У вересні 2013 року минуло 105 років від дня смерті українського актора, співака, режисера Степана Пилиповича Яновича. Справжнє його прізвище — Курбас. У 1898—1899 роках Степан Янович разом із дружиною Вандою, теж актрисою, працював у Літньому театрі Кам’янця-Подільського. Досліднику театрального життя Галичини Петру Медведику вдалося досить детально прослідкувати життєвий і творчий шлях Степана Яновича.

КУРБАСИ

Степан Янович

Степан Пилипович Курбас народився 28 жовтня 1862 року в селі Куропатники, нині Бережанського району Тернопільської області.

Родина Курбасів, за деякими свідченнями, походила з Литви. Степанів дід Іван (Ян) Курбас прийшов до Галичини в 1820-х роках і був управителем панського маєтку на Бережанщині. 1836 року в нього народився єдиний син Пилип (Степанів батько), який вивчився на священика. Спочатку був настоятелем храму в Куропатниках. Восени 1877 р. він отримав нову парафію і до кінця життя служив Богові в селі Старий Скалат (нині Підволочиського району Тернопільської області). Помер Пилип Курбас 1914 року.

Крім Степана, о.Пилип мав ще трьох синів. Найстарший із них — Микола — став священиком, жив у містечку Городок, потім у прикарпатських селах Велдіж (нині Шевченкове Долинського району Івано-Франківської області) та Ілемня (нині Рожнятівського району тієї ж області). Зіновій був на два роки молодшим від Степана (народився 1864 року), помер 18-річним у Старому Скалаті. Наймолодший Роман (народився 1883 року) вивчився на юриста і працював адвокатом.

Мати Степана Курбаса — Осипа Григорівна Алескевич — прищепила синові любов до живопису та музики. Юний Степан багато читав, захоплювався грою на роялі. Навчаючись у Бережанській гімназії, брав активну участь у концертах, вечорах, студентському драматичному гуртку, співав у хорі, виконував сольні номери (мав приємний тенор).

БРОДЯЧИЙ КОМЕДІАНТ

Щойно розпочавши навчатися у випускному восьмому класі Бережанської гімназії, Степан Курбас робить несподіваний крок: покидає гімназію і 17 жовтня 1864 р. стає актором Львівського українського театру товариства «Руська бесіда». Керівники театру Іван Біберович і Іван Гриневецький із розпростертими обіймами прийняли на роботу красивого темпераментного юнака з гарним голосом.

Звістка про те, що Степан — «бродячий комедіант» (так тоді іронічно називали акторів пересувних театрів), вкрай розгнівила його батька, який відцурався сина. Але навіть це не зупинило Степана, який твердо вирішив присвятити себе служінню рідній культурі, хоч усвідомлював, якою важкою буде служба у галицької Мельпомени. Оскільки батько вважав, що син зганьбив їхнє прізвище, Степан узяв собі сценічний псевдонім — Янович.

ВАНДА

Ванда Яновичева

У січні 1885 року в трупу театру «Руської бесіди» прийняли 17-річну Ванду Тейхман. Вона народилася 11 листопада 1867 року в Чернівцях. Її батько Адольф Тейхман був дрібним службовцем. Він не шкодував грошей для освіти доньки, тож влаштував її в престижну Коломийську гімназію. Крім загальноосвітніх предметів, гімназисток навчали грі на фортепіано та кільком чужоземним мовам.

З дитячих років Ванда мріяла стати актрисою, зачитувалася німецькими та польськими романами. Усупереч волі батьків вона вирішила присвятити себе драматичному мистецтву.

1886 року Ванда Тейхман і Степан Курбас обвінчалися. Ні в Чернівцях, ні в Старому Скалаті благословіння на цей шлюб не дали. Тож благословили молодят на щасливе сімейне життя Іван Біберович, Іван Гриневецький і вся театральна трупа.

Так Ванда Тейхман стала Вандою Курбас, а на сцені — Вандою Яновичевою.

ОЛЕКСАНДР-ЗЕНОН

 20 лютого 1887 року театр прибув на місячні гастролі в містечко Самбір (нині місто Львівської області). Через п’ять днів, 25 лютого 1887 року, в готелі Самбора в 19-річної Ванди народилася перша дитина, якій дали подвійне ім’я — Олександр-Зенон.

Акторські діти — Лесь і Нестор

10 квітня 1987 року на цьому будинку (сучасна адреса — вулиця Леся Курбаса, 1) встановлено бронзову таблицю з барельєфом Леся Курбаса (скульптор — Еммануїл Мисько, автор меморіальної дошки Микиті Годованцю в Кам’янці-Подільському). Напис засвідчив: «В цьому будинку 25 лютого 1887 року народився український радянський актор, народний артист УРСР Олександр Степанович Курбас. Дошка встановлена до 100-річчя з дня народження».

