16 листопада 1920 року більшовики вкотре оволоділи Кам’янцем. Але цього разу вже не кілька місяців, як раніше, а на десятиліття. Внаслідок цього значних змін зазнав Кам’янець-Подільський державний український університет, відкритий 22 жовтня 1918 року в часи гетьмана Павла Скоропадського. Невдовзі університет ліквідували, його спадкоємцем став інститут народної освіти (ІНО). Навчальним закладом стали керувати політкомісар Сава Чалий і ректор-комуніст Семен Сидоряк. Цікаву розповідь про цей період залишила видатний український педагог Софія Русова, яка від вересня 1920 року працювала в університеті лектором педагогіки. Враження Софії Федорівни було опубліковано наприкінці 1921 року у Варшаві в газеті «Українська трибуна». Матеріал мав заголовок «В Кам’янецькому університеті» і підзаголовок «Враження з останніх часів». Подамо цю статтю повністю, але за сучасним правописом і з необхідними коментарями в дужках.

УНІВЕРСИТЕТ «В АЗІАТСЬКИХ РУКАХ»

Софія Русова

«Кам’янецький університет святкував цього року своє трьохрічне існування (воно припало на 22 жовтня 1921 року — О. Б.). Святкування було сумне, бо весь час промова Чалого (політкома), ректора, призначеного з Харкова, і різних представників комуністичних організацій хотіли нас упевнити, що тільки за останній рік університет з «буржуазної» організації переробився на правдиво пролетарську і тільки тепер набирає значення для «пролетарської культури». Але і політком, і ректор страшенно силкувалися, щоб ювілейне свято Кам’янецького університету під їх керуванням проходило якнайжвавіше. Після нудних одноманітних комуністичних промов усі отримали в «комунальному» буфеті по шматку хліба з ковбасою і одному пирогу з повидлом. Крім того, о першій годині ночі слухали концерт, а після другої години молодь танцювала до ранку. Кілька разів Чалий підходив до мене, кажучи: «Ну, що ж: непогане вийшло наше свято». Я розуміла, що йому хотілося чути від мене, що це свято не гірше торішнього, «петлюрівського», але цього він не почув, і було б тільки глянути на обличчя у великій, ледве слабою електрикою освіченій залі, щоб упевнитися, що ані веселого настрою, ані безпечної молодої жвавості на них не видко: усі лиця виснажені, втомлені, очі наче згасли і не знають веселих мрій; коло вуст позлягали гіркі зморшки.

І справді: університетській колегії і університетській молоді — студентам і студенткам довелось зазнати перед ювілеєм тяжких часів. У серпні приїхав призначений з Харкова ректор, галичанин Сидоряк, і одразу перевернув університет на якусь хуторну установу, в якій ніхто і не згадував про наукові питання, а лише всі зусилля звертали на здобування харчу, на оброблення землі, на збір продуктів з городу, на утилізацію садовини. На першому ж засіданні професорської ради (яке стало майже і останнім), призначений ректор залякав нас усіх примарою голоду, яка наче б то насувається на Кам’янець. Від нього один рятунок — господарська робота в колективі. Усім були роздані робітничі картки, які заведено було ще весною Чалим. Кожному призначений був мінімум праці на городі, 8 годин щодня, осібні «контролери» (з комуністів) одмічали, чи виконано той мінімум. До роботи примушували усіх професорів, молодих і старих, усіх студентів, членів родин професорів від 14 до 72 літ.

