Вт, 19.10.2021, 14:33
Вітаю Вас Гість
Головна | Реєстрація | Вхід
Головна » Статті » Знахідки О.Будзея » Культура

Гомін Золотої долини

Уродженець Бакоти Тарас Горбняк видав чергову книжку, присвячену рідному селу, що зникло в радянські часи під водами Дністра. Презентація «Гомону Золотої долини», що побачила світ накладом 1000 примірників у видавництві «Медобори-2006», відбулася 20 травня в центральній районній бібліотеці в Старому місті.

Цього разу Тарас Васильович в основу книжки поклав мовні багатства Бакоти. Адже, як зазначає автор у передмові, «за вимовленими одним-двома словами можна було точно визначити, в якому селі проживає людина». Словничку «Слова з Бакоти» в книжці відведено 22 сторінки. Звідси дізнаємося, що в Бакоті на бінокль казали «блінок», на святкову одежу — «вбйори», на шарф — «шалік», на безвідповідальну людину — «фулей».

У книзі також вміщено приповідки, говірки, пісні та цікаві оповідки. З останніх пропонуємо деякі вашій увазі. В них збережено особливості вимови (наприклад, «шо» та «ше» замість «що» та «ще»). Наприкінці більшості з них є пояснення автора книжки Тараса Горбняка.

БАКОТИ У ФИТЬКОВІ

Цілу неділю невеликий загін воїнів прямував із Пониззя до Галича. Попереду на сивому в яблуках жеребці сидів Кирило, збоку до сідла прив’язана шабля все похитувалась від ходу коня. Поруч з ним тримався Тонофій на своєму гнідому Орлику, позаду з попущеними віжками тримався лівою рукою за сідло й похитувався на високому рябому коні Прокіп. Права його рука підв’язана на шиї —  недавня рана ще боліла. Майже впритул за ним трималися вусатий Максим, Кифір, дебелий Клим, далі Авдій, Микита, Остафій, поруч Андрій, Захарій та Фать, за ними Трофан з Давидом й останнім куняв у сідлі Григір. Похитувалась зброя, від пофиркування й помахування голів коней видзвонювала збруя. «Мой, Григоре, не спи, а то Дарина присниться», —  підсміхувався над ним Остафій. Шелестіло під кінськими ногами листя, де-не-де зустрічались зелені ялини, дерева набували небаченого яскраво-жовтого кольору. Пахло осінню, легенький вітерець не давав листкам впасти прямо під дерево. «Туман яром, туман долиною...» —  затягнув баритоном Андрій, «За туманом...» —  підхопили земляка Кифір, Авдій та Микита. Так і їхали, співаючи свою улюблену пісню. «А може зупинимось, брати-земляки?» —  звернувся до всього загону Кирило. «Ше рано, он сонце на коцюбу, а за наступним пагорбом вже й заночуємо», —  відповів Прокіп.

Дорога спустилась до невеликої річки в долині, коні напились води. Далі вузька стежка вела рідким лісом, справа і зліва від неї густо росла малина й на її колючих стеблах зрідка звисали доспілі ягоди. Передні коні Кирила, Тонофія, Прокопа й Максима стали піднімати вуха, й насторожено пофиркувати. «Щось не те, бо коні стрижуть вухами», —  мовив Максим. Раптом за десяток кроків перед кіньми, наляканий гулом, з ревом через дорогу перебіг ведмідь. Сивий жеребець Кирила, Тонофіїв Орлик, рябий кінь Прокопа й інші коні стривожено заіржали, стали на диби. Натягнулись віжки, почулось гучне «тпру-у-у!» Не втримався однією рукою на коні Прокіп і впав у невеликий ярок біля дороги. «Що з тобою, Прокопе?» —  почувся голос Кирила. «Щось ліва рука болить», —  відповів той. Швидко весь загін вже спішився, обступили Прокопа. Підняли на ноги пораненого, той спиною приперся до вірного товариша. «Болить ліве плече», —  мовив стиха Прокіп. До нього підійшов Авдій, обережно обмацав плече й пояснив, що не зможе такий тяжкий вивих вправити. «Як же далі бути Прокопу, коли він не зможе в сідлі втриматися?» —  почулося в гурті. «А ви залишіть мене десь тут, я виздоровію, а як будете вертатись назад —  поїду з вами, та й до Галича ше два дні ходу», —  відповів Прокіп. Погодився Кирило й ніхто не перечив.

