Пт, 28.01.2022, 18:04
Вітаю Вас Гість
Головна | Реєстрація | Вхід
Головна » Статті » Знахідки О.Будзея » Суспільство

Будзей О. Бакота вчить. Бакота застерігає
«Підкорись, Дністре!», «Дністер перекрито», «Перемога на Дністрі» — такими радісними заголовками ряснів понад три десятки років тому кам’янецький часопис «Прапор Жовтня», мажорно інформуючи радянських трудівників про новий значний здобуток народної влади. Так, спливло понад три десятків років відтоді, як у жовтні 1981 року перекрито русло Дністра, а 24 жовтня того ж року почалося заповнення Дністровського водоймища. Але для селян із сіл, що навіки зникли під водами Дністровського водосховища, цей грандіозний проект навіки став незагойною раною на серці...

З ПОГЛЯДУ НАУКОВЦІВ

 Уже в часи перебудови, а саме 1989 року, «Український ботанічний журнал» прямо назвав Дністровське водосховище однією із бід Хмельницької області, екологічним безрозсудством часів застою: «Його почали будувати, маючи гіркий досвід Київського, Каховського і Канівського морів. І все ж таки збудували...»
Бакотська затока на карті... 

...та в житті

Не в захопленні від здійсненого три десятиріччя тому і сучасні науковці. Так, Степан Ковальчук, Людмила Любінська та Юрій Сорочан у науково-популярному нарисі «Водні багатства Хмельниччини», виданому 2001 року, з гіркотою писали:

«Неймовірної шкоди завдано Дністру і довкіллю ідеєю створення водосховища. Неймовірні кошти витрачено на будівництво Дністровського водосховища. Але найбільшої шкоди завдано аграрному сектору держави. Адже південна частина Хмельниччини, Буковини, Вінниччини й інших областей втратила найкращі заплавні землі, які й понині розкисають під водами Дністровської калабані. Не піддається грошовому обліку заподіяна моральна шкода. Навічно канули у підводну прірву десятки чудових, неповторних поселень. Зникли з лиця Землі і списані з географічних карт десятки сіл. Немає більше Луки-Врубловецької, Нижніх Патринців, Теремців, Студениці. Відійшло у вічність під води найдревніше в Україні тодішнє торгівельне містечко Бакота. Лиш пам’ять воскресає самобутній монастир на пагорбі поруч водосховища. Зникла Мала Швейцарія — Стара Ушиця. Всього 50 кілометрів від Кам’янця, а на два тижні раніше всі польові роботи виконувались і на цей же термін раніше зріла вся пашниця, виплекана людською працею. Нинішнє поселення з вивіскою Стара Ушиця — це лише насмішка над розбитою долею тисяч жителів затопленої воістину Старої Ушиці. А скільки сіл затоплено в Новоушицькому районі та в придністровських районах інших областей?! Лише інколи з-під хвиль показуються маківки церков або могильні плити. Проте і цією трагедією ситуація не вичерпується. Бездумними та безвідповідальними діями людина породила низку хвилюючих екологічних проблем. Адже води Дністровського водосховища вийшли зі свого кам’янистого закуття, гуляють по земельці та своїми хвилями посилюють зсувні та ерозійні процеси, яким практично зупину немає. І мільйонні кошти цьому не зарадять».

З ПОГЛЯДУ ПИСЬМЕННИКА


Володимир Маняк
1988 року у видавництві «Радянський письменник» побачила світ подільська повість «Земля людей». Її автор — письменник і журналіст, майбутній лауреат Шевченківської премії Володимир Маняк (1934—1992) родом із села Криштопівка нинішнього Волочиського району Хмельницької області — повів із читачем відверту розмову про те, що його, як подоляка, не могло не хвилювати. А відкривають книгу болючі роздуми Володимира Антоновича про людей, на чию долю випало пережити затоплення рідних сіл.