Спочатку працювали, як в Писанні сказано, — 6 днів на тижню. Потім комуністи перестали визнавати неділю й вимагали праці й на 7-й день тижня. Не зробив мінімуму — нема тобі обіду з академічної їдальні (а інших харчових засобів ні у кого нема, утримання грошового — жодного)! І ось настає неділя, обов’язкова праця не була ще оголошена, але комуністи вже працювали. До їдальні сходяться, як звичайно, професори з судками та горнятками, зійшлись поважні діячі науки, старі й молоді, але у них вимагають недільного мінімуму, а коли його немає, то геть з судками, ставайте в останню чергу: як задовольнимо «справжніх робітників, то може й вам дамо». І стають професори в далекий хвіст, бо дома ж не варили, а діти хочуть їсти, треба ковтати мовчки гірку образу. Але приходить Чалий і протестує. Ні, лайдакам нема обіду, й голосно промовляє: «та краще собакам віддати, як залишаться обіди». І справді, 230 порцій в цю неділю було викинуто, а професори повернулися додому з порожніми судками.

Не жаль було б роботи: осінь стояла напрочуд гарна й робота могла б іти нормально — обривали тютюн, копали картоплю, збирали баклажани. Врожай був добрий і на комунальному зразковому полі продуктів було сила. Але ректор цим не задовольнився, він почав хазяйнувати й на усіх приватних професорських городах. Усе літо й весну люди тяжко працювали на своїх невеличких ділянках, надіялись себе забезпечити городиною. Але ректор мав на це іншу думку й поширив слово комунальний на усі городи – адже ж не було окремих осіб, увесь університет — це ж один лише колектив.

Жодний професор не може нічого мати власного: дрова по квартирах ходили й одбирали, то що вже тут казати за городину. На полі стояла сторожа з комуністів і лапала кожного, хто осмілювався з власного городу накопати кошик бараболі або нарвати з десяток огірків: це ж належало до колективу. На жаль, і колективу мало довелось скористатися цими продуктами. Виявилося, що ані політком, ані ректор не розуміються на господарських справах: тютюну пропало на мільйони карбованців, погнили баклажани, перемерзла наскрізь капуста. Повидло, для якого професорські жони цілий місяць різали яблука з розкішного Пановецького саду (університетська дача), скисло, довелось його викидати з барил. Так ошукані були всі члени колективу, пропала їх праця, загинуло продуктів на десятки мільйонів.

А тим часом, поки праця провадилася на городах, бібліотека й читальня університету стояли закриті, професори не мали ані змоги, ані часу готовити свої курси. А студенти з’їжджалися звідусюди, багато учителів з Катеринославщини приїхало шукати науки, переходили студенти й з Одеського університету, бо там читалися лекції по-російському, а тут вони шукали українського оточення.

Кам’янецький університет справді виявляє з себе український науково-культурний центр для всього півдня України. Він мав уже добру традицію. Але яке було розчарування цих приїжджих, коли замість університету з певним науковим життям — господарський колектив! Літом політком і різні розпорядження з Харкова обіцяли студентам повне забезпечення і грошима, і пайком. Ці обіцянки не реалізувались з осені, і приїжджа молодь опинилась без квартир, без грошового чи пайкового забезпечення, на одному академічному обіді: чорна брудна юшка на перше, квасоля або мамалига на друге. Довелось студентам хапатися яких-небудь посад, учителі-студенти кинулись до шкіл. Але «колектив» з ректором на чолі вимагав «мінімуму» — цебто праці цілого дня. Коли ж заробляти? А де ж наука, заради якої покинуто було і рідну оселю, і заробіток? Молодь опинилася в скрутному становищі і матеріальному, і моральному. На академічних обідах прожити неможливо, а на вечерю вона мала лише шматок хліба, у декого присмачений перцем, що залишився від дорожньої провізії.

Але з матеріальною негодою молодь легко примиряється — моральний стан був гірше: на студентів кричав пан ректор, як на хлопців, від них вимагали якихсь profession de foi (з французької: сповідань віри. — О. Б.); професори, затуркані своїм матеріальним забезпеченням, або працювали на городі, або йшли гуртками в ліс рубати дерево на дрова.