З появою сина подружжя Яновичів очікувало швидких змін у стосунках із батьками. Проте ні з одного, ні з іншого боку прощення не послідувало. Правда, пізніше священик зі Старого Скалата Пилип Курбас подобрішав і забрав внука до себе. Це дозволило Яновичам більше часу віддавати своєму професійному зростанню.

ЯНОВИЧ

Сценічні успіхи Степана Яновича примножувалися майже щоденно, особливо у лірико-героїчних ролях. Час приносив вагомі удачі — добре зіграні основні ролі у п’єсах Івана Карпенка-Карого, Івана Франка, Панаса Мирного, Марка Кропивницького, Михайла Старицького. Степан Пилипович успішно співав в операх «Вечорниці», «Наталка Полтавка», «Утоплена», «Циганський барон».

У рік народження Леся Курбаса його батько вже мав у своєму репертуарі 20 ролей, з них — 10 партій у музичних виставах. Брав участь майже у кожній п’єсі, за короткий час став сформованим актором.

ЯНОВИЧЕВА

Для Ванди цей період став найпліднішим у творчій біографії. Вона зіграла Стеху в «Назарі Стодолі» Тараса Шевченка, гострохарактерну роль Проні Прокопівни в комедії «За двома зайцями» Михайла Старицького та багато інших цікавих персонажів. Чимало режисерів не раз ставили за приклад її працелюбність при створенні складних характерів.

Проте обов’язки дружини та матері забирали багато часу. Крім Леся, у Ванди Адольфівни було ще троє дітей — Корнило, Нестор і Надія. Усе троє померли, не доживши до юнацьких років. Так, Нестор, захворівши 1902 року на тиф, помер, коли навчався в третьому класі гімназії. На початку Першої світової війни померла від сухот Надія.

РЕЖИСЕР

1890 року «Руська бесіда» запропонувала Яновичу стати режисером, узятися за постановку спектаклів. Степан Пилипович розумів, що йому бракує професійної освіти чи хоча би практики під орудою солідного майстра театральної справи. Він добився від керівництва «Руської бесіди» субсидії та 1891 року поїхав на піврічне стажування в Наддніпрянську Україну. Там приглядався до роботи Марка Кропивницького, інших режисерів. У Галичину Янович повернувся пристрасним послідовником реалістичних традицій Кропивницького.

Перші режисерські роботи Яновича не мали успіху, за що йому справедливо докоряла театральна критика. 1891 року у відкритому листі до громадськості Степан Пилипович пояснив причини своїх творчих невдач у постановці окремих спектаклів. Він вбачав їх у складних матеріальних умовах, в яких змушений був працювати український театр, позбавлений частини дотації. Крім того, трупу покинуло кілька провідних акторів і музикантів.

Пізніше до Яновича прийшов успіх, і він показав себе як талановитий і культурний режисер.

ФРАНКО

1893 року Іван Франко у статті «Руський театр» писав про дев’ятирічний творчий шлях Степана Яновича: «Провідним актором української сцени є Янович, який давно вже грає ролі перших коханців. Як сільський парубок, він справді чудовий, уміє бути і по-справжньому веселим, і похмурим, умудряючись у найпатетичніших місцях залишатися природним і правдивим. Сцени спокійні, рівні, ідилічні чи ніжні вдаються йому гірше, вони для нього занадто одноманітні. На ньому, як і на Підвисоцькому, відчувається могутній вплив сценічних шедеврів театру України, до яких він, хоч і недовго, приглядався на місці. Янович — явище для української сцени в Галичині вкрай корисне, і ми не сумніваємося, що становлення його артистичного обличчя ще не завершилося і що в ролях характерних він теж проявить себе не менш цікавим майстром».

16 листопада 1893 року Степан Янович став першим виконавцем ролі Михайла Гурмана в знаменитій п’єсі Івана Франка «Украдене щастя».

КОНФЛІКТ

1897 року Степана Яновича та актора Поліщука призначили директорами театру «Руської бесіди». Між новою дирекцією та старим бюрократичним керівництвом «Руської бесіди» виник конфлікт. Тож Янович і Поліщук із групою однодумців вийшли із трупи. У січні 1898 року Степан Янович і актор і режисер Кость Підвисоцький заснували власну трупу. Проте невдовзі вона розпалася.

Мрія Яновича створити новий театр не збулася. Постійні злидні, моральний гніт призвели до того, що в розквіті творчих сил актор важко захворів. Дружина переконує, що йому потрібний відпочинок. Яновичі покидають сцену та їдуть до Степанових батьків у Старий Скалат.

КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ

Але в домі батька Степан Пилипович не знаходить спокою. Уже навесні 1898 року, залишивши дітей у Старому Скалаті, Степан Янович із дружиною та акторами Підвисоцькими їде в Кам’янець-Подільський. Там він працює у Літньому театрі, що розташовувався в Старому місті на Старому бульварі.

