У славній історії Кам’янця-Подільського, що налічує тільки на основі письмових джерел майже шість з половиною століть, був короткий період, коли влада в місті змінювалася з калейдоскопічною швидкістю: тільки призвичаїшся до однієї, а на порозі — вже нова. Звісно, мова йде про чотири буремні роки — 1917-й, 1918-й, 1919-й і 1920-й. Останні два з них характерні ще й тим, що тоді в місті над Смотричем аж п’ять разів знаходив притулок уряд Української Народної Республіки. Чотири рази (у березні 1919, травні, наприкінці червня — на початку липня, в листопаді 1920 року) це перебування було короткочасним, але один із цих періодів був досить тривалим, ледь не півроку — від червня до листопада 1919 року, коли про Кам’янець на Поділлі на повний голос заговорили як про столицю УНР, нехай і тимчасову (до звільнення Києва від неукраїнської влади).

ЯКЩО ЖІНЦІ ДОКУЧИЛО СТОЯТИ В ЧЕРЗІ…

Кам’янець-Подільський, який 1793 року увійшов до складу Російської імперії, зустрів 1917 рік у звичному статусі губернського та повітового центру. Але події в столичному Петрограді, що розпочалися 23 лютого (8 березня за новим стилем) 1917 року та стрімко розгорталися, невдовзі з усією силою торкнулися і долі міста над Смотричем. В історію ці події увійшли як Лютнева революція 1917 року.

Український політичний і громадський діяч Віктор Приходько (1886—1982) у другій частині спогадів «Під сонцем Поділля», виданих тільки в наші дні — 2011 року у Вінниці, іронічно писав: «Звичайно, все почалося у столиці Росії — Петрограді. В ніч з 26 на 27 лютого все у цілій країні спочивало мирним сном, але над ранком у Петрограді зібралась біля крамниці з хлібом черга жінок. Голоду не було, харчів узагалі було в Росії подостатком. Але, чи то ще не привезли до крамниці хліба, бо щойно світало, чи якійсь жінці докучило стояти в черзі і чекати, — вона почала лаятись і кричати. До цього крику приєднались ще й інші жінки і… так почалась величезна в історії людства революція. Цю версію подають багато авторів».

ВІСІМ ДНІВ, ЩО ПЕРЕВЕРНУЛИ РОСІЮ

Сучасні історики Володимир Бойко й Олександра Кудлай в «Енциклопедії історії України» перебіг подій тих днів подають так.

Революція почалася стихійними виступами робітників Петрограда 23 лютого 1917 року. Мітинги й демонстрації переросли у виступи з вимогами, спрямованими проти війни, дорожнечі та важких умов праці.

Через два дні, 25 лютого, почався загальнополітичний страйк. Увечері того ж дня командувач Петроградського військового округу генерал-лейтенант Сергій Хабалов отримав наказ російського імператора Миколи II про припинення безпорядків у столиці, тож до Петрограда прибули додаткові військові сили. Наступного дня сталися сутички демонстрантів із поліцією та військами.

27 лютого, через два дні після початку, загальнополітичний страйк переріс у збройне повстання. Виступили солдати Волинського полку, згодом — Преображенського, Литовського, Московського полків, до них приєдналися матроси Балтійського флоту. Під контролем робітників і солдатів опинилися мости, вокзали, головний арсенал, телеграф, поштамт, урядові установи. Було розгромлено поліцейські дільниці, звільнено політв’язнів, розпочалися арешти царських міністрів. До кінця дня 28 лютого до рук повсталих перейшли Адміралтейство, Петропавловська фортеця та Зимовий палац.

