Найцентральніша староміська вулиця Кам’янця-Подільського з найоригінальнішою народною назвою. Так з повною підставою можна сказати про Домініканську, яку ще називали вулицею Трьох хлібів.

СКРОМНО ЗАХОВАЛАСЯ В ЦЕНТРІ

Чому найцентральніша? Судіть самі: по-перше, вона з’єднує два центральні майдани Старого міста — Польський і Вірменський ринки. По-друге, із трьох вулиць, що з’єднують ці майдани, центральною є саме Домініканська, а не східна П’ятницька чи західна Старобульварна. Проте сьогодні її сусіди набагато помітніші. Тож про теперішню Домініканську можна сказати, що вона скромно заховалася в центрі.

Раніше саме Домініканська домінувала в названій тріаді вулиць. Недарма ж російський імператор Микола І (2004 року глядачі ледве не щодня бачили його на телеекранах у серіалі «Бідна Настя»), прибувши 23 вересня 1842 року близько дев’ятої години вечора до Кам’янця, саме Домініканською вулицею проїхав на Губернаторський майдан (колишній і нинішній Вірменський ринок). Там біля гауптвахти (на її місці тепер стоїть будинок районної ради) цар забажав покинути екіпаж й пройтися майданом до палацу губернатора (на цьому місці тепер стоїть будинок пожежної частини). До речі, серед тих, хто супроводжував Миколу І, був відомий французький батальний живописець Еміль Жан Орас Верне (1789—1863), якого, як і царя, приємно вразило пишно ілюміноване місто. Художник є художник, тож усе побачене він переніс на папір, щоб потім втілити у фарбах. Напевне, й Домініканську вулицю француз удостоїв уваги. Тільки де тепер ті замальовки й картини?

ААРОН ІЗ ХЛІБАМИ

Чому ж народ Домініканську називав вулицею Трьох хлібів? Виявляється, раніше обабіч порталу дзвіниці Домініканського костелу стояли чотири білокам’яні статуї на п’єдесталах. З одного боку — Аарон, що тримає хліб, і Авраам, що говорить із сином, а з другого боку — Аарон із кадилом і Авраам, що приносить Богові в жертву сина. Перша з цих статуй і послужила підставою для народної назви вулиці.

 

Згідно з Біблією, Бог велів Мойсеєві для посвячення його брата Аарона у священики приготувати, зокрема, із ліпшого пшеничного борошна «і прісний хліб, і прісні калачі, змішані з оливою, і прісні коржі, помазані оливою» (Вихід, 29:2). А потім «і один буханець хліба, і один хлібний оливний калач, і один коржик із коша з прісним» покласти на руку Аарона, а також синів його, а тоді, взявши хліб із їхньої руки, спалити його на жертовнику — «це огняна жертва для Господа» (Вихід, 29:23-25). Ось звідки три хліби й відповідна народна назва вулиці.

Що ж до офіційних назв, то їх було три: за польських часів — Домініканська, за російських — Дворянська, за радянських — імені Карла Лібкнехта. Перші дві назви досить прозорі й достатньо вмотивовані.

НЕДІЛЬНА, ПАРАЛЕЛЬНА ДО П’ЯТНИЦЬКОЇ

Чернечий орден домініканців, заснований 1215 року Домініком де Гусманом у Тулузі, першим із католицьких орденів проник на Поділля. Більшість істориків датою заснування Домініканського кляштору (монастиря) у Кам’янці-Подільському називають 1370 рік — ще при князях Коріатовичах. Як чинний згадує Домініканський кляштор у Кам’янці папа Григорій ХІ в декреті від 1378 року. Тож були всі підстави вулицю, що проходила попри кляштор домініканців, назвати Домініканською.

Додамо, що ім’я Домінік походить від латинського dies dominicus — день Господній, тобто неділя. Отже,  Домініканську вулицю можна, при бажанні, називати Недільною. Тим паче, що її сусідкою є П’ятницька вулиця, на якій стояла церква дуже шанованої православними святої великомучениці Параскеви, чиє ім’я в перекладі з грецької означає — переддень свята, тобто п’ятниця, оскільки в давнину святковим днем була субота.

День пам’яті святого Домініка припадає на 4 серпня. Отже, цього гарного літнього дня можна було би щороку влаштовувати свято Домініканської вулиці. Затримка за одним — занадто мало на ній мешканців. Та й ті (із непристосованого для нормального життя будинку № 4) мріють якнайшвидше звідси забратися.

ЩЕДРИЙ НІМЕЦЬКИЙ «ПОСІВ»

У ХІХ столітті Домініканську вулицю перейменували на Дворянську. Адже 1856 року тут на розі з Губернаторським майданом стали зводити будинок дворянського зібрання. Правда, 1892 року у зведеному будинку відкрили окружний суд. Тепер це виробничий корпус колективного швейного підприємства, але вулицю, слава Богу, на Швейну не перейменували.

Зате раніше, 20 березня 1923 року, вулиці надали ім’я одного із засновників Комуністичної партії Німеччини Карла Лібкнехта. Чому саме цього діяча? Очевидно, для чільних німецьких соціал-демократів і комуністів на мапі Старого міста виділили «посівну площу». Адже поруч лежать вулиці Рози Люксембург (тепер знову Довга), Августа Бебеля (П’ятницька) та Клари Цеткін (Реміснича). 11 вересня 1990 року президія міськради повернула вулиці найдавніше ім’я — Домініканська. Тоді ж повернулися на круги своя й інші «німецькі» вулиці.

