Найлегше писати спогади журналістам. І навіть не тому, що вони майстерно володіють пером. Просто журналісти завжди залишають по собі датовані сліди — опубліковані в газеті матеріали. Тож досить узяти до рук підшивку рідного часопису за рік, погортати її — і за кожною статтею, твоєю чи твоїх колег, воскресне в пам’яті стільки яскравих деталей, що тільки бери папір і записуй. Або, адже прогрес не стоїть на місці, сідай за комп’ютер і вистукуй пальцями по клавіатурі.

Ці спогади розповідають, як два десятки років тому в Кам’янці-Подільському ставала на ноги перша в місті приватна газета «Подолянин».

СІМ ЕНТУЗІАСТІВ

Перша підшивка «Подолянина»... Вона невелика та зовні неяскрава. Всього 103 чотиристорінкові чорно-білі номери газети: два за 1992 рік, сто за 1993 рік і один спеціальний додаток «Подолянин плюс». Ніби небагато. Але переведемо номери в сторінки і побачимо, що їх вже аж 412. Проте газетна сторінка (формату A3) — це чотири сторінки книги найроповсюдженішого формату (60х84/16). Тобто, перша підшивка «Подолянина» — це насправді солідна 1648-сторінкова книга. Причому книга, в написання якої, за винятком кількох ентузіастів, що взялися її день за днем писати, мало хто і вірив.

Спочатку ентузіастів було сім. Усі вони працювали в газеті міськради «Кам’янець-Подільський вісник». Це 41-річний Віталій Бабляк, 39-річний Олег Будзей, 37-річний Олександр Доложевський, 36-річний Михайло Коцюбанський, 31-річна Юлія Яворська,  27-річний Віктор Єрменчук і 26-річний Віктор Романенко. Саме вони в листопаді 1992 року зареєстрували приватну газету «Подолянин», стали її засновниками.

Журналістську освіту мали тільки двоє — Юлія Яворська, яка 1986 року заочно закінчила факультет журналістики Київського університету, редагувала багатотиражку педінституту «Радянський студент», а з грудня 1990 року (з часу заснування) працювала кореспондентом «Кам’янець-Подільського вісника», й Ігор Романенко, який у 1984—1988 роках навчався на факультеті журналістики у Львівському вищому військово-політичному училищі, проходив гарт у військових газетах, а з травня 1992 року працював коректором газети міськради. Писав він і статті, але робив це в два етапи: спочатку викладав думки російською мовою, потім перекладав їх українською. А ще шпальти «Вісника» прикрашали дотепні Ігореві малюнки.

Троє засновників закінчили три різні факультети Кам’янець-Подільського педінституту: Віталій Бабляк — 1972 року історичний, Олег Будзей — 1974 року фізико-математичний, Віктор Єрменчук — 1990 року філологічний. Олександр Доложевський теж закінчив педінститут, але в Рівному, де 1976 року здобув фах учителя російської мови та літератури. Не здобув вищої освіти, але здобув великий життєвий досвід в експедиціях на Півночі, в Афганістані Михайло Коцюбанський.

БАБЛЯК БАБЛЯКУ ЩОДО БАБЛЯКА

Коли 3 грудня 1992 року сесія міськради звільнила з посади редактора «Вісника» Віталія Бабляка і тим самим дала старт «Подолянину», із семи засновників нову газету пішли творити шестеро. Юлія Яворська не ризикнула і залишилася працювати у «Віснику». Проте її прізвище як засновниці фігурувало у вихідних даних перших чотирьох номерів «Подолянина». А з п’ятого номера, на прохання Юлії Броніславівни, редакція «Подолянина» до перереєстрації газети обходилася компромісним варіантом: «Засновники: група приватних осіб».

Того ж 3 грудня в одному з кафе на Соборній (здається, в «Золотій рибці») відбулося перше організаційне засідання шести засновників, на якому головним редактором «Подолянина» було обрано Віталія Бабляка. Далі п’ятеро засновників, крім Віталія Бабляка, звільненого ухвалою сесії, написали заяви про звільнення з «Вісника» і тут же заяви на ім’я головного редактора «Подолянина» про прийняття на роботу. У новій газеті заступником головного редактора та водночас літературним редактором став Олег Будзей, відповідальним секретарем і водночас художнім редактором — Ігор Романенко, технічним редактором — Михайло Коцюбанський, редакторами відділів — Олександр Доложевський і Віктор Єрменчук. Відповідні накази про їхнє призначення мають дату «4 грудня 1992 року». Це і є дата створення редакції «Подолянина».

Оскільки кожен із шістки був редактором, то Віталій Бабляк уперше в історії кам’янецької преси став іменуватися головним редактором. Тепер перші особи кам’янецьких часописів усі іменують себе головними редакторами, навіть не здогадуючись, що колись редакцію очолював просто редактор.