Водночас 27 лютого виникли дві установи, які мали вирішальний вплив на подальший перебіг революції. З ініціативи депутатів Державної думи Російської імперії утворився тимчасовий комітет Державної думи на чолі з її головою Михайлом Родзянком. Його завданням було відновлення державного й громадського порядку та встановлення зв’язку з урядовими установами. Того ж дня було створено Петроградську раду робітничих і солдатських депутатів (голова — меншовик Микола Чхеїдзе, заступники — трудовик Олександр Керенський і меншовик Матвій Скобелєв), яка звернулася до населення із закликом до боротьби за встановлення нової влади. Рада делегувала до тимчасового комітету Державної думи Чхеїдзе та Керенського. У ніч на 28 лютого тимчасовий комітет Державної думи заявив, що бере на себе організацію нової влади і до утворення Тимчасового уряду державне управління здійснюватимуть комісари з членів Держдуми.

2 березня тимчасовий комітет Державної думи направив до Ставки Верховного головнокомандувача (ним був імператор Микола II) Олександра Гучкова та Василя Шульгіна. Результатом поїздки стало зречення імператора Миколи II від престолу за себе і свого сина Олексія на користь молодшого брата Михайла. Наступного дня останній відмовився прийняти владу й передав її у повному обсязі на період до Установчих зборів Тимчасовому урядові. Вирішальний вплив на таке рішення Миколи II справила позиція військових: і начальник штабу Ставки Верховного головнокомандувача генерал від інфантерії Михайло Алексєєв, і всі головнокомандувачі фронтів підтримали вимогу тимчасового комітету Державної думи про зречення царя. 2 березня 1917 року був затверджений склад Тимчасового уряду.

Разом із ліквідацією монархії в Російській імперії хронологічно завершилася й Лютнева революція. Тривала вона, як бачимо, 8 днів.

КАМ’ЯНЕЦЬКЕ ВІДЛУННЯ

Уже 3 березня в Кам’янці-Подільському під час засідання губернських земських зборів офіційно оголосили про зміну влади в Петрограді. Тоді ж крайовий форум звернувся з відповідною заявою до населення губернії та надіслав телеграму Михайлові Родзянку, в якій вітав «створення нового порядку управління Росією».

Звісно, про революційні події в Петрограді кам’янчани дізналися ще до офіційного оголошення про зміну влади. Адже це був не кінець неквапливого XVIII століття, коли, скажімо, термінова звістка про перехід Кам’янця від Польщі до Росії добиралася в Петербург до імператриці Катерини II аж десять днів, а початок бурхливого XX століття. Звістки про петроградські події розповсюджували солдати-телеграфісти й залізничники. Революційно налаштована молодь і солдати запасних полків вдалися до погрому приміщень жандармського управління, повітового поліцейського управління та його дільниць, зривали зі стін портрети імператора та імператриці, розповсюджували написані від руки листівки.

Як зазначено в десятитомній «Історії Української РСР», подекуди зміна органів царської влади була настільки мирною, що іноді мала курйозний характер. Так, подільський губернатор Олександр Мякінін о третій годині дня 6 березня передав управління губернією заступникові голови губернської земської управи, про що було складено відповідний акт. І тільки через чотири дні, 10 березня, Тимчасовий уряд Росії офіційно звільнив Олександра Петровича, згідно з поданим проханням, з посади подільського губернатора.

ФЕЄРИЧНИЙ БУКЕТ НЕЧУВАНОГО ЩАСТЯ
 

Віктор Приходько

Віктор Приходько, що мешкав тоді в Кам’янці-Подільському, так писав про ті дні:

«Протягом п’ятдесяти літ після революції 1917 року ми, старі, молодші й молоді українці, пережили й перебачили цілу низку революцій, катастроф, зривів — кривавих, менше кривавих і безкровних, але нічого подібного тому, що сталося з нами і що перейшли ми, українці, на вістку про революцію 1917 року, в пізніших часах вже ніколи не переживали!

Це був якийсь надзвичайний феєричний букет нечуваного щастя! Революція! Свобода! Свобода слова, свобода друку, свобода організацій, демократичний устрій, республіка, вільні вибори до парламенту, всеросійські установчі збори, земля й воля, восьмигодинний робочий день і т. д., і т. д.!..»