Володимир Маняк побував у придністровських селах улітку 1981 року — якраз напередодні «грандіозного підкорення» Дністра. Ось його враження від покинутої Бакоти:

«Вузькою стежкою пробиралися до скельного монастиря. Стежка зносила й зносила вгору. Десь вона звужувалася до півметра, десь ширина — на п’ядь, не більше, а висота все наростала й наростала. Йшли обережно, щоб не оступитися, бо правобіч — крутий, майже прямовисний схил, щільно оброслий чагарями. Послизнешся — полетиш вниз. Піднялися на терасу — б’є з-під скелі джерело, вода холодна, з присмаком старовини й каменю. Оглядаємо монастир... А внизу лежить село. З височини старовинного монастиря воно здається зеленим і затишним. Слідів розору звідси не вельми догледиш. Навіть повіває затишком, обжитістю. Спустилися вниз — тут разюча його бездоглядність, покинутість: вибрані зіниці вікон, замість дверей — провалля, а довкола хат — поруби, пеньки на місці розкішних садків, руйновища на місці недавніх пасік».

Висновок журналіста і письменника вельми печальний:

«...Я бачив покинуті села під час війни — то було жахливе видовище. Але тоді, у війну, сіл, власне, не було. Були руйновища, рештки обвалених стін, голі кістяки димарів. Від них віяло пусткою, пахло згаром. Від цього ж села пусткою не повівало, воно одчайдушно пахло літнім різнотрав’ям. Але в тому видиві і запахах вловлювалося щось цвинтарне.

Тоді, у війну, було боляче — від трагедії.

Тепер боляче — від приреченості. І не знати, який із цих болів дошкульніший, який з них заподіє більших ураз душі.

Бульдозери уже тут не вергали землю, не корчували дерев.

Просто лежали кучугури землі, а поверх вивержені кореневища дерев.

А далі — рівненькі вулички села, що стало вже колишнім, покинуті домівки — те, що буде незабаром дном рукотворного моря. Скільки їх уже нароблено на нашій землі, отих рукотворних водоймищ, що перетворюються у болота, ховаючи під гнилими водами плодючі землі, людську працю і пам’ять багатьох віків».

Того ж літа на тему Дністровського водосховища Володимир Маняк розмовляв із тодішнім першим секретарем Кам’янець-Подільського райкому Компартії України Володимиром Смирновим. Письменник прямо запитав Володимира Михайловича:

— А яка практично користь районові від цього затоплення?
— Ніякої.
— То навіщо було допускати це лиходійство?
— Хіба нас питають? — проказав Смирнов.

«Хвилину-другу ми стояли мовчки, зніяковілі, може, розгублені, — писав у «Землі людей» Володимир Маняк. — Внизу гнав прудку течію Дністер, ще не змінивши остаточного, усталеного віками маршруту».

Смирнов, утупившись очима в правий, молдавський берег, гірко проказав:

— Там знають.
— То ініціатива «перетворення» йде звідти?
— А звідки ж?

Улітку 1987 року, через шість років після розмови з Володимиром Смирновим (на той час уже покійним — помер 1 квітня 1986 року), письменник разом із секретарем Новоушицького райкому партії Віктором Олександровичем Петручаком побував на жнивах у кількох наддністрянських колгоспах району. Потім вони пустили машину вздовж побережжя водоймища, і Володимир Маняк повторив те саме запитання, що колись ставив Смирнову:

— Яка практична користь району від перетворення на Дністрі?
— Користь чи шкода? — уточнив Віктор Олександрович. — Нам обіцяли кліматичні зміни: замість нашого сухого, помірного літа настане дощове. Два минулі літа у нас стояла посуха, як ніколи.
— Пророцтва не збулися, — проказав письменник.

Згадав Володимир Маняк і як натхненно, з гордістю розповідали тодішні місцеві керівники про нові сторінки в історії краю. Ось монолог голови Староушицької селищної ради, опублікований 1981 року в обласній газеті «Радянське Поділля»:

«Майже вісім з половиною століть нашому селищу. Нині в його літописі з’явилися нові сторінки. Працею трудівників підкорений швидкоплинний Дністер. І на землі предків розлилося рукотворне море.

Власне, від колишньої Старої Ушиці залишилася тільки назва. Саме ж селище народилося вдруге. Воно піднялося за декілька кілометрів від ріки, об’єднало в собі інші населені пункти і сьогодні є найбільшим у районі.

Селище будується вже не перший рік. Багато новосіль відбулося тут і в нинішній п’ятирічці. Лише за останні півтора року споруджено чотири 4-квартирних будинки.

