був ще й міністром освіти і теж перебрався до Києва. Наступного дня обидва мали, за словами Огієнка, «довгу урядову розмову».
Іван Огієнко у спогадах про Івана Липу писав, що, «на жаль, події йшли так, що український уряд нічого реального робити не міг, і вже за тиждень, у середу 29 січня, були ми у Вінниці. Звичайно, при таких умовинах Іван Липа, як і інші міністри, реальної практичної праці робити не міг, підготовлялись тільки матеріали до дальшої праці». Та й сам Іван Липа в статті «Як я пішов у революцію» зазначив: «Усе міністерство моє складалося із 160 чоловік, але евакуювалося лиш чоловік із 30, найбільш свідомих і потрібних міністерству. З виїздом із Києва робота в масштабі державному в моєму міністерстві скінчилася».
Після Вінниці Іван Липа опинився в місті над Смотричем. Знову надамо слово Огієнкові: «Скоро по тому (вже за кабінету Сергія Остапенка) Іван Липа переїхав до Кам’янця-Подільського й оселився в одному з покоїв єпископа Кам’янецького Пимена. В Кам’янці Іван Липа декілька разів був гостем у моїм домі, а моя дружина пильнувала прийняти його щиро українським обідом. Усі наші розмови були тоді головно на теми церковно-освітні».
Новий склад Кабінету Народних Міністрів, який очолив Сергій Остапенко, було сформовано 13 лютого 1919 року. Іван Липа посів у ньому посаду керівника справами міністерства культів (тобто, залишився на своїй колишній посаді).
Уряд Остапенка не протримався й двох місяців: уже 9 квітня новим прем’єр-міністром став Борис Мартос. Іван Липа тепер виконував свої обов’язки на правах тимчасового керівника міністерства, але 13 травня Директорія на черговому засіданні звільнила його з керівної посади заднім числом — з 23 квітня.
Як бачимо, міністерська кар’єра Івана Липи обмежилася чотирма місяцями аж при трьох прем’єр-міністрах і при постійних переїздах. При всьому бажанні зробити щось реальне за такий час і в таких умовах було просто неможливо.
ПІДСТУПНЕ М’ЯСО ВЕПРА
Тим часом, як писав Огієнко, «17 квітня більшовицька армія зайняла Кам’янець-Подільський, а скоро потому й цілу українську територію». Довелося і Липі, і Огієнку скитатися по Галичині. Там (знову процитуємо Огієнка) «з Іваном Липою трапилася подія, що в кінці звела його й до могили»: у квітні 1919 року він поїхав із близькими товаришами на прогулянку в гори, де «гостям зробили гучне прийняття й нагодували їх... несвіжим маринованим вепром («диком») ув оцті. Нікому іншому це не пошкодило, але Іван Липа сильно тим затруївся. Вернувшись зараз до Станиславова (нині Івано-Франківськ — О.Б.), Іван Львович зліг і пролежав у готелі три тижні, поважно хворіючи. З цієї хвороби — затруєння шлунка — він уже ніколи не виходив».
ЗНОВУ В КАМ’ЯНЦІ
На початку червня 1919 року українському війську вдалося звільнити Кам’янець від більшовиків — і він надовго став тимчасовою столицею Української Народної Республіки. Тож повернувся до міста над Смотричем і Іван Липа. Його син Юрій Липа, що теж мешкав у Кам’янці-Подільському й навчався тут в університеті, писав про ці дні:
«Невеличка українська армія, оточена в Кам’янці на Поділлі з усіх боків більшовиками і поляками, не мала нізвідки помочі. День і ніч відбивалися від ворога частини Директорії, обороняючи свою тимчасову столицю. Надія була, що окремі повстання по цілій Україні сполучаться в одно загальне, і тоді вдасться наново здобути обидві столиці України. Треба було б тільки видержати. Не вистачало харчів, обмаль було амуніції, але з тим ще так-сяк давали раду українські бійці. Найгірше було з ліками. Не було чим лікувати хворих і ранених. Не було чим гальмувати кровотечі, обнижувати гарячку, гоїти запалені кишки і рани.
Військові й цивільні шпиталі були переповнені, але перемучені лікарі, сестри й фельдшери не могли хворим багато помогти. Хіба що вдалося трохи забрати медикаментів від ворога або контрабандою щось прийшло з Заходу. Але цього було мало, незначна кількість ліків не заважувала багато серед загальної біди. Люди вмирали і недалеко від фронту, і в самому Кам’янці від нестачі найпотрібнішого — хіни, саліцилу, таніну. А на це не було ради. Батько мій, тоді лікар Військового міністерства, приходив сумний і мовчазний. Дуже часто доводилося тільки безрадно дивитися, як гинуть від пошестей і хвороб найкращі люди».
Іван Липа, 1919 рік
16 листопада 1919 року Кам’янець-Подільський зайняла сьома польська дивізія. Український уряд покинув місто, залишивши в ньому своїм головноуповноваженим Івана Огієнка. Той негайно скликав чолових членів усіх українських партій до університету на нараду. Великий ректорський кабінет був переповнений. Серед присутніх був й Іван Липа. Огієнко докладно поінформував присутніх про гірку ситуацію, запропонував створити у Кам’янці малий «парламент», який перетворився би на постійну інституцію, а її президія поділила би владу з Огієнком як головноуповноваженим уряду. У спогадах Іван Огієнко писав, що на цих зборах Іван Липа гаряче промовляв за те, щоб прийняти його пропозицію, бо уряд «ганебно утік», й зачати творити нову добу відродження України.