Віктор Кіндратович зізнався, що восьмигодинний робочий день, негайний розподіл поміщицьких земель, обмеження капіталістів тощо його самого та його товаришів, свідомих українців, цікавили менше, хоча теж сприймалися радісно, як необхідні квіти в букеті. «Але ми, свідомі українці, — писав Приходько, — цілою своєю істотою розуміли і відчували, що це є свобода слова, свобода друку та інша національна свобода! Ми, що роками мріяли про великі українські часописи, про ілюстровані журнали, про художні твори українською мовою та необмежене поширення їх між народом, який стає національно свідомою нацією, всі ці надзвичайні можливості, що так несподівано упали в обійми нашого серця, обертали наше існування в перших днях революції у якусь чудову казку!..»

Приходько та його однодумці негайно відновили в Кам’янці-Подільському «Просвіту», де «товклись серед людей цілий день до пізньої ночі, а вдома, лігши спати, не могли заснути». Віктор Кіндратович зізнався, що якщо раніше завжди вставав тільки о восьмій годині ранку, то тепер прокидався о шостій годині, а пробудившись, переживав хвилини найвищого щастя: «Починалась рання весна, сонце посилало своє ласкаво-веселе проміння — і люди зіскакували з ліжок, щоб йти між людей і насолоджуватись щастям!»

Віктор Приходько підкреслив, що описана ним ейфорія стосувалася передусім молодих свідомих українців, але зазначив, що «всі носили червоні стрічки і раділи, бо кожному революція щось принесла»: євреям — очікуване рівноправ’я, полякам — відновлення держави, селянам — землю, гімназистам — вільні від науки дні, а «вояки радісно зітхали, інтуїтивно відчуваючи, що війні — кінець».

ЦЕНТРАЛЬНА РАДА

Тим часом у Києві утворилася Українська Центральна Рада. Невідомо, хто перший персонально і яким чином подав ідею створення саме такої організації, сформулював її назву, виявив організаційну ініціативу. Лише в загальному плані відомо, що це зробило Товариство українських поступовців (ТУП).

На перших порах створення Центральної ради зумовлювалося необхідністю забезпечити представництво українських організацій у київських міських громадських комітетах на зразок ради об’єднаних громадських організацій. Роль своєрідного координатора спільних дій могла підказати й відповідну назву — «Центральна рада». Тим паче, що така назва не була особливою новиною для українського визвольного руху.

3 березня в Києві відбулися багатолюдні збори в українському клубі, на яких вирішено заснувати загальноукраїнську організацію. До її ініціативного ядра обрали 10 осіб. Однак принципи утворення такої організації викликали гостру суперечку, в ході якої визначилися дві позиції. Члени Товариства українських поступовців, які небезпідставно вважали, що саме вони останніми роками несли основний тягар української справи, пропонували, щоб саме ТУП стала основою майбутньої всеукраїнської організації. Іншим громадським, професійним, партійним, кооперативним організаціям пропонувалося активно приєднуватися до тупівських громад. Цій позиції виявили спротив українські соціал-демократи на чолі з Дмитром Антоновичем, які не бажали ставати під руку ТУП, бо мали з ним давні суперечності у сфері програмних і тактичних вимог.

Дебати, що відбувалися 3—4 березня, завершилися перемогою Антоновича. Чому так сталося? Дмитро Дорошенко з цього приводу зазначив: «тому, що переспорити і переконати людей з демагогічним нахилом дуже важко, то скільки не сперечалися й не гарячилися при формуванні Центральної ради, але складати її довелося по принципу партійному».

ТРИВЛАДДЯ, ДВОВЛАДДЯ

 

Крім Тимчасового уряду та Української Центральної Ради, була ще третя сила — більшовицька, яка впливала на перебіг подій.

На початку березня 1917 року на підприємствах Кам’янця відбулися робітничі збори, на яких обрали представників до ради робітничих депутатів. На першому її засіданні 12 березня було утворено виконавчий комітет. Солдати гарнізону обрали свою раду. У травні обидві ради об’єдналися. В раді робітничих і солдатських депутатів більшість належала російським меншовикам і есерам, але була й більшовицька фракція, до якої входили друкарі Михайло Кушелєв, Григорій Голованівський-Барський, військовий лікар Микола Кост, а очолив фракцію колишній петроградський робітник-цинкограф Анатолієв (його імені джерела не вказують).