У серпні 1898 року Степан Пилипович із Кам’янця-Подільського написав листа в «Руську бесіду» з проханням знову взяти його в трупу:

«…Закінчуються канікули, і я повинен вирішити, як мені бути далі з дітьми, что робити. Не кажу вже про те, що не можу без рідної сцени, без рідної мови, хочу повернутися додому. Ось і запитую Найсвітлійший Відділ: «Чи потрібні Найсвітлійшому Відділу наші з дружиною послуги?..» Я зі свого боку жертвую своїм успіхом, граючи з великими українськими артистами. Є у мене декорації вартістю 600 злотих, дещо з нових п’єс, — вважаю, що мої послуги не зашкодять нашій публіці, бо совість моя чиста… Хай показують на мене пальцем ті, хто позбавив мене ні за що ні про що всього найдорожчого: честі, доброго імені та, нарешті, останніх грошей, що належать уже не мені, а моїм дітям. Сподіваюся, що Найсвітліший Відділ за мою п’ятнадцятирічну працю (майже безкорисну!) відповість на моє прохання позитивно…»

Проте керівництво «Руської бесіди» не хотіло чути навіть імені Яновича.

Виснажений і хворий Янович у червні 1899 року добирається з Кам’янця-Подільського в містечко Товсте біля Заліщиків, де тоді гастролювали львів’яни. Тут він зустрівся з членом управи театру Миколою Заячківським. Той вислухав сповідь Яновича та пообіцяв поклопотати за нього перед керівництвом «Руської бесіди». Заячківський також порадив Степанові Пилиповичу спочатку підлікуватися, дав йому на це гроші.

ЛЕБЕДИНА ПІСНЯ

Могила Пилипа та Степана Курбасів

Янович їде лікуватися у Львів, лягає там у лікарню. Наприкінці 1899 року він переїжджає у Перемишль, де перебивається випадковими заробітками. Коли його здоров’я поліпшилося, він написав Миколі Заячківському листа, в якому знову повідав про своє трагічне життя та тугу за театром. У листі він просив прийняти його в трупу умовно та перевірити його вміння та фізичний стан на ролі Михайла Гурмана в «Украденому щасті».

Час збігав. Листування тривало. Тільки наприкінці 1900 року, коли директором театру був лікар Іван Гриневецький, Яновичі повернулися в трупу. Але їх участь у роботі театру виявилася епізодичною. Хвороба прогресувала, фізично виснажувала Степана Яновича, тому він змушений був назавжди попрощатися з думкою про повернення на сцену.

Актриса Ганна Юрчакова згадувала, як восени 1900 року в театрі заговорили про те, що на сцену повертається талановитий актор Степан Янович з дружиною. В її пам’яті зберігся його останній виступ на сцені театру у Львові. Лебединою піснею Степана Яновича стала роль Івана в «Чорноморцях» Михайла Старицького. Ганна Юрчакова писала: «Я, зовсім ще юна тоді актриса, приглядалася, як веде роль цей актор, про якого в театрі так гарно говорили. Пригадую, Янович був нижчий зростом, ніж його син Лесь. Був він на сцені дуже природним, володів дивовижним даром перевтілення».

ОСТАННІ РОКИ

Музей-садиба Курбасів

Після 1900 р. Степан Янович жив у Старому Скалаті в будинку свого батька. Хома Водяний, гімназичний товариш Леся Курбаса, згадував: «Як Янович перенісся до Старого Скалата, він уже був хворий. Пиятика стала для нього органічною потребою. Коли він зовсім нічого не пив, приходив напад, ним трясло, він тратив свідомість, падав, де стояв, і страшенно потерпав. Мати Леся часто сама посилала йому по горілку, щоб не бачити його мук. А що йому не давали грошей, він виносив із хати що попало, або продавав із себе щоліпше. Коли я вперше побачив його, він справив на мене страшне враження: був неголений, нечесаний, і одяг на нім був, можливо, найдранливіший, і сорочка, хоч і чиста, але полатана, такі ж черевики. Побачивши це, я зрозумів, чому Лесь ніколи не розказував про батька, ніколи не згадав його ні словом. Зрештою, коли був у «нормальнім» стані, тобто не випив забагато або нічого, тоді був зовсім хворий, але цього не видно було по ньому. Він говорив і жартував, як нормальна і високоосвічена людина, яким був насправді».

10 вересня 1908 року Степан Янович помер у Старому Скалаті. Поховали його на цвинтарі біля церкви.

Будинок, в якому останні роки жив Степан Янович, добре зберігся до наших днів. На ньому встановлено дві меморіальні дошки: на честь Степана Пилиповича та його сина Леся Курбаса. Тут 19 лютого 1987 року, напередодні 100-річчя від дня народження Леся Курбаса, за ухвалою ЮНЕСКО відкрито Меморіальний музей-садибу Курбасів.

Автор: Олег Будзей