Початок лекцій усе відкладався надалі і розпочався лише в кінці листопада, коли добра частина студентства вже почала роз’їздитися. Та й в цей час обставини не сприяли упорядкованому ходу лекцій. Частина професорів їздила по млинах, щоб змолоти хліб з університетського поля, друга була заклопотана шуканням собі помешкання, бо ректор одмовив професорам квартири в самому будинкові при університеті; їх передали комуністам, що працювали в колективі. Лише ті професори могли залишатися, які стояли на якійсь адміністраційній посаді.

Взагалі і політком, і ректор зневажали професорську колегію всіма засобами. Професорська рада скликалася лише тоді, коли Чалий або Сидоряк потребували для своїх вигадок санкцію колегії. Виступати проти цих «начальників», значило ризикувати бути викинутим з колегії професорської, бути зарахованим контрреволюціонером, ворогом «Советской России». Так було з професором Клепацьким, який мав мужність на одному зібранні колективу висловити осуд його господарської діяльності. На одному засіданню ради Чалий пишно висловився, коли професори не згоджувалися з його пропозицією: «Не пройде рік, як на цих фотелях будуть сидіти не контрреволюціонери, а червоні комуністи». І він почав провадити таких червоних професорів, пропонуючи молодого Кулика (24-річний Іван Юліанович Кулик — український поет, від травня 1921 року до травня 1922 року — секретар повіткому КП(б)У в Кам’янці-Подільському — О. Б.). Коли йому осмілилися зауважити, що ця особа не має і середньої освіти (Кулик закінчив чотирикласне училище в Умані, навчався в Одеському художньому училищі, яке не закінчив — О. Б.), і жодних наукових праць, він почав глузувати над професорською засліпленістю й рутиною, вимагав відкинути всяку традицію і прийняти навіть без пробної лекції кандидата, якого він і Сидоряк пропонували.

З науковою справою ці керівники університету були цілком незнайомі. Вони бралися самі читати лекції і з економічних наук, і з біологічних і соціальних. Лекції Сидоряка з порівняльної анатомії викликали лише сміх у студентів, і його слухало лише 4-6 студентів. Чалий зібрався викладати педагогіку, та перешкодило йому те, що його викликано до Харкова на суд за його шкідливу діяльність в Кам’янецькому університеті.

На педагогіку звернено велику увагу. До двох звичайних факультетів — соціального (історично-філологічного та правничого) і біологічно-математичного додано ще факультет соціального виховання, який організував з особливою увагою сам Сидоряк при допомозі двох секретарів: тов. Ковалевської і тов. Федорова. Факультет мав своїм завданням формувати учителів-комуністів, дати їм «останнє слово науки», як казав Сидоряк, забуваючи, що наука лежить далеко аж за кордоном, в «буржуазній» Європі, з якою радянська влада не хоче мати нічого спільного. Але учительство не дуже хапалося бігти на цей факультет соцвиховання, цілий місяць кількість слухачів обмежувалася шістьма. Тоді звернулись, як завжди в радянській державі, до примусу: віднарос (відділ народної освіти) приказав місцевим учителям одвідувати лекції соцвиховання. Так, на початку грудня склалася аудиторія з 40 слухачів. При факультеті мала бути улаштована лабораторія з експериментальної педагогії і з психології. Але це все тільки на словах, бо нема ані досвідчених в цій справі людей, ані приладів.

Трохи окремо від університету працює сільськогосподарський інститут, завдяки цьому ведеться в ньому краще впорядковане життя. Має свою колегію лекторів, своє майно, свою їдальню.

Багато студентів і професорів залюбки покидають наш зруйнований університет і переходять до сільськогосподарського інституту.