Після перевороту, що стався 25 жовтня 1917 року в Петрограді, коли більшовики скинули Тимчасовий уряд, вони активізувалися і в Кам’янці-Подільському. Вже 1 листопада відбулося об’єднане засідання ради робітничих і солдатських депутатів і військового революційного комітету 3-го Кавказького корпусу, на якому ухвалено встановити в місті радянську владу, а головою виконкому ради обрано Михайла Кушелєва.

Як зазначив історик Ігор Данілов, досліджуючи банківську справу в Кам’янці-Подільському, якщо після Лютневої революції в місті встановилося фактичне тривладдя — Тимчасового уряду, Центральної Ради й більшовицьких ревкомів, то після Жовтневого перевороту воно змінилося двовладдям. Але довго так тривати не могло. Ігор Данілов підрахував, що упродовж 1918—1920 років влада в місті змінювалася одинадцять разів.

А ЗА ПОВОРОТОМ — НОВИЙ ПОВОРОТ

Перший поворот. 21 січня 1918 року владу в місті захопили більшовики, витіснивши з Кам’янця-Подільського всі органи Центральної Ради. 10 лютого побачило світ перше число газети «Известия Каменец-Подольского Совета рабочих и солдатских депутатов».

Другий поворот. 28 лютого 1918 року війська Центральної Ради знову оволоділи містом. Її представником у Кам’янці-Подільському став подільський губернський комісар Григорій Калістратович Степура (11 березня його на цій посаді змінив Володимир Самійлович Дудич). Разом із українським військом у місто, відповідно до Берестейської мирної угоди, вступили і австро-угорські військові підрозділи.

За висновком історика Сергія Олійника, перебування австро-угорського окупаційного війська на теренах Поділля в період Української Центральної Ради важким тягарем лягло на плечі населення краю. Хоча окупанти, підтримавши штиками українську владу та протидіючи революційно-радикальним проявам у суспільстві, стабілізували ситуацію, але їхнє свавілля викликало невдоволення як Центральної Ради, так і місцевого населення. Тож навесні 1918 року на Поділлі розгорнувся партизанський рух.

Третій поворот. 29 квітня 1918 року в Києві відбувся державний переворот: було скинуто Центральну Раду й проголошено гетьманом України Павла Скоропадського. Невдовзі гетьманська влада поширилася й на Кам’янець-Подільський. 19 травня подільським губернським старостою було призначено Сергія Кисельова. Важливою подією стало відкриття 22 жовтня Кам’янець-Подільського державного українського університету.

Четвертий поворот. 15 листопада 1918 року в Білій Церкві Симон Петлюра оголосив про початок повстання проти гетьмана, яке завершилося тим, що 14 грудня Павло Скоропадський зрікся влади. Розпочалася доба Директорії Української Народної Республіки.

У Кам’янці-Подільському влада УНР відновилася вже 18 листопада, коли подільським губернським комісаром призначили Григорія Степуру. Його попередника, губернського старосту Сергія Кисельова, було заарештовано, але невдовзі випущено на волю.

2 лютого 1919 року Директорія та уряд УНР із Києва переїхали до Вінниці, а далі їхній шлях проліг до Кам’янця-Подільського, який уперше, хоч і ненадовго, прийняв у себе державні інституції. Як занотував міністр освіти УНР Іван Огієнко, 6 березня уряд евакуювався із Вінниці, до Жмеринки прибув 7-го, до Деражні — 8-го, до Ярмолинців — 10-го, а до Кам’янця-Подільського — 11 березня. Проте вже 28 березня уряд та урядники з наказу голови Директорії розпочали евакуацію до Рівного, куди прибули 31 березня

У лютому та березні в Кам’янці-Подільському разом із сім’єю мешкав колишній голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський.