Перехід на роботу в «Подолянин» оформлювався за формулою «у зв’язку з переводом». Відповідні клопотання адресувалися головному редактору «Подолянина». Та й сам Бабляк як редактор «Вісника» написав клопотання Бабляку як головному редактору «Подолянина» з проханням дати дозвіл Бабляку перейти на нову роботу «у зв’язку з переводом». Звісно, Бабляк Бабляку такий дозвіл дав.

В останній день роботи у «Віснику», як добросовісні працівники, я як відповідальний секретар і Ігор Романенко як коректор пішли в міську друкарню для завершальної роботи над черговим номером «Вісника», що мав вийти наступного дня. Але директор друкарні В’ячеслав Дєвін не допустив нас до роботи у зв’язку з подіями на сесії (очевидно, йому надійшла відповідна вказівка з міськвиконкому). Тож один номер «Вісник» пропустив.

Четверо засновників (Бабляк, Будзей, Доложевський, Коцюбанський) були з бородами, тому мій однокласник Володя Пилип’юк навіть пожартував: «Бородаті заснували газету».

ПЕРША КІМНАТКА ДЛЯ РЕДАКЦІЇ

У місті регулярно виходило ще два видання: двічі на тиждень уже згадуваний «Вісник» і тричі на тиждень «Край Кам’янецький» як газета районної влади. Хоч «Подолянин» було зареєстровано як газету з правом виходити чотири рази на тиждень обсягом до 16 сторінок щономера та ще й на всю Хмельницьку область, але на перших порах завдання було набагато скромніше: обслуговувати місто й район, виходити двічі на тиждень на чотирьох сторінках. Приватних друкарень тоді в місті ще не було, про друкарні інших міст годі було й думати (бо де ж брати гроші ще й на транспортні витрати), тож варіант для випуску «Подолянина» був єдиний — міська друкарня. На щастя, її очолював В’ячеслав Дєвін — мудрий і відважний керівник, який не побоявся і підставив тверде друкарське плече приватному та ще й опозиційному до влади «Подолянину». Цілком очевидно, що в душі В’ячеслав Олексійович сам був в опозиції до нової міської влади.

У тій же друкарні знайшлася і кімнатка для редакції. Свого часу завбачливий Віталій Бабляк, коли ще випускав «Магістрат», закріпив цю кімнату для свої проектів. Невдовзі до цієї додалася ще одна кімнатка в друкарні. А через рік Віталій Петрович домовився з Будинком зв’язку на Соборній про оренду ще однієї кімнати, де, не добираючись у Старе місто, кам’янчани могли давати оголошення. Там розмістилося бюро інформації та реклами (скорчено — БІтаР), яке очолив Олександр Кучер.

ПЕРШИЙ КОМП’ЮТЕР

Оскільки «Вісник» і «Край» теж видавалися в міській друкарні, то третій міській газеті вклинитися в її графік було важко. Єдиним виходом стало не віддавати друкарні тексти для набору, як це робили дві інші газети, а забезпечити такий набір у редакції. Для цього потрібен був комп’ютер. На щастя, коли Бабляк ще очолював «Вісник», підприємець Юрій Шабага дав йому в безстрокове користування комп’ютер — радянський клон американського комп’ютера IBM PC — з чорно-білим монітором. Для набору текстів і зберігання інформації цього було достатньо. На щастя, я до переходу на журналістську роботу 8 років пропрацював програмістом у ПКБ АСУ (проектно-констукторському бюро автоматизованих систем управління), тож мав досвід роботи з комп’ютерами.

На перших порах доводилося мені і самому набирати тексти — як свої, так і чужі. Так я став першим у місті журналістом, який створює статті (навіть великі за обсягом) не на папері, а одразу в комп’ютері.

Але редакції потрібен був оператор. Не пам’ятаю вже яким чином десь у січні 1993 року до редакції завітала 32-річна Ольга Жмудомська зі своїм тодішнім чоловіком Андрієм Шкляруком. Вони здорово пригодилися редакції. Влаштувавши іспит Ользі, я дав добро на зарахування її в штат редакції як оператора. А Андрій як грамотний фахівець згодом позаштатно взявся за обслуговування нашого комп’ютерного парку. Адже 1994 року до одинокого Шабагиного комп’ютера додалося ще два. Спочатку розщедрився директор ПКБ АСУ (і мій колишній начальник) Василь Ширко, який навесні 1994 року балотувався до Верховної Ради. А ще один комп’ютер став подарунком від директора консервного заводу Адама Яхієва. Звичайно, це була техніка не першої молодості, але редакцію вона здорово виручила.