Мимохіть встає питання: нащо було руйнувати гарно організовану інституцію, коли радянська влада виголошує велику потребу в культурі, в освіті? Нащо було знищувати автономію університету, даючи абсолютну владу таким далеким від науки людям як сучасний ректор Кам’янецького університету? Професори тікають. З весни, коли ректором був Федорів і наукове життя йшло нормально, до Кам’янецького університету зголошувалися наукові сили і з Києва, і з Одеси, і з Харкова — усіх приваблювала організованість наукових справ. Тоді ми страхалися, щоб у нашу колегію не влилось занадто багато чужих елементів і всім цим бажаючим читати у нас свою науку ставилося умовою викладати її по-українськи. Але з осені, коли почалося царювання Чалого й Сидоряка, ніхто не заявлявся більше, а ті, що зголошувалися, не приїздили. Так університет утратив такі наукові сили, як геолог Лучицький (Володимир Іванович Лучицький, син історика, уродженця Кам’янця-Подільського Івана Васильовича Лучицького — О. Б.), філолог Соні й інші. Кому охота їхати в неволю? Всі люди в Кам’янці живуть убого, але мають свій вільний розпорядок життя. В університеті ж панує такий пригноблений настрій, що прямо дихати не можна. Усе формалізовано, всевладно панує колектив. А як саме? В серпні, наприклад, приведено з Харкова 4000 аршин «мануфактури», спеціально для професорського складу; до грудня вона не була роздана, а лишилося її дуже мало... Лише в грудні по робочих книжках, вираховуючи усі наші мінімуми, давали кому 3, кому 7, кому — 14 (!!) аршин поганенького ситцю (серед самої зими).

Церкву університетську зачинено — в ній улаштовано якийсь музей. В бібліотеці, семінаріумі, читальні не можна працювати, бо вони не опалюються.

Так функціонує в неосвічених азіатських руках наш дорогий Кам’янецький університет, який мав бути найкращим науковим огнищем, вікном до наукової Європи для величезної території південної України. Загибає і Київській університет. Азіатська темнота бере в полон наші веселі степи».

ДВА ПЕРЕКИНЧИКИ

Семен Сидоряк

Ось такі враження Софії Русової. Щоб доповнити її статтю, вдалося відшукати деякі біографічні відомості про ректора та комісара університету. З’ясувалося, що обидва спочатку були активними борцями за українську незалежність, але згодом вірою й правдою стали служити більшовиком, що не врятувало обох від репресій.

«Тернопільський енциклопедичний словник» повідомляє, що Семен Дмитрович Сидоряк народився 1870 року в селі Вадівці (нині на території Польщі), 1900 року закінчив Львівський університет. Вчителював у Львівській академічній гімназії, у 1903—1914 роках викладав природознавство й історію в Тернопільській українській державній гімназії. Був делегатом двох пластових з’їздів у Львові, співзасновником тернопільських товариств «Сільський господар» і «Поділля» (друге з них — спортивне). 1918 року Сидоряк був активним учасником встановлення української влади в Тернополі, співорганізатором збройних молодіжних загонів, які роззброїли австрійську жандармерію. У часи Західноукраїнської Народної Республіки був комісаром (посадником) Тернополя. Але поразка національних визвольних змагань змусила Семена Дмитровича перелицюватися, стати комуністом і бездарно керувати Кам’янець-Подільським ІНО. Він став посміховищем для студентів, які вивішували міфічні розпорядження від нього, підписані: «Ректор Се Дурак». Невдовзі Сидоряка забрали з Кам’янця. Доля Семена Дмитровича печальна: 1935 року його заарештували органи НКВС, а наступного року засудили на виселення в Казахстан. 1947 року судимість знята. Подальша доля невідома. Реабілітовано 1989 року.

 Про Саву Чалого довідуємося з виданого у Вінниці словника «З-над Божої ріки». Насправді він Петро Васильович Куцяк. Закінчив Вінницьку учительську семінарію. Був учасником Першого зимового походу армії УНР, антибільшовицької боротьби. 1920 року потрапив у засідку і, зламаний чекістами, почав працювати на них, видавати недавніх побратимів. 1924 року призначений директором Київського сільськогосподарського інституту, згодом репресований.

P. S. Ще на цю тему:
Кам’янець очима Софії Русової;
Як бабуся української революції тричі з Кам’янця втікала.