Пт, 29.03.2024, 06:41
Вітаю Вас Гість
Головна | Реєстрація | Вхід
Головна » Статті » Знахідки О.Будзея » Історія

Будзей О. Кам’янець очима Софії Русової

Видатна українська громадська діячка та педагог Софія Русова (1856—1940) залишила надзвичайно цікаві та цінні спогади, які емоційно відтворюють колорит часу. Пропонуємо читачам ознайомитися з деякими кам’янецькими сторінками мемуарів Софії Федорівни.

ВІКНО В ЄВРОПУ

Перше знайомство Софії Русової з Кам’янцем-Подільським припадає на 22 жовтня 1918 року, коли в місті над Смотричем пишно відкривали державний український університет. На цих урочистостях 62-річна Софія Федорівна була делегатом Всеукраїнської учительської спілки. Гості прибули до Кам’янця окремим поїздом.


«Це було восени. Кам’янець справляв враження південного міста, в садах сила овочів, дерева в золотих кольорах», — занотувала Софія Русова. Вона переконана: «Тут справді було місце для університету: сила архівів, два місцеві музеї, великий будинок семінарії і так близько до Галичини, до Європи. Всі казали, що це прорубується вікно в Європу, до її науки».

Після офіційного свята гостей запросили на вечерю. Там пролунало чимало промов і на культурні, і на політичні теми, але Софію Федорівну найбільше вразила промова Микити Шаповала, «занадто вже соціалістична і революційна, від чого ми вже почали було тоді відвикати». Але, як зазначила мемуаристка, «його промова була виголошена з таким запалом, що можна було відразу сказати, що ця людина цілком щира в своїх переконаннях». Громадський і політичний діяч, поет, публіцист, соціолог Микита Юхимович Шаповал (1882—1936) за часів Центральної Ради був генеральним секретарем пошт і телеграфу, в часи Директорії — міністром земельних справ.


Іван Огієнко

Характеристика, яку Софія Русова дала Іванові Огієнку, не надто часто цитується повністю: «На ректора університету призначений був Огієнко, відомий тоді тільки як автор української граматики й завзятий філолог. Вибір був правильний, бо Огієнко відразу весь віддався організації нового університету, професорської колегії, бібліотеки та влаштуванню лабораторій. Це була людина дуже амбітна, яка для піднесення свого авторитету не жаліла ані власних сил, ані сил усіх своїх співробітників. Пізніше, за часів Директорії, він довший час з’єднував дві посади — міністра освіти й ректора. Хоч уся праця в міністерстві лежала на плечах Петра Івановича Холодного, але жодної справи не можна було провести без згоди чи за відомістю Огієнка. це дуже гальмувало справи, часто спричиняло різні конфлікти. Дріб’язкове честолюбство Огієнка доходило до того, що до нього навіть у звичайних справах не можна було звертатись інакше, як «Пане Міністре» або «Пане Ректоре». Але цю дріб’язковість треба Огієнкові простити й цінити його за надзвичайну працездатність та повну відданість українським справам, які він підтримував часто не без ризику для себе, зостаючись на сторожі їх до останньої хвилини».

ЮРКОВЕ ПРИЗНАЧЕННЯ

Сина Софії Федорівни — 23-річного Юрія, який 1917 року закінчив Київський університет, призначили з 1 січня 1919 року молодшим асистентом при кафедрі зоотомії Кам’янець-Подільського державного українського університету. Недовго залишалася в Києві і Софія Федорівна, яка працювала в департаменті дошкільної освіти: «У січні 1919 року уряд спішно евакуювався до Вінниці. Всі казали, що великої небезпеки нема й що уряд повернеться не пізніше, як за 2—3 тижні. Я вірила в те, хоч тепер цілком не розумію, на чому могли тоді ґрунтуватись такі рожеві надії, коли всі знали, що у більшовиків сила війська, а в нас — велике безсилля!»

Софія Федорівна як могла відтягувала з виїздом із Києва, але діватися було нікуди: «Ранком вийшла я з поїзду в Вінниці... Залишила клунок в тому готелі, де розташувався Уряд, й пішла подивитись на свій хуторець. тут — таке щастя! — зустрічаю мого Юрка й чоловіка моєї небоги. Вони затрималися в Вінниці, чекаючи на поїзд до Кам’янця, а це не так було легко на ті часи, бо вже була порушена всяка регулярна комунікація. Вони були обоє такі веселі: Юрко радів, що розпочиналася його вчена діяльність, другий — що вирвався щасливо з Києва та ще й архів вивіз, про який він дбав, як про власну дитину».