ПОГАНА ПРИКМЕТА — ПОРТРЕТ

Ольга Жмудовська зарекомендувала себе не тільки добрим оператором, але й вправним майстром пера. Так, 6 березня 1993 року з’явилися її роздуми схарапудженої мами «Вдаримо бубенцями по залишках імперії?», а ще раніше, 20 лютого, «Плітки від баби Ольки», які стали постійною рубрикою, згодом перейменованою на «Кам’янецькі придибенції». У листопаді 1993 року Ольга Володимирівна змінила на посаді редактора відділу інформації та реклами Віктора Єрменчука, який з ініціативи Віталія Бабляка перейшов на роботу в мотобольний клуб «Поділля» начальником команди. Так знову з’явилося вакантне місце оператора, яке невдовзі посіла 23-річна Ольга Міркотан, що нині працює на посаді заступника головного редактора «Подолянина».

Бухгалтером у редакції працював Володимир Бердник. У «Подолянині» він друкував статті на економічні теми, а також іронічні вірші. Згодом редакційну бухгалтерію взяла в свої руки Белла Нудельман (нині із чоловіком мешкає в Ізраїлі).

Першим коректором «Подолянина» була Алла Аркадіївна Бабляк — тодішня дружина головного редактора (нині вона теж мешкає в Ізраїлі). Восени 1993 року на півставки до коректорської роботи долучилася 20-річна Тетяна Лук’янова, яка закінчувала філологічний факультет місцевого педінституту та друкувала в «Подолянині» свої вірші.

А журналістський колектив поповнила 18-річна Наталія Ковальчук. Спочатку в багатотиражці «Електроприладу» вона розсмішила нас фразою про письменника Анатолія (!) Чехова, який сказав, що краса врятує світ. Але якусь іскру Божу ми в ній розгледіли, тож запросили на роботу в «Подолянин».

Редакція не тільки поповнювалася кадрами, але й з різних об’єктивних причин втрачала їх. Ще в січні редакцію покинув Олександр Доложевський, у лютому — Михайло Коцюбанський. Третім засновником, що перестав працювати в редакції, став Віктор Єрменчук. Причому це ставалося незадовго після того, як на шпальтах

«Подолянина» з’являлася їхня солідна стаття з портретом автора: 26 грудня 1992 року — «Хлібні пристрасті» Олександра Доложевського, 16 січня 1993 року — «Хіміки» покидають місто» Михайла Коцюбанського, 14 квітня — «Кам’янецькому тролейбусу — клямка?» Віктора Єрменчука. Тож надалі для штатних співробітників «Подолянина» діяла строга заборона на розміщення їхніх портретів у газеті.

ПЕРШІ ПОЗАШТАТНІ

Навколо «Подолянина» сформувалася і потужна армія позаштатних дописувачів. Ще 13 січня 1993 року на шпальтах газети відбувся журналістський дебют Лариси Підгірної — тоді учениці ліцею. Невдовзі вона стала переможницею першого конкурсу, проведеного «Подолянином», на тему «Моє ім’я — купон». Нині Лариса — головний редактор журналу «Promo lux», що видається в Кам’янці-Подільському.

Цікавинками з польської преси радував читачів соціолог Ігор Мазурик. На військову тематику дописував ветеран Великої Вітчизняної війни Михайло Дубовицький. Широко були представлені в газеті і поети. Тодішні студенти педінституту Андрій Бондар і Світлана Матвієнко, які дебютували віршами в «Подолянині», нині стали професійними письменниками. Ще один студент — Олексій Кошель, який перші вірші опублікував ще школярем у «Прапорі Жовтня», теж активно співпрацював з «Подолянином». Сьогодні він є автором двох збірок віршів, захистив кандидатську з історії. А ще шпальти «Подолянина» прикрашали вірші Наталі Секрідової, Оксани Бондарчук, Олександра Степанова, бувальщини В’ячеслава Полятинчука.

МИ ПИШЕМО ІСТОРІЮ

Уже в перший рік видання «Подолянин» привабив читачів низкою якісних матеріалів на історичну тематику. Серед них, передусім, варто виділити серію публікацій Віталія Лозового, тодішнього завідувача відділу новітньої історії Кам’янець-Подільського історичного музею-заповідника, а нині — доктора історичних наук, професора кафедри історії України Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Адже Віталій Станіславович чи не першим у місті порушив незнаний на той час потужний пласт кам’янецької історії 1918—1920 років. Тож публікації про діяльність у Кам’янці на Поділлі таких визначних постатей української історії, як Михайло Грушевський, Іван Огієнко, Симон Петлюра, Євген Петрушевич, Дмитро Дорошенко, Ісак Мазепа, Володимир Чехівський, Никифор Григорієв, відкрили читачам «Подолянина» очі на зовсім не відомі сторінки з життя міста над Смотричем.