Вже під вечір добрались до першого села. Прокіп уже сидів попереду Микити на одному коні, поруч йшов його вірний кінь. Разом підійшли до крайньої хати. Почувши гул кінських копит, з хати вийшов господар. «Я Кирило, служу при княжому дворі Данила у Галичі печатником. До столиці мене супроводжують земляки із Бакоти, що на Дністрі. Сьогодні з одним із них, Прокопом, сталась біда —  вивихнув плече. Друга його рука також поранена й не зможе він далі їхати на коні. Прошу приютити його у себе, зігріти, Він скоро виздоровіє, а як будуть земляки вертатись назад, то заберуть його з собою», —  пояснив Кирило. «Так і буде», —  хитнув головою господар. Легко зняли з коня пораненого, завели до хати, попрощались воїни із земляком та поволі рушили далі. Залишився й кінь, бо не хотів без господаря йти.

У невеликій дерев’яній хатині на краю села жила дружна сім’я Юрка з Марічкою. Вели чимале господарство, діти Ксеня, Варвара, Микола й Петрусь з радістю допомагали батькам. От і сьогоднішня подія не здивувала нікого —  хлопцю треба допомогти. Спочатку Прокопа напоїли теплим молоком, зігріли біля печі. Вже на другий день послали старшу Ксеню в сусіднє село за чоловіком, що вправляє вивихи. Від болю стогнав Прокіп, але кістка стала на місце й поволі рухались пальці. До рани правої руки прикладали цілющі трави з полонин і завжди це довіряли Ксені. Червоніла, ніяковіла дівчина, як торкалась руки Прокопа, але радісно було їй на душі, що рана заживала. Вже й Прокіп став ходити по хаті, надвір виходив улюбленого коника погладити. Дні минали за днями, а земляки-бакотяни все не вертались. Не міг тоді й уявити Прокіп, що всі вони залишаться служити при княжому дворі Данила.

Довелось зимувати через люті морози. До сім’ї вже звик. Не раз, щось пораючи по господарству, помічала Ксеня на собі пильний погляд Прокопів. Якось запросив хлопець дівчину сісти поруч поговорити, потім ще і ще. Так вони стали відчувати, що не можуть вже одне без одного: сміливий бакотянин Прокіп й тендітна кароока полонянка Ксеня. З приходом весни стали жити разом. Родичі та сусіди все питали Прокопа: «А звідки ти будеш?» —  «З Бакоти, де Дністер широкий та глибокий», —  відповідав хлопець. Росла у щасливій сім’ї Прокопа й Ксені купка своїх дітей. «Бакоти бігають» —  говорили на дітей сельчани. Так за великим родом закріпилось прізвище —  Бакоти. Було це в невеликому прикарпатському селі Фитьків, що недалеко Станіслава.

В основу оповіді-версії лягли літописні події осені 1241 року, коли князь Данило посилав до центру Пониззя Бакоти на чолі озброєного загону свою довірену особу —  печатника Кирила для утихомирення краю і збереження від зазіхань Чернігівського князя Ростислава. Того ж року, караючи непокірні болохівські землі, князь прилучив до погрому Дядькова й загін Кирила, в якому були бакотяни. На думку багатьох дослідників, сам Кирило був родом із Бакоти й князь Данило за вірну службу своєму двору рекомендував його в митрополити. Київський митрополит Кирило (з 1246 по 1281 рік) за своє благочестиве життя зачислений до лику святих. Ще є припущення, що Кирило міг сам писати або редагувати літопис Данила Галицького як найбільш наближена до князя й довірена особа.

 

МАМИНІ ПИРІЖКИ

Жила в селі одна сім’я. Велика була, але всі дружні, веселі та поважали старших. Йшли роки й померла старенька мама. Всі сумували дуже, бо доброю вона була й до сина свого, до невістки та дітей їх. Якось вночі думав чоловік про маму й згадав дуже смачні пиріжки, які вона пекла в печі. Вранці каже своїй жінці: «А спечи-но мені такі ж самі пиріжки, нехай згадаю свою маму». Вже після обіду горіло в печі, а господиня тим часом намісила тіста багато, розкачала його й виробляла для всієї сім’ї пиріжки з горохом, картоплею, яблуками і вишнями. Потім розклала їх по дну печі дерев’яною лопатою й закрила. Через деякий час по хаті йшов приємний запах —  аж в носі крутило. Чоловікові все кортіло їх скуштувати. Він підійшов поближче до печі й все просить жінку, аби та йому першому дала в долоні пиріжок.

