У львівському видавництві «Апріорі» 2015 року побачила світ капітальна 476-сторінкова праця письменника Олександра Афанасьєва-Чужбинського «Нариси Дністра». Узагалі-то, прискіпливим краєзнавцям ці нариси Олександра Степановича відомі давно. Їх, зокрема, опубліковано у восьмому томі дев’ятитомного зібрання творів письменника, що посмертно видані в 1890—1892 роках у Санкт-Петербурзі. Невдовзі дев’ятитомник перевидали, тож 1893 року читачі знову могли у восьмому томі ознайомитися з «Нарисами Дністра». У XX столітті цей твір напівзабутого письменника не перевидавався. І тільки тепер він став доступним читачам у перекладі Ілька Лемка українською мовою. Щоправда, наклад книжки — всього 500 примірників. У «Нарисах Дністра» описано чимало поселень, але нас найбільше зацікавили Жванець, Студениця й Стара Ушиця. У часи Афанасьєва-Чужбинського це були два містечка й позаштатне місто (письменник помилково Стару Ушицю теж вважав містечком), а тепер Жванець — село, Стара Ушиця — селище міського типу, а Студениця назавжди упокоїлася під водами Дністровського водосховища.
«Нариси Дністра», 2015 рік
КОРОТКО ПРО АВТОРА
Спочатку розкажемо трохи про письменника та обставини створення ним «Нарисів Дністра». Олександр Степанович Афанасьєв, який увійшов у літературу як Афанасьєв-Чужбинський, народився 1816 року на Полтавщині в сім’ї дрібного поміщика. Його батько був росіянином, а мати — українкою. Тож не дивно, що вірші він писав як українською, так і російською мовами. Російський літературний критик Семен Венгеров зауважив, що завзяті українці взагалі-то не любили Афанасьєва за те, що він якось неоднозначно тримав себе в питаннях української політики: не то йшов рука в руку з «громадою», не то тягнув у бік «москалів».
Дитинство Олександра Афанасьєва, за словами його біографа Петра Бикова, проминуло в селі «на лоні благодатної української природи, серед патріархального життя народу, багатого на поетичні перекази про хоробре козацтво, славних запорожців».
У 1829—1835 роках Олександр навчався в Ніжині в гімназії вищих наук князя Безбородька, яку 1832 року перетворили на ліцей. Тут він зблизився з Євгеном Гребінкою — теж майбутнім письменником. Обидва мешкали на квартирі в професора Микити Соловйова, який викладав у гімназії природничі науки, мав авторитет серед учнів.
1836 року Афанасьєва зачислили до Білгородського уланського полку, але згодом він розчарувався у військовій службі й 1843 року вийшов у відставку в званні поручика. Того ж 1843 року Олександр Афанасьєв познайомився з Тарасом Шевченком. У 1845—1846 роках він супроводжував його в подорожі Лівобережною Україною, а після смерті Тараса Григоровича опублікував спогади про нього, які, на думку українського літературознавця Анатоля Костенка, «є найкращими серед мемуарної літератури, приуроченої Шевченкові».
Від 1847 року Олександр Степанович служив у канцелярії воронезького губернатора, від 1848 року редагував неофіційну частину «Воронезьких губернських відомостей», проте вже 1849 року знову вийшов у відставку та присвятив себе літературній діяльності.
1856 року з почину великого князя Костянтина Миколайовича було створено спеціальний комітет із письменників, яким доручили урядовим коштом об’їздити різні місцевості Росії, особливо біля морів і великих річок, дослідити їхню топографію, становище та побут місцевого населення. До комітету ввійшли, серед інших, відомі російські письменники — Олексій Писемський, Олександр Островський, а з менш знаних — Олександр Афанасьєв і Сергій Максимов, з яких перший узяв на себе дослідження басейнів Дніпра та Дністра, а Максимов вирушив у Сибір і як один із здобутків своїх студій видав пізніше книжку «Сибір і каторга», що мала гучний розголос.
Для публікації досліджень членів комітету урядовим коштом було засновано спеціальний журнал «Морський збірник», який виходив десять років. Саме в ньому з’явилася праця Олександра Афанасьєва «Поїздка в Південну Росію», видана невдовзі окремо в двох томах як «Нариси Дніпра» та «Нариси Дністра».
Олександр Афанасьєв-Чужбинський
Від 1860 року Олександр Афанасьєв жив у Петербурзі, де вів активну журналістську діяльність. Помер він у вересні 1875 року. 1912 року Іван Франко писав про письменника: «На мою думку, Афанасьєв, головно в своїх українських поезіях, був дійсний поет, хоча далеко менший щодо об’єму та сили свого таланту від Шевченка».
ЖВАНЕЦЬ
Автор, пишучи про Дністер, застеріг читача, що «здебільшого жив на правому бессарабському березі, а лівий, чи подільський, і херсонський відвідував частково, розраховуючи своєю чергою пожити довше і там, але невдовзі був відізваний для виконання іншого обов’язку», тому говоритиме «не про багато місцевостей Подільської губернії».