Молодіє Стара Ушиця. Нові сторінки її щасливого сьогодення пишуть люди творчої праці
».

Що насправді було тоді на душі цього керівника, важко нині сказати. І, врешті, що від нього залежало? Партія звеліла зробити, а потім висловитися саме так — він і змушений був подбати, точніше, подбали журналісти підконтрольного видання, щоб слова місцевого керманича звучали по-партійному виваженими й переконливими.

А насправді, як зазначає Володимир Маняк, «тут, на дністровському побережжі, ми втратили те, що не повернеш ніякими новими капіталовкладеннями: ми втратили здобутки віків, яким нема вороття, і здобутки поколінь, які не повторяться. Ми втратили історичну неповторність. Збулися, зреклися того, чого не повернеш ні стараннями наступних віків, ні зусиллями прийдешніх поколінь. Втратили безоглядно й безповоротно. Ми, кожен з нас, не просто опинились ошуканими, ми начеб поменшали одним махом на цілі століття».

Висновок письменника такий: «Сьогодні люди мусять бути пильними. Бакота вчить. Бакота застерігає. Горда красуня віків — нинішнє дно саморобного водоймищного ложа. Несправедливо страчена через людську недоумкуватість. А ми, навіть порозумнішавши на два чи й більше порядків, не відродимо її, як відроджували села, зметені вогнем минулої війни. Не повернемо їй ім’я, як повертаємо доброчесні імена безневинно страченим, посмертно реабілітованим людям. Ми навіть цього запізнілого покаяння і очищувального акту справедливості не сподіємо. Не вийде фізично».

ПОГЛЯД ІЗ МОЛДАВСЬКОГО БЕРЕГА

29 липня 1987 року «Литературная газета» вмістила статтю відомого молдавського письменника Іона Друце «Лист зеленый, вода и знаки препинания». З ініціативи «кишинівських заправил», — зробив аргументований висновок письменник, — «Дністру уготована доля однієї із найзабрудненіших і приречених рік». Іон Друце гірко іронізував над фактами перетворювальної пошесті, яка нічим путнім не закінчилась для його «малої батьківщини». На думку письменника, насильницька акція над Дністром не дала і не дасть чудодійного господарського ефекту не тільки на лівобережному — подільському Наддністров’ї, а й на правобережному — молдавському.

 21 жовтня 1987 року «Литературная газета» надала цілу шпальту для заперечень Іонові Друце. Як зазначив Володимир Маняк, «спростуванню» повірити було важко, хоч полемізували з письменником публіка імениті й титуловані — молдавські вчені під проводом президента республіканської Академії наук:

«Чого варта полеміка, коли люди зі старим як світ мисленням силкувалися головно змити плями з підмочених реноме. Це вже давно не таємниця: в «застійний період» високопоставлені молдавські апаратники та їхні повірники від науки перебували на особливому становищі, під високою протекцією, а їхні прожекти господарсько-організаційних перетворень мали підтримку на найвищому рівні. А що вже так, то легко було розправитись і з Дністром».

З ПОГЛЯДУ ПОЕТІВ

1986 року побачила світ друга збірка віршів української поетеси Марії Чумарної «Земля між вогнями». У ній є такий тужливий вірш:

Біль несподіваний ти принесла мені, Бакото.
Страшно у цім безгомінні навіть заплакати.
Страшно відчути, як раптом сльозі обізветься
Плач столітній із пращура більного серця...

Біла дорога ховає обвуглені ноги.
Стежка обірвана сходить зеленою кров’ю...
Дикий бур’ян розшматовує останки дороги,
Риси твої поховавши навік під собою.

Потім Дністер погамує твій розпач невтішний.
Зніметься птаство, полине в печери кремінні.
Скільки вже раз ти стояла отак серед тиші,
Серце стиснувши, древня подільська твердине?

Орди століттями кров твою горду місили.
Ти воскресала, як цвіт навесні в твоїх пущах.
Онде на кручі цвітеш золотим дивосилом,
Бакото вічна і невмируща!

Тільки б ім’я твоє ще пам’ятали, Бакото...
Люди повернуться. Знову поселяться вище,
Де від навал боронилось колись городище, —
Світлом пісень обігріють повітря замкнуте, —

Тільки б ім’я твоє ще пам’ятали, Бакото.