Господиня вигорнула коцюбою два крайніх. Чоловік похапцем схопив їх руками та як крикне: «А мать його ...... які вони гарячі!» —  «От вже й маму згадав», —  відповіла жінка, усміхаючись.

Ось таку оповідку розказувала баба Берка, коли ми разом пасли корови на Рінчаку.

 

ВАРТОВИЙ

Стоїть старий Захарій літнього ранку, сперся на мур, за яким дорога через село. З-за скали ще тільки сонце піднімалось й починало обігрівати долину. Підперезана очкуром біла гребінна сорочка поверх простих штанів, юхтові черевики й солом’яний капелюх —  от і вся його літня одежа. Життя в селі тільки набирало обертів, а дід все спостерігав: прогримів віз із горба (то Василь Фатів поїхав на тік в Теремці), проїхав одиноко з робочими машиною Сергій Солоненко на Стару Ушицю, через дорогу на Лузі перейшла Маланка з мішком за бур’яном свиням, сусідка Марія Крісенова з відрами на коромислі пішла до Градівки води, а під горб з мулярськими молотками йдуть Захарійові син Николай і внук Андрій. «Добрий день, дядю!», «Добрий день, діду!» —  поближче сказали. «Доброго й вам здоров’я. А куди се ви ниньки йдете?» —  «Та на роботу —  сушарку муруємо в радгоспі» —  «Ну то йдіт, йдіт з богом, якшо тра, то тра», —  перемовились з дідом й пішли далі хлопці.

На другий день знову зустрічає хлопців дід. Привітались. «А куда се ви знов зібралися з кливцями й сокирами?» —  спитав Захарій. «А ми вже ниньки верх будемо робити на сушарці», —  відповіли дідові й рушили далі на роботу внук з сином. «Най-най», —  відповів старий і махнув головою.

Стрічає і на третій день хлопців Захарій.

«Шо се ви ходите й ходите на роботу вже третий день? І вихідного нима —  в пана і то не кажин день люди на роботу ходили. А на того, шо з простягнутою рукою стоїт коло канцілєрії, не годні ви, хлопці, наробитися. Він в мене поле, коні, віз, сани, корову забрав —  відпочивайте, хлопці, ви ше молоді й вспієте наробитися», —  мовив старий Захарій до Николая та Андрія. Усміхнулись хлопці й пішли далі.

 

ЦЬОЦЯ ГАНЯ ЗГАДУЄ

Теплого дня 28 липня 1951 року зранку велика сім’я Фарфанюків та Миколайчуків із 7 чоловік поралась по господарству, знаючи кожен свою справу —  як бджоли у вулику. Дід Іван годував свині та вівці, найстарша бабка Ганя з палицею приглядала за курми, її внука Ганя збирала свою дочку Таню й допомагала сестрі Наді прибирати в хаті, зять Іван ще зранку пішов на роботу до коней. Найбільш заклопотаною була Марія —  мама Гані та Наді. Ця ніч була для неї важкою: ще звечора намісила повне дерев’яне корито тіста, перехрестила його і поки воно кисло, підходило, на годинку-дві придрімнула. Її чоловік Іван тим часом приніс сухих дров до печі й розпалив. Перед ранком по хаті стало пахнути свіжим спеченим на дні хлібом. Щоб не загасло й охололо, в піч підкинула оберемок сухих гіллячок й стала варити борщ для великої сім’ї. Тільки дворічна Таня безтурботно бігала подвір’ям і раз за разом заглядала до хати нюхати розкладений по скринях на гребінних скатертинах гарячий хліб. Ситцеве платтячко міцно облягало її тіло, на ногах сандалики вже здавались тісними, на голові —  найдорожчий дарунок бабки Марії: зелена хустина. Через деякий час борщ був готовий. «Бабко, діду, мамо, Надю! Йдіть борщ їсти!» —  виспівувала Таня.