П’ятий поворот. 17 квітня 1919 року місто над Смотричем перейшло до більшовиків. 20 квітня було скликано перші легальні організаційні партійні збори, на яких був присутній народний комісар освіти Української Соціалістичної Радянської Республіки Володимир Затонський. Для кам’янчан він прочитав доповідь «Про поточний момент і завдання Радянської влади на Україні». 1 травня побачив світ перший номер газети «Більшовик». 15 травня в місті введено робітничий контроль на тютюновій і гільзовій фабриках.

Шостий поворот. 3 червня 1919 року Третя Стрілецька дивізія Армії УНР під командуванням полковника Олександра Удовиченка, атакувавши більшовицькі частини під Кам’янцем-Подільським і розбивши їх ущент, оволоділа містом. Міністр внутрішніх справ УНР Ісаак Мазепа писав, що після звільнення міста від більшовиків кам’янчани розповідали про страшні більшовицькі звірства над українцями. Особливою жорстокістю визначалася якась кам’янецька чекістка Фаня, що любила щоранку цинічно повторювати: «Мій наган сьогодні ще не снідав».

З низки причин місто над Смотричем вирішено було зробити тимчасовою столицею УНР. Розпочалася Кам’янецька доба Директорії УНР, яка тривала майже півроку. 10 червня до Кам’янця-Подільського вперше прибув голова Директорії та головний отаман війська УНР Симон Петлюра. Наступного дня на його честь місцева влада влаштувала урочистий обід.

15—18 липня під натиском поляків Українська Галицька армія (УГА) і урядові структури Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) залишили свою територію і перейшли до Наддніпрянської України. Як і провід УНР, керівництво ЗУНР на чолі з диктатором Євгеном Петрушевичем розташувалося у Кам'янці-Подільському. УГА зосередилася в районі Нова Ушиця — Проскурів.

Увечері 30 серпня 1919 року частинам об’єднаної української армії героїчними зусиллями вдалося відвоювати у більшовиків Київ, але вже наступного дня довелося віддати його денікінцям, тож Кам’янець-Подільський і далі залишався тимчасовою столицею УНР.

Сьомий поворот. 16 листопада 1919 року уряд УНР покинув Кам’янець-Подільський, місто зайняли поляки. У місті головноуповноваженим від уряду УНР залишився Іван Огієнко, якому Симон Петлюра при від’їзді наказав: «Бережіть Україну, як зможете».

Восьмий поворот. 22 квітня у Варшаві керівники Міністерств закордонних справ УНР і Польщі Андрій Лівицький і Ян Домбський підписали політичну конвенцію (Варшавський договір). Польща визнавала Директорію незалежної УНР на чолі з Головним отаманом Симоном Петлюрою верховною владою УНР. Проте за Польщею залишалися території Східної Галичини, Західної Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся. Через два дні у Варшаві представники військових міністерств УНР і Польщі підписали як інтегральну частину Варшавського договору військову конвенцію, яка розглядала технічну сторону військової польсько-української співпраці протягом спільного походу на Правобережну Україну проти більшовиків.

1 травня до Кам’янця-Подільського прибув Симон Петлюра. До начальника Польської Держави Юзефа Пілсудського він надіслав телеграму, в якій висловив «глибоку віру, що пролита обома арміями кров на полі боротьби за волю і незалежність наших республік ще міцніше скріпить обидва народи в їх братерськім співжитті». У відповідь Юзеф Пілсудський привітав Головного отамана військ УНР Симона Петлюру «в границях Вітчизни» і побажав «якнайкращих успіхів у переконанню, що порозуміння поміж республіками... принесе славу і тривалий добробут обох народів».

5 травня у Вінниці губерніальний комісар Поділля Євген Колодяжний у наказі «До населення Поділля» сповістив, що край підлягає цивільній владі УНР, але в Кам’янецькому, Ушицькому, Проскурівському та Летичівському повітах тимчасово залишається польська цивільна влада. 7 травня в Кам’янці-Подільському на засіданні Ради народних міністрів під головуванням Симона Петлюри розглянуто питання про переїзд 9—13 травня уряду та центральних державних установ до Вінниці.

