До голосування за кандидатів на найвищу посаду в державі ще 7 тижнів, а ми вже знаємо, згідно з викладками соціологів, імена тих двох щасливчиків, що 25 травня вийдуть до другого туру, та того єдиного щасливчика, який у вирішальному голосуванні 15 червня переможе. Проте тільки Віталій Кличко завчасно знявся з перегонів на користь майбутнього (за версією соціологів) тріумфатора. А ось зо три десятки претендентів вірять, що за 7 тижнів, які пролетять — і моргнути оком не встигнеш, зуміють переконати виборців усієї України, що тільки їм можна довірити кермо держави.
У кожного з кандидатів є, безумовно, риси, потрібні лідерові нації. Біда в тому, що ці риси розпорошені між претендентами на булаву й не сконцентровані в одній людині. Тому виборцеві нелегко зробити правильний вибір. У таку ж скрутну ситуацію понад півтора століття тому потрапила героїня гоголівського «Одруження» Агафія Тихонівна, розглядаючи риси своїх чотирьох залицяльників: «Якби губи Никанора Івановича та й приставити до носа Івана Кузьмича, та взяти дещицю розв’язності Балтазара Балтазаровича, та, либонь, додати до цього огрядності Івана Павловича — я б тоді зразу відважилась».
Володимир Бутилін. «Всі на вибори!»
Яким мені, виборцеві, хотілося би бачити майбутнього гаранта моїх прав і свобод? Звісно, злодій і брехун не може бути лідером нації (хоча наш недавній приклад і сучасний приклад нашого північного сусіда засвідчують — на практиці можливо все). Отже, чесний, справедливий, відданий справі, патріот, умілий організатор, рішучий, але зважений у діях, комунікабельний тощо — таким бачиться в ідеалі портрет керівника держави. Проте Майдан, як на мій погляд, сформулював і поставив на одне з чільних місць ще одну важливу рису. Президент упродовж усього терміну перебування на високій посаді повинен мати якнайтісніший зв’язок із народом. Але, разом із тим, він повинен мати достатню довіру народу для власних нестандартних дій — не завжди популярних і очевидних, проте конче необхідних для успішного майбутнього України.
Нинішнє протистояння з Росією навколо Криму достатньо чітко акцентувало проблему вибору. Що мало робити керівництво держави? Дати рішучу відсіч агресорові, але при цьому покласти на вівтар неочевидної перемоги тисячі молодих життів з обох боків і спровокувати неминуче вторгнення «брата» на материк? Чи піти на непопулярне «непротивлення злу насильством», зберігши при цьому життя українських громадян і відносний мир на материку, завоювавши симпатії та підтримку світової спільноти, але віддавши надовго (можливо, і назавжди) важливий півострів? Необхідність такого непростого вибору при розв’язанні проблем найрізноманітнішого калібру стоятиме перед керівником держави ледь не щодня. І тут ми можемо розраховувати тільки на його мудрість і далекоглядність, уміння зважити всі «за» і «проти» й зробити правильний вибір.
Ось так і ми, зваживши упродовж семи тижнів усі «за» і «проти», маємо віддати перевагу тому, хто протягом п’яти років щодня робитиме мудрий вибір і завжди пам’ятатиме про нас. Звісно, якщо такий серед трьох десятків претендентів знайдеться.
03.04.2014
Автор: Олег Будзей
Дивіться також: | 
0
. 