УДРУГЕ В КАМ’ЯНЦІ

У Вінниці урядові установи затрималися ненадовго. Софія Федорівна писала: «Минуло два-три тижні, а за поворот до Києва не могло й бути мови. Там уже засіли більшовики куди певніше, ніж першого разу. Замість повороту до Києва зарядили нову евакуацію до Кам’янця. На цей раз я вже не опиралася, а разом з міністерством на початку березня 1919 року поїхала до Кам’янця. Там нас усіх жінок, що служили в міністерстві, примістили в школі мистецтва, біля університету». Можливо, мається на увазі знаменита художньо-промислова школа, очолювана з 1 листопада 1916 року Володимиром Гагенмейстером. Вона, справді, розташовувалася неподалік від університету — за два квартали від нього. Її двоповерховий будинок у формі літери Т на розі вулиць Московської та Високої (нині Огієнка та Сіцінського) не зберігся (нині територія належить військовій частині).

Свій побут у цьому помешканню Русова описує так: «Мені припала величезна кімната з одним ліжком, одним столом і одним стільцем. Як почнеш було ходити по ній, то лякаєшся луни своїх власних кроків. Ранком і ввечері якийсь сторож приносив нам гарячої води на чай. З вікна видно було, як Юрко в зоологічному кабінеті провадив вправи з студентами. Скінчивши їх, прибігає, бувало, до мене пити чай».

В університеті розташовувалося і міністерство освіти. Але в Кам’янці воно та інші урядові установи затрималися ненадовго. Русова писала: «Починалася весна, але справи на фронтах не кращали. А наприкінці березня заряджено нову евакуацію, найтяжчу, бо їхали вже, самі не знаючи куди, навіть не всі міністерства в те саме місце. Нам призначили Рівне».

УСІ ВДОМА

Третього червня 1919 року генералу Олександрові Удовиченку вдалося відбити Кам’янець у більшовиків. Софія Федорівна тоді перебувала в Борщеві. Вона згадувала:

«Вночі з мого балкона чутно було гуркіт гармат, видно було, як підлітали в повітря стрільна (набої — О. Б.), серце билося від тривоги й щастя. Потім Юрко мені розказував, як козаки просто рвалися в бій, — звечора лагодились, проспівали молитву і національний гімн, а вдосвіта пішли в наступ. Не хотілося їм руйнувати своє місто гарматним огнем, але гранати таки прилітали на місто. І дивно, мешканці дому, куди одна з них впала, потім мені показували те місце, як щось святе: сюди козаки стріляли! Більшовики тікали, бо бачили в наших козаків таке піднесення, що не мали надії встояти перед ними. І того таки дня наші ступили до Кам’янця. Людність їх засипала квітками, всі раді були пристати до давно жданих рідних переможців. На другий день Огієнко й я авто виїхали з Борщева. Боже, я цілувала землю, коли переїхали в Скалі Збруч і рідні степи прийняли нас у свої обійми! Наше авто раз у раз псувалось й останню частину дороги довелось йти пішки. Огієнко сердився — ректорові університету не личило пішки входити в своє місто, але я раділа. Юрко їхав з санітарним обозом, перегнав нас і зустрів за фортецею. Що то була за щаслива ніч! Всі вдома».

Місто над Смотричем майже на півроку стало столицею Української Народної Республіки. 10 червня сюди приїхав головний отаман Симон Петлюра. Софія Федорівна згадувала: «Ентузіазм був величезний. Маленькі діти з дитячого садка йшли спереду перед Петлюрою й тонесенькими голосками співали «Ще не вмерла Україна», а він підняв і поцілував ту дитину, що подала йому квіти».

ТУТ ОБІДАВ ПЕТЛЮРА

11 червня о третій годині дня розпочався урочистий обід на честь головного отамана. Софія Федорівна зазначила місце його проведення: «в залі колишнього дворянського зібрання».