Тільки 8 липня в Кам’янці-Подільському військова та цивільна влада від поляків офіційно перейшла до уряду УНР, хоч той від 28 червня щодня засідав у місті над Смотричем.

Дев’ятий поворот. 11 липня 1920 року Кам’янцем-Подільським утретє за три роки оволоділи більшовики. 24 липня в місті проведено перший комуністичний суботник, а через тиждень — другий.

Десятий поворот. У вересні 1920 року під час нового польсько-українського наступу армія УНР, розгромивши частини 14-ої радянської армії між Дністром і Збручем, визволила Тернопіль і Проскурів. 19 вересня українські війська востаннє зайняли Кам’янець-Подільський. 29 вересня Кам’янець-Подільська національна рада почала видавати в місті щоденну українську громадську, політичну та літературну газету «Слово». Від 11 листопада в місті засідав уряд УНР. Відбулося п’ять його засідань, останнє — 14 листопада о шостій годині вечора. На ньому ухвалено евакуацію уряду й державних установ розпочати в ніч з 14 на 15 листопада в напрямку Лянцкорунь (нині Зарічанка), Чемерівці, Сатанів.

Одинадцятий поворот. 16 листопада 1920 року в Кам’янці-Подільському надовго встановлено радянську владу: до міста увійшли частини 41-ї стрілецької дивізії, якою командував латиш Жан Зомберг. Опівдні до міста увійшла кінна розвідка дивізії, а ввечері основні сили з’єднання. У перші дні наказом по дивізії у місті створено повітовий революційний комітет, головою якого став Шаулко, та повітовий комітет КП(б)У, секретарем якого став 21-річний Володимир Сазанський.
 

Іван Кулик

Літературознавець із діаспори Григорій Костюк, якому в жовтні 1920 року виповнилося вісімнадцять років і який з осені 1919 року навчався в Кам’янці-Подільському в гімназії для дорослих, у спогадах «Зустрічі і прощання» писав про ці дні:

«Кількатисячна студентська громада, кам’янецька інтелігенція, принишклі обивателі міста та його околиць уважно стежили, що ж це за влада? Які порядки принесла вона? І першим, чим обдарувала нова влада Кам’янець, це страшне слово — ЧеКа. Почалося з обшуків, контрибуцій, арештів. Наприкінці грудня на стінах будинків і парканах вивішено було перший список розстріляних «контрреволюціонерів». Це потрясло свідомість всього населення, зокрема нас, середньошкільників. Пригадую, в тривозі ми побігли читати список. Прізвища нічого нам не говорили. Хто ж вони? Що вони зробили таке, що їх негайно треба було розстріляти? Цього ніде не можна було довідатися».
 

Панас Буценко

В одному з наступних списків Костюк побачив імена своїх знайомих: Степана Бойка, з яким навчався в гімназії, учня учительської семінарії Бережного — єдиного сина удови з села Княжполя. «Це створило панічний страх, — писав у спогадах Григорій Олександрович. — Вперше з’явилася атмосфера недовір’я до людей, замкнутості в собі, непевності за свій завтрашній день. Почалися втечі з міста. Хто за кордон, хто на далекі глухі села. Лише навесні 1921 року ця вступна вакханалія «робітничо-селянської влади» зовні немов би вже припинилася. На перше місце висунулася цивільна радянська влада». Саме тоді повітовий комітет КП(б)У очолив поет Іван Кулик, а повітовий виконавчий комітет — Панас Буценко.

Григорій Костюк писав: «Обидва українці, обидва говорили тільки доброю українською мовою. Це вносило подив і замішання в наші голови. Як зрозуміти й поєднати, з одного боку, цих мирних і симпатичних зовні українських репрезентантів нової влади і, з другого — диявольське страхіття ЧеКа? Але поволі життя стабілізувалося й брало своє. І Кулик, і Буценко входили в громадське і культурне життя Кам’янця, як свої люди». Заарештовані зловісного 1937 року, обидва сповна заплатили за своє доволі помірковане українство: Івана Кулика розстріляли, а Павлові Буценку розстріл замінили на 25 років концтаборів.

 

Автор: Олег Будзей