«НА КОРИСТЬ ТАРАСА — ДОЗВОЛЯЮ»

1842 року у місті закрили домініканський, а також тринітарський кляштори. У колишньому домініканському монастирі розташовувалися різні установи, зокрема, у 1842—1864 роках — католицька семінарія. А 1905 роках тут відкрився надзвичайний заклад — художня школа-інтернат для сільських дітей. Це був перший і єдиний такий заклад в Україні. Та що там в Україні — такого не було у всій царській Росії. Організатором, натхненником і керівником закладу був український художник В’ячеслав Розвадовський (1875 — 1943). Міська дума на облаштування школи виділила 1,5 тисячі рублів і ухвалила щороку виділяти по тисячі рублів на її утримання. 1907 року при школі створили керамічне відділення, на якому дітки вчилися виготовляти куманці, дзбанки, вази подільських форм і з подільським орнаментом.

В’ячеслав Розвадовський, 1900 рік

А ще В’ячеслав Костянтинович був одним з ініціаторів установлення в Києві пам’ятника Тарасові Шевченку, збирав на це кошти. Цю ініціативу Розвадовського гаряче підтримав видатний російський художник Ілля Рєпін. 22 квітня 1908 року він писав Розвадовському в Кам’янець-Подільський: «Зразу ж після одержання Вашого листа про збирання коштів на пам’ятник Шевченкові я намалював «Прометея» аквареллю на текст із «Кавказу» і вислав на Ваше ім’я». Рєпін схвалив ідею Розвадовського зробити з малюнку листівку для продажу, дозволяв його тримати на виставці в Кам’янці-Подільському стільки, скільки буде потрібно. «На користь Тараса — дозволяю», — писав Ілля Юхимович.

На жаль, 1908 року всі плани В’ячеслава Костянтиновича обірвалися. Очолюваний ним заклад визнали розсадником шкідливих ідей. Тож 15 грудня 1908 року попечительська рада художньої школи, яка складалася з губернського й повітового дворянства, звільнила Розвадовського від завідування школою та викладання в ній. Грудневої ночі 1908 року художник із дружиною і маленькою донькою змушений був таємно покинути Кам’янець...

У САДИБІ СТАРОСТ

Навпроти Домініканського костелу стоїть двоповерховий будинок, пропорції і залишки декору якого характерні для стилю Відродження. Це єдиний уцілілий будинок колишньої садиби кам’янецьких старост, яка тягнулася вздовж Домініканської вулиці від Польського ринку до Вірменського. Перші відомості про цю садибу сягають 1560 року, коли кам’янецький староста Матвій Влодек її збільшив і прикрасив. У садибі проживало кілька колишніх молдавських господарів: Богдан Лопушняно (був господарем у 1566—1572 роках), який перед виїздом до Москви, справив тут своїй сестрі гучне весілля, Костянтин Могила (був господарем у 1608—1612 роках). За даними Юзефа Ролле, 1653 року до Кам’янця втік від переслідування семигородського князя Юрія І Ракочі і поселився в будинку старости молдавський господар Василь Лупул разом із родиною, зокрема дочкою Розандою — вдовою Тимоша Хмельницького.

Адольф Янушкевич

Після приєднання Поділля до Росії (1793 року) Кам’янецьке староство перестало існувати, його села Катерина ІІ подарувала таємному радникові Аркадію Моркову. Тож не дивно, що наприкінці XVIII століття садиба кам’янецьких старост розпалася на три частини, які перейшли у приватне володіння. Середня частина, на якій і зберігся донині будинок, до половини XIX століття належала Скавронським. Перед Першою світовою війною це була садиба Журавльової.

У будинку мешкав польський поет і революціонер Адольф Янушкевич (1803—1857), який у 1824—1830 роках був депутатом цивільної палати Головного суду в Кам’янці. Його пов’язувала дружба з великим польським поетом Адамом Міцкевичем. Янушкевич навіть став прототипом Адольфа з третьої частини геніальної поеми Міцкевича «Дзяди». Саме Адольф у першій сцені гнівно оповідає про арешт революціонера. Сам же Янушкевич за участь у революційному русі перебував у 1832—1856 роках на засланні в Сибіру. Тут у нього зав’язалася щира дружба з російським поетом-декабристом Олександром Одоєвським. Коли Янушкевич привіз Одоєвському в Ішим Тобольської губернії привіт із Кургана від товаришів, із якими Олександр Іванович свого часу перебував у Петровській в’язниці, то 3 жовтня 1836 року отримав у відповідь вірш-присвяту «Ти знаєш їх, кого я так любив...» Найвідоміший твір Адольфа Янушкевича — «Щоденник подорожі по Сибіру».

У будинку також мешкав Олександр Зигмунд Віхерський, який від 1843 року працював у Кам’янці-Подільському адвокатом, а в історію українського та польського мистецтва увійшов як багатогранна людина — композитор, піаніст, музичний критик, поет і художник. Народився він 1809 року на Поділлі, музики навчався у Відні. Після Кам’янця-Подільського працював в Одесі, від 1854 року — в Житомирі, Літині, селі Баланівка (нині Бершадського району Вінницької області). Помер 1857 року в Одесі.

Віхерський є автором камерно-інструментальних, фортепіанних творів і пісень, праці «Естетика музики», підручника з гармонії.

24 серпня 1963 року будинок № 2 на вулиці Домініканській увійшов до Списку пам’яток архітектури України, що перебувають під охороною держави. У наш час у будинку розмістилося ТзОВ «Аргос».