І все ж у «Нарисах Дністра» описано й низку подільських поселень. Так, читаємо: «Прощаючись із Хотином, не можу не згадати містечко Жванець, що лежить на протилежному боці, на самій переправі, доволі жалюгідне містечко, але яке відігравало важливу роль під час Хотинської війни — одного з кривавих епізодів польської історії».
Жванець середини XIX століття Афанасьєв описав так: «Тепер це містечко зі стародавнім костелом, колишнім вірменським, і руїнами давнього укріплення на скелястому березі Дністра, населене здебільшого вірменами, котрі торгують найрізноманітнішими товарами, необхідними простолюдцю. Тут же внизу велика лісова пристань, куди пристають плоти, які пливуть з Австрії з ялиновим лісом. Вся головна вулиця вздовж великої кам’янецької дороги забудована єврейськими корчмами і заїздами. На околиці міста живуть селяни, доволі бідно, і вступають з євреями у суперництво в торгівлі, але торгують лише харчами. Єврей-старожил, у якого я зупинявся, доводив, і я охоче йому вірю, що хто яким би промислом не займався у Жванці, тут ледве можна лише звести кінці з кінцями. Містечко це, розташоване близько між Кам’янцем і Хотином, має лише декілька днів на рік, прибуткових для торгівлі — це під час повені Дністра, упродовж якої немає переправи. По-перше, всі приїжджі зупиняються у заїздах, а по-друге, ціни на всі предмети подвоюються миттєво. Мені довелося одного разу захопити лише декілька годин цієї негоди. Вода швидко йшла на спад, утім раніше вечора на переправу розраховувати було марно, і я зупинився в заїзді. Це було опівдні...
За самовар ціна була подвійна, на базарі все подорожчало, одне слово, Жванець цієї хвилини упізнати було не можна. І між тим все набрало веселого, святкового вигляду, всі тубільні обличчя посміхалися, тільки насуплювалися приїжджі і з нетерпінням позирали на пристань. Коли вже можна було переправлятися, господар з’явився з пропозицією залишитися на ніч через небезпеку, утім він мав на увазі власний інтерес. Я однак волів поїхати до Хотина, заплативши за свій відпочинок понад два рублі, рахуючи лише самовар, хліб, квартиру і яєчню — суму, за яку в інший час можна прожити принаймні три доби».
Як бачимо, не зовсім приємні враження залишилися в письменника про Жванець.
СТУДЕНИЦЯ
Студеницю Олександр Степанович не планував відвідувати, але сталося таке: «Один дідусь, сидячи зі мною на прибережній скелі, розповідав мені, що в містечку Студениці, на тому боці Дністра, є велика печера. За його словами, печера ця в давнину була викопана чортами, які хотіли влаштувати в ній пекло, але якийсь благочестивий печерник поселився поблизу і розігнав нечисту силу. Подібний переказ не міг не спокусити мене, і я зважився наступного дня на світанку відвідати Поділля».
Студеницю Афанасьєв охарактеризував так: «Містечко, як загалом усі містечка в західних губерніях, складається з ринку, облаштованого єврейськими будинками, і декількох десятків селянських хат, які, утім, тут оточені тінистими і густими садами. Цього разу мене займало не життя Студениці, а її старожитності, і тому я поквапився піти з ринку, де євреї пропонували мені найкращі товари. Однак, маючи намір залишатися в дорозі доволі довго, і вийшовши з дому без сніданку, я зайшов до першого заїзду і гукнув господаря. З євреями добре мати справу тому, що вони за гроші виконають усе, що лишень в їхній владі, і не замисляться над вашою вимогою, якою б ексцентричною вона не була, і, зрештою, що вона ексцентричніша, то єврей веселіший, бо сподівається на велику винагороду. Згадавши, що на вершині однієї гори повинно бути надзвичайної чистоти джерело, я звернувся до єврея з запитанням, скільки він візьме, якщо пошле за мною самовар і прибор на місце десь у навколишніх горах». Обійшлася письменникові це забаганка в три злота (45 копійок).
Олександр Степанович і його супутник, який перевіз письменника через Дністер і теж захотів побачити печеру, «запаслися харчами і пляшкою горілки і вирушили вздовж вулиці за вказівкою єврея до однієї хати, де могли взяти провідника по околицях. Із закінченням єврейських будинків закінчилася нечистота і потягнулися малоросійські тини, за якими з городів і садів стирчали бур’яни і на яких тут і там, ніби шпалери, висіли повзучі стебла гарбузів де-не-де із запізнілою золотистою квіткою і оригінальними плодами. В інших місцях цілі групи струнких різнобарвних мальв і високих соняшників визирали на дорогу. На воротах розкачувалися діти, і вулицею лунав їхній веселий писклявий сміх. Провідника ми відшукали легко і за чверть години підходили до гори зі знаменитою печерою. Скеля майже прямовисна, але є стежинки, так що ми без труднощів досягнули отвору. Печера справді велика, з відділеннями, але те, що в ній може вміститися п’ятнадцять тисяч людей — чиста вигадка. Немає жодного сумніву, що вона служила прихистком під час нападу ворожих народів; утім рити її було нелегко, бо доводилося рухати кам’яний ґрунт».