Сучасний вигляд будинку, в якому друкував листівки Затонський, ночував Керенський, обідав Петлюра

Двоповерховий будинок дворянського зібрання, який згадала Русова, зберігся. Його сучасна адреса — Огієнка, 49. Нині тут на першому поверсі розмістився салон весільних суконь. До речі, 1917 року тут ночував Олександр Керенський, 1918 року розміщувався штаб III Кавказького корпусу на чолі з генерал-лейтенантом князем Олександром Ерістовим. Варто також згадати, що тут столоначальником, а з 1910 року секретарем Подільського дворянського депутатського зібрання працював батько майбутнього наркома освіти УРСР Володимира Затонського — Петро Матвійович. Тож Володимир і його друзі вечорами друкували тут листівки, які потім розповсюджували серед солдатів міського гарнізону й населення. Тому, можливо, на цьому будинку колись з’явиться меморіальна дошка на кшталт: «Тут друкував листівки Затонський, ночував Керенський, обідав Петлюра».



Симон Петлюра.

Кам'янець-Подільський,

1919 рік 

Щодо обіду з Петлюрою, то Русова писала: «З жінок були лише я та панна Залевська, як представниця студенток». Олена Миколаївна Залевська була дійсною студенткою природничого відділу фізико-математичного факультету з 25 листопада 1918 року. Щодо інших жінок, то, як засвідчує звіт у газеті «Новий шлях», на обіді була також Олімпіада Пащенко як голова повітової народної управи.

Русова згадувала: «Я вітала Петлюру від жіноцтва й казала, що хоч жінки не можуть брати участі в обороні рідного краю в шерегах вояків, але вони всім серцем раді працювати для зменшення фізичних страждань героїв. Петлюра мені на це відповів: «Ні, пані, жінки можуть щось більше зробити. Я Вам нагадаю, як Ви самі своєю щирою промовою причинилися до політичного перевороту». І він випив за моє здоров’я. Це він пригадав мою промову на засіданні Національного союзу в Києві, на якому було порішене протигетьманське повстання».

Для порівняння подамо цей епізод у викладі газети «Новий шлях». До речі, зазначений часопис було започатковано в місті того самого 11 червня, коли відбувався обід, а редагував це видання приват-доцент кафедри української літератури університету Леонід Білецький. Отже:

«С. Русова вітає отамана від імені українського жіноцтва, яке дуже сумує, що не бере активної участі в боротьбі й державній будівничій роботі. Отаман Петлюра, відповідаючи останньому промовцеві, заперечує його словам, що жіноцтво не бере участі в боротьбі. Отаман нагадує присутнім останнє засідання Національного союзу з приводу того, що робити зі злочинствами гетьмана Скоропадського. «І мені зараз бачаться, — промовляє отаман, — молоді палкі промови Софії Федорівни, які кликали: або вмерти, або побороти ворога. Коли б ми мали таке жіноцтво, яке мають поляки, то ми б не боялись ворогів, бо мали б свідоме українське громадянство. Але й в настроях нашого жіноцтва вже виявився перелом. Коли ми відходили з території України до Збруча, жінки казали нам: то були в нас українці, а тепер ми маємо більшовиків. У цих словах жінки чується лиш боротьба між українцями й більшовиками, а жінка українців у цій боротьбі є нейтральна. Тепер ми вертаємось назад, і жінки нас зустрічають словами: Слава Богу, прийшли наші. В останніх словах жінки відбивається етап до національної свідомості. І так за нашу жінку, за її свідомість!»


P. S. Ще на цю тему:

Автор: Олег Будзей



Дивіться також:

Категорія: Історія | Додав: OlegB (29.05.2013)
Переглядів: 1191 | Коментарі: 1 | Теги: Симон Петлюра, Білецький, Русова, Огієнко, Петлюра, Будзей, педагог | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 1
1 KamPod   (29.05.2013 22:29) [Материал]
В університеті навчаючись за спеціальністю "Інженер-педагог" читав про Русову з точки зору її педагогічних поглядів, а тут виявляється вона трохи і тут має слід

Имя *:
Email:
Код *:
Категорії розділу
Кам'янецький календар [366]
Села від А до Я [1]
Історія [54]
Культура [38]
Персоналії [86]
Релігія [11]
Суспільство [21]
Різне [23]
Пошук
Свіжина
Дуже цікаво розповідає про вулицю Зантус

Доброго дня,
хто може показати на

Скажите пожайлуста а где хранится виньет


да... мне бы такая штуенция не помешала


Пошук
Статистика
Rated by ORS3
Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Copyright MyCorp © 2024Створити безкоштовний сайт на uCoz