За довгим столом кожен знав своє місце. Тільки Тані під ноги ставили ще низенького стільчика. Бабка Марія обережно з-під печі перенесла на стіл гарячий борщ. Взяли всі ложки й почали їсти його із свіжим хлібом. Стала навшпиньки Таня й собі хотіла зачерпнути борщу. Хитнувся стільчик і дівчинка, рятуючись від падіння, вхопилась за скатертину на столі й потягнула на себе. Ніхто не встиг і ойкнути, як маленька хата залилась голосним плачем Тані —  вона вилила на себе весь кип’яток. З переляку всі вискочили з-за столу, бігали, плакали і не знали, чим допомогти дівчинці. Почали знімати з Тані одяг —  та ще сильніше плакала. Тим часом дід Іван швидко побіг до зятя на роботу й незабаром під ворота галопом виїзними кіньми примчався Лаврентій. Обережно обгорнули тіло дівчинки й вирушили в Стару Ушицю до лікарні. Коли вже там розкрили дівчинку, то всі ахнули: опіки були від голови до пояса. Таня не могла плакати, а тільки схлипувала. Почали лікарі надавати допомогу, але шкіра перетворювалась із червоної в суцільний пухир. «Я перестала бачити очі своєї дитини —  суцільний пухир був від голови до пояса», —  з гіркотою згадує жінка. Час йшов, та особливого полегшення не було. Аби допомогти дитині, батьки прислухались до кожної поради. Старші бакотяни порекомендували омивати тіло дитини цілющою водою з монастирських джерел й молитись. Так ходив тато Іван, набирав там води й носив до лікарні. «Після того, як стала омивати кожен день обпечене тіло тою водою, я через тиждень... побачила очі своєї дитини. Незабаром виписали додому, шкіра відновилась, через півтора місяця моя Таня гралась з дітьми» —  закінчувала Ганя.

Поруч зі мною на лавці сидять вони —  цьоця Ганя й дочка її Таня. Ростуть вже їхні внуки, правнуки й праправнуки в Москві, Німеччині. Вірю обом.

Записано автором у липні 2006 року від Миколайчук Ганни Іванівни через 55 років після трагедії в сім’ї.

Тарас Горбняк проводить екскурсію рідними місцями


© Олег Будзей


Дивіться також:

Категорія: Культура | Додав: OlegB (01.07.2015) | Автор: Олег Будзей
Переглядів: 437 | Коментарі: 1 | Теги: Тарас Горбняк, Бакота | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 1
0
1 KamPod   (01.07.2015 11:15) [Материал]
Якраз актуальна книжечка для читачів сайту і учасників вікторини "Хто знає де?", бо як я уже писав у коментарі до звіту про 10-й сезон, Ярослав Іванович Сисин представив таку книгу у призовий фонд наступного сезону.

При перегляді теж звернув окрему увагу на словничок слів. Я свого часу записував подібний словничок діалектизмів від мами, яка провела дитинство у Красилівському районі, то ж маю подібне і для мене словник був цікавий навіть в плані порівняння. Деякі слова, до речі, можна інколи і зараз почути у нас.

Ще звернув на себе увагу стиль написання легенд. Вони знаходяться в книжечці вкінці і я при перегляді якось не звернув на них увагу, а тут уже почитав. Можу відмітити якусь особливу стилістику написання. Відчувається письменницьку руку, проте і такі вирази типу "сонце на коцюбу" (до речі, хтось знає що це значить?), якими всіяні легенди роблять їх своєрідними і прив'язаними до відповідної місцевості. Легенда про Прокопа і події 13 століття заставила задуматись як же вона дійшла до нас. нічого такого державно- чи історично важливого там не має, а щоб описувати звичайний побут у ті часи... при тому рівні писемності... От такі роздуми навіяло

Имя *:
Email:
Все смайлы
Код *:
Категорії розділу
Кам'янецький календар [366]
Села від А до Я [1]
Історія [54]
Культура [38]
Персоналії [86]
Релігія [11]
Суспільство [21]
Різне [23]
Пошук
Свіжина
Скажите пожайлуста а где хранится виньет


да... мне бы такая штуенция не помешала


Паради 1 травня - 

Користувач на фейсбуці KamKam поділився

Перезвоните пожалуйста по телефону 8 (49


Більше коментарів
Пошук
Статистика
Rated by ORS3
Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Copyright MyCorp © 2021Створити безкоштовний сайт на uCoz