Невдовзі було створено раду головноуповноваженого, до якої від партії самостійників-соціалістів увійшло кілька членів, серед них і Іван Липа, який, за словами Огієнка, не раз допомагав йому цінною порадою, проте відмовився від пропозиції стати його заступником.
Ще один важливий момент зазначив у спогадах Іван Огієнко: «Усі сиділи в Кам’янці, як жиди над річками Вавилонськими. Липа кипів і горів у партійному житті, шукаючи якогось спасенного порятунку для української справи. З його ініціативи партія самостійників виробила тоді перший проект української конституції, над яким багато працював Іван Липа, Михайло Корчинський та Степан Баран. Іван Липа передав мені цей проект на мовну редакцію, а також попросив мене скласти для нього розділи про освіту й релігійні справи, що я й зробив. Цей перший проект конституції був видрукуваний у Львові 1919 року на кошти, які я дав на це, як головноуповноважений міністр».
НА ЧУЖИНІ
16 листопада 1920 року більшовики в черговий раз захопили Кам’янець — тепер уже не на кілька місяців, як раніше, а на довгі роки. Іван Липа, як і багато інших українських діячів, вимушено подався до Польщі. 24 березня 1921 року Іван Львович став міністром здоров’я й опікування в еміграційному уряді. Він пробув на цій посаді чотири місяці — до 5 серпня 1921 року, коли наказом Директорії УНР було звільнено весь уряд, зокрема і міністра здоров’я й опікування.
1922 року Іван Липа оселився поблизу Львова в селищі Винники, вів приватну лікарську практику, хоч і мав через це неприємності з польською владою, займався літературною творчістю. Помер 13 листопада 1923 року на руках в Івана Огієнка. Поховали Івана Липу у Винниках біля спільної стрілецької могили. У статті «Світлій пам’яті Івана Липи», опублікованій 1937 року в журналі «Наша культура», що видавався у Львові, Іван Огієнко писав:
«Якось непомітно й вечір насунув і зовсім потемніло. Сумно й тихо верталися з похорону приятелі Івана Львовича. Починав сіяти дрібний дошкульний дощик, як щирі сльози за передчасно загинулим емігрантом, за чулою людиною, що горіла й світила глибоким патріотичним вогнем...
Тихо вертався додому й я. Душу обгортав болючий сум за несподівано втраченим товаришем, з яким ми п’ять літ кипіли й нервувалися, віддавши цілих себе на будування Самостійної України... Доля не судила йому побачити вільної України, — довелось скласти зболілі кості свої далеко від родинного міста...
Проходжу біля воріт осиротілої Липиної амбулаторії. Біліє табличка з написом: «Доктор медицини Іван Липа. Приймає...» Нехай тепер зриває цю табличку, хто хоче, бо лікар і без того практикувати більше не буде...
А дощ плакав усе більше та більше...».
ЧИ ТО НЕ ПРО НАШ СМОТРИЧ?
1935 року вийшли з друку, вже посмертно, дві збірки творів Іван Липи — «Оповіді про смерть, війну і любов» і «Тринадцять притч». З невеликим твором «Геній», що завершає другу з названих збірок, ознайомимося поближче:
«Пливе повільно й поважно прозора ріка між крутими берегами. Вода чиста, свіжа. Дає життя звіру, птиці й рибі. Краса й велич.
Побачили ту красу люди, а ще більше багатство ріки й оселилися по берегах.
Поволі стало місто. Місто росло, а ріка маліла. Місто виглядало пишно, а ріка брудно. Місто прикрашувалося, а в ріку виливали всяку нечисть, висипали сміття. Береги загрузилися, річне ложе закидалося непотрібним для міста мотлохом. З фабрик, пралень, майстерень спускали брудні води.
Звірі вже не приходили, птахи не прилітали, риби виздихали. Річка стала смердючою канавою, уже шкодила здоров’ю людському, уже своєю бруднотою стала ненависна для чистого чепурного міста. Люди її занехаяли зовсім, обминали, забули й ім’я її і звали просто рівчаком.
Так тяглося довго, може цілі століття.
З’явився один, що любив красу й велич.
У бруднім рівчаку побачив минулу розкіш природи. Очистив ложе річне від усього непотрібного. Для сміття поробив у місті великі печі, де воно спалювалося. Нечисті води з фабрик пустив під землю…
Ріка очистилася. Набрала знову колишньої краси й величі.
Прозорі води заграли проти сонця. Понад берегами поросли дерева. Плескалася у воді риба, знову ріка стала повною життя й краси.
Дивувалися люди міста, раділи і сказали:
— То — геній».
Ось така притча, яка мені чомусь нагадала річку Смотрич, що колись у своїй захисній петлі дала життя Кам’янцю-Подільському, а тепер — брудна, мілка та занехаяна — тече внизу в каньйоні. І де ж той геній, який подарував би їй нове життя, нову долю?
© Олег Будзей
Дивіться також: | 
0