Уродженець Бакоти Тарас Горбняк, який свято береже пам’ять про рідне село та по крихті збирає все, що його стосується, у книзі «Давня Бакота» (2009) повідав про історію написання цього вірша. Уродженка Тернопільщини Марія Чумарна влітку 1982 року мандрувала Подільським краєм і милувалася його красотами. Так вона прибула до Бакоти. «Власне, самого села вже не було, — пише Тарас Горбняк. — Лише старенькі Василь та Варвара Василишини ще проживали в напівзруйнованій крайній хаті. Ні будівель, ні дерев... Глибоко в душу поетеси залягло побачене, й саме цьому свої щемливі рядки вона присвятила».

Уродженець затопленої Студениці, поет і журналіст Іван Покотило, який кілька місяців тому відійшов у вічність, в останні роки життя працював над поетичною книгою «Велика вода». Ось один із його гірких віршів-роздумів:
Щось не так у цьому світі.
А чи я не той.
Що нам, люди, завтра світить —
Ще один потоп?

Нострадамус — віще слово
Й вічна таїна.
Чи на всіх чигає знову
Світова війна?

Мало геніїв, а дурнів
Вистачає скрізь.
Всюди повно, наче в урні,
І сміття, і сліз.

Срам і сморід, срам і сморід...
Господи, прости:
І на суші, і на морі —
Люди і чорти.

Де ж ви, ангели небесні,
Чи, хоча б, земні.
І Христос, якщо воскресне,
Втопиться в багні.

Адже чубляться запекло
Ситі, голі, злі...
Раєм видасться і пекло 
На такій землі.

Дідько з вами і зі мною.
А дітей не жаль?
Що залишим? — купу гною
І всесвітній жах?..

Мабуть, інопланетяни
Вивчили вже нас.
А щоб ми прийшли до тями,
Мають, мають час.

...Сонце й плавиться, і світить,
Місяць — наче гак...
Щось не так у цьому світі,
Господи, не так...
Звісно, невигойну рану на серці, яку залишили по собі затоплені Бакота, Студениця та інші неповторні придністровські села, переселені Стара Ушиця, Патринці, не здатен загоїти навіть мудрий лікар час. Але належний урок із «содіяного» ми маємо, неодмінно мусимо зробити. Щоби більше ніколи під холодними водами рукотворних морів не зникало обжите працею багатьох поколінь наше прекрасне довкілля.

Автор: Олег Будзей



Дивіться також:

Категорія: Суспільство | Додав: OlegB (23.07.2013)
Переглядів: 1001 | Коментарі: 2 | Теги: Маняк, Бакота, Будзей | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 2
1 KamPod   (23.07.2013 14:27) [Материал]
Гарна публікація, багато в чому відкрила мені очі про події, які відбувались як тільки я народився ).
Трошки залишає осад прочитане, але що є то є. Зацитовані слова Маняка, дуже сподобались, якісь вони живі і гарно складені, художньо гарні. І вірші гарні... і все це завдяки тій події...
Правильно кажуть "Те що маємо - не цінуємо, а втрачаємо - плачемо"

2 rabbit   (23.07.2013 15:25) [Материал]
Археологічні втрати оцінити просто неможливо - можна було копати роками. Ще й зараз на берегах затоки знаходять то скіфські голки, то бронзові прикраси, то старовинні монети.
А які чорноземи пішли у воду біля Комарова, навпроти Бакоти, на Чернівецькій стороні. Німці під час війни таку земельку вагонами до себе возили, а ми втопили просто так...

Имя *:
Email:
Все смайлы
Код *:
Категорії розділу
Кам'янецький календар [366]
Села від А до Я [1]
Історія [54]
Культура [38]
Персоналії [86]
Релігія [11]
Суспільство [21]
Різне [23]
Пошук
Свіжина
Скажите пожайлуста а где хранится виньет


да... мне бы такая штуенция не помешала


Паради 1 травня - 

Користувач на фейсбуці KamKam поділився

Перезвоните пожалуйста по телефону 8 (49


Більше коментарів
Пошук
Статистика
Rated by ORS3
Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Copyright MyCorp © 2022Створити безкоштовний сайт на uCoz