Важливим став і цикл публікацій про знищені храми Кам’янця наукового співробітника державного історико-архітектурного заповідника Андрія Задорожнюка, нині — кандидата історичних наук, доцента кафедри історії України Кам’янець-Подільського національного університету. Приємно, що на сьогодні вже відродилися два знищені храми — Свято-Троїцький та Олександра Невського — з п’яти, описаних у циклі Андрія Борисовича.

Того ж 1993 року «Подолянин» започаткував цикл «Старе місто: майдани, вулиці, провулки», в якому з’явилися публікації про Польський і Вірменський ринки, Кузнечну вулицю Ганни Ківільші та Галини Осетрової з наукового-дослідного відділу Кам’янець-Подільського державного історико-архітектурного заповідника (нині — Національний історико-архітектурний заповідник «Кам’янець»). 2003 року Ганна Болеславівна та Галина Олександрівна стали співавторами туристичного путівника «Кам’янець-Подільський», в якому знайшли відгомін і ті давні публікації в «Подолянині». А сам «Подолянин» упродовж 2002—2005 років у численних матеріалах рубрики «Ім’я на мапі міста», яку вів автор цих рядків, посприяв тому, що 2005 року побачила світ моя книжка «Вулицями Кам’янця-Подільського».

Серед авторів 1993 року бачимо також тодішнього директора історичного музею-заповідника Стефанію Баженову та співробітника цього ж музею Валерія Нестеренка. За час, що сплив відтоді, Валерій Анатолійович захистив кандидатську дисертацію з історії, а Стефанія Едуардівна — кандидатську, а потім і докторську, і теж з історії. Активно підтримав «Подолянин» у найважчі роки становлення (зокрема, посприяв випуску історичних додатків «Подолянин плюс») і кандидат історичних наук Сергій Трубчанінов, який нині відомий також як видавець якісної літератури з історії Подільського краю.

Найпотужнішим хітом перших двох років виходу «Подолянина» стала публікація в ньому з номера в номер нарисів про села Кам’янець-Подільського району та окраїнні мікрорайони міста з рідкісної тоді книги під редакцією Юхима Сіцінського «Приходы и церкви Подольской епархии». 2009 року цю унікальну працю було перевидано в Білій Церкві.

«ЛЯПУ — КЛЯП!»

Як не старайся, але десь щось таки проґавиш! Уже в третьому номері «Подолянина» (від 6 січня 1993 року) стався прикрий недогляд — при комп’ютерній верстці газети в друкарні фрагмент одного матеріалу чисто випадково ще раз відтворився в середині розташованої поруч статті. Довелося в наступному номері відреагувати на це заміткою «Ляпу — кляп!»:

«Як і кожен живий процес, творення газети не обходиться без ляпів, які веселять читачів і засмучують газетярів. У числі від 6 січня започатковано музей ляпів «Подолянина». І досі колектив редакції сушить голову, як у середину речення «Перше враження від першої в моєму житті сесії міської ради — це підозра, що щось ділять» зі статті Сергія Лисюка залетіла інформація про ювілей Мар’яна Красуцького. Але факт залишається фактом.

Приносимо свої вибачення автору і читачам. А Мар’ян Іванович, думаємо, не образиться, що його двічі привітали з ювілеєм».

ПЛАЧТЕ РАЗОМ ІЗ НАМИ

Звісно, молодій газеті потрібна була яскрава «замануха». І вона знайшлася. Тоді якраз не так давно закінчився показ телесеріалу «Богатые тоже плачут». І ось Віталію Бабляку десь підвернулося кілька номерів (здається, їх привезла його дружина Алла Аркадіївна) якоїсь газети (вже на пригадую її назви) з продовженням цієї історії в романі мексиканської письменниці Марі Клементос. Тож 27 січня 1993 року «Подолянин» став друкувати продовження «Богатых» (російською мовою). Після шостої подачі запас привезених газет вичерпався, а свіжих газет із продовженням не було. Тож редакція «Подолянина» взяла тайм-аут під шляхетним приводом порадитися з читачами, чи варто продовжувати публікацію цієї сентиментальної історії. А тим часом звернулася до редакції газети, в якій ця історія публікувалася, з проханням надіслати решту номерів. Пауза тривала дев’ять номерів. На щастя, колеги відгукнулися — і 20 березня публікація «Богатых» відновилася й успішно фінішувала 28 квітня.

Більшість працівників редакції, причому як чоловіки, так і жінки, курили. До того ж робили це, не покидаючи робочих кабінетів. Як бідний Ігор Романенко, який не курив, міг постійно як відповідальний секретар працювати в кабінеті, де хоч сокиру вішай, досі не можу зрозуміти. А скільки тютюнового попелу одного разу вигріб з клавіатури нашого редакційного комп’ютера Андрій Шклярук!

Ось такі важкі, але й радісні часи були на зорі становлення «Подолянина», який нині видається вже двадцять перший рік і є найтиражнішою газетою на Кам’янеччині.