Письменник зауважив: «На стінах я не знайшов жодного сліду старожитностей і лише в глибині однієї ніші щось на зразок жертовника. В іншій горі, де за переказами був монастир, провідник показував, де стояла церква з чудодійною іконою».
СТАРА УШИЦЯ
Ще одне подільське поселення, яке відвідав письменник, теж не особливо його порадувало: «Стара Ушиця, колишнє повітове місто Подільської губернії, а нині містечко, лежить при впадінні річки Ушиці в Дністер, між високими прямовисними скелями. В наших літописах про неї згадується ще в XII столітті, утім немає жодних особливих подробиць у польських джерелах. Кажуть, що як повітове місто Ушиця ще була на щось схожа, але тепер — це жалюгідне містечко, ринок якого обставлений єврейськими будиночками, тут немає торгівлі, ні навіть проїзної дороги, а існує воно власне енергійною діяльністю євреїв, здатних надати життєвості найсумнішій і найапатичнішій місцевості. На ринку є два-три порядні будиночки, в різних місцях стирчать крамнички і, звичайно, саме їхнє існування доводить, що не сидять же в них євреї, не маючи бодай копійчаних баришів, а лише через любов до мистецтва, заради власного задоволення. В крамничках цих, незалежно від товарів, необхідних для простолюдця, можна знайти чай, зрозуміло, контрабандний, каву, цукор і навіть стеаринові свічки. Євреї займаються також трохи купівлею хліба і приготуванням чорносливу».
Ось ще одне спостереження письменника: «За винятком невеликої базарної площі, Стара Ушиця нічим не відрізняється від села та ще й поступається деяким селам Подільської губернії. Одне добре — це краса розташування, утім я казав уже раніше, що дністровське узбережжя рясніє чудовими краєвидами. Маленька річечка Ушиця, яка має всі властивості гірських річок, тобто нікчемна в звичний час, але шумна і бурхлива при значних дощах, поросла навколо деревами і кущами і з успіхом обертає жорна водяних млинів, які притулилися до скелі у північній частині містечка, і шумлять без угаву своїми широкими колесами».
Процитуємо ще один фрагмент із розповіді Олександра Степановича: «Вся влада в Старій Ушиці — лише тисяцький, який підлягає земській поліції. На базарі, я чув, декілька разів згадували тисяцького, навіть один єврей лякав ним приїжджого селянина, що привело останнього в деяке сум’яття, і я вирішив познайомитися з цією особистістю, тим більше, що я все одно мав би з ним стикнутися, якби він, по-перше, попросив мої папери, по-друге, від нього залежали обивательські коні і, нарешті, у мене могла виникнути потреба в якихось відомостях. Житло тисяцького, розташоване, однак, доволі далеко від ринку, було простою міщанською хатою, розділеною на дві половини, під охороною двох лютих псів, які при першому скрипінні хвіртки кинулися на мене з голосним гавканням і з явним наміром вчепитися мені в ноги. Я був змушений зачинити хвіртку і поспішив, за місцевим звичаєм, витягнути нашвидку з тину лозину, бо собаки пролізли під ворітьми і кинулися на мене з несамовитою люттю. З подвір’я вийшла дівчинка, втихомирила псів і, довідавшись, що я хочу бачити тисяцького, взялася провести мене до цього пана».
…І ДЕЩО ПРО КАМ’ЯНЕЦЬ
Під час своєї подорожі Олександр Афанасьєв побував і в Кам’янці-Подільському — для деяких покупок, але опису губернського міста не залишив. Щоправда, розповідаючи про Могилів-Подільський, який видався йому найкращим повітовим містом Подільської губернії, зауважив: «Насправді, в Могилеві ви знайдете схожість із Кам’янцем-Подільським, і одночасно архітектура якогось будинку нагадає вам Тбілісі чи скоріше Єреван, зрозуміло, здалеку, бо зблизька ця віддалена схожість зі сходом не спаде вам на думку».
Зауважимо, що тодішню назву «Тифліс» перекладач передав сучасним варіантом — «Тбілісі». До речі, в путівнику «Кам’янець-Подільський», виданому 2003 року у львівському видавництві «Центр Європи» та перевиданому 2007 року, читаємо в розділі «Вірменські квартали»: «Як помітив мандрівник XIX століття О. С. Афанасьєв-Чужбинський, здалека вірменські будівлі нагадують Тифліс чи, скоріше, Єреван, а зблизька віддалена схожість зі Сходом зникає». Тепер можемо уточнити, що це зауваження Олександра Степановича стосується не вірменських будинків Кам’янця-Подільського, а звичайних будинків Могилева-Подільського.
Добре, що були такі люди, що мандрували краєм, усе записували, та ще й ставили собі це за мету. Цікаві розповіді і про самого письменника і про його спогади про населені місця Кам'янеччини. Цікава оповідь-легенда про чортячу печеру у Студениці, а ще впало в вічі що майже скрізь на перших ролях оповідок фігурують євреї. Про спогад у путівнику за Тифліс теж чув. Наступного разу коли ця інформація зустрінеться одразу згадається ця публікація. Можливо ще до неї не раз доведеться повертатись
0
