Природжений математик, який досить успішно реалізував себе і в гуманітарній сфері, — таку характеристику можна дати Олегові Будзею. Уміння поєднувати, бути посередником було, напевне, запрограмовано навіть датою та місцем його народження. Судіть самі: народився Олег Васильович Будзей 14 січня 1953 року. Тобто, посередині січня, посередині зими, практично посередині XX століття. Якщо до цього додати, що народився він у середу о 12-ій годині дня, то маємо ще два підтвердження закладеного долею центризму — посередині тижня та посередині доби.

Також важко сказати, ким є Будзей — уродженцем міста чи села. Фактично народився він у місті — в пологовому відділенні міської лікарні Кам’янця-Подільського, проте записаний як уродженець приміського села Підзамче Довжоцької сільської ради (за місцем проживання батьків). Утім уже через чотири роки — 30 березня 1957 року — ухвалою Хмельницького облвиконкому село Підзамче було приєднано до міста, тож у паспорті Олега Будзея зазначено, що він народився в Кам’янці-Подільському.

І хоч хлопчик з’явився на світ «у Василя на Василя», Василем Васильовичем не став. А у всьому винен фільм «Молода гвардія», точніше красивий актор Володимир Іванов, який вдало зіграв у цій кінострічці роль Олега Кошового. Тож мама і вирішила назвати сина-первістка Олегом.

Батько Олега — Василь Павлович Будзей — був родом із села Пукляки нинішнього Чемеровецького району. Прізвище рідкісне і, як засвідчують дані електронної бази «Вся Украина — жители», в якій із 47 носіїв прізвища «Будзей» 11 мешкають у Пукляках, саме Пукляки, що лежать на лівому березі Збруча, є, очевидно, історичною батьківщиною Будзеїв.

Прізвище, можливо, походить від українського діалектного слова «будз» зі значенням «свіжий овечий сир; висушений сир; прокисле молоко, з якого роблять бринзу» (на цю версію наштовхують і схожі прізвища — Бринзей, Бриндзей). Хоча, якщо звернутися до «Словника особистих імен удмуртів», то можна довідатися, що патронім «Будзей» походить від удмуртського слова зі значенням «зарозумілий». Проте в удмуртські корені Будзея щось не особливо віриться. Із журналу «Библиотека для чтения» за 1860 рік також довідуємося, що український письменник-мемуарист XVIII століття Яків Маркович перекладав твори якогось Іоанна Будзея, але дізнатися ще щось про цього Іоанна не вдалося.

Мати Олега — Аліса Михайлівна Олійник — народилася у Цвіклівцях Кам’янець-Подільського району, де вчителювала в молодших класах її мати — Агафія Євдокимівна Баланюк, уродженка знаменитих Ісаківців — села при впадінні Збруча в Дністер, в якому півень колись співав на три держави, а нині співає на три області. До речі, в праці Юхима Сіцінського «Исторические сведения о приходах и церквах Подольской епархии. Каменецкий уезд», що побачила світ 1895 року як сьомий випуск «Трудов Подольского епархиального историко-статистического комитета», в невеличкій замітці про Ісаківці згадано прадіда Олега Будзея — селянина Євдокима Баланюка як власника 1 десятини 1551 сажня землі на правах приватного володіння.

Батько Аліси Олійник — Михайло Пилипович Олійник (дід Олега Будзея) — був родом із села Фурманівки нинішнього Кам’янець-Подільського району. Він викладав у школі математику та німецьку мову, яку засвоїв, перебуваючи під час Першої світової війни в австрійському полоні. 1930 року Михайло Пилипович був заарештований, звинувачений в антирадянській агітації і висланий на три роки в Північний край. Така ж доля тоді ж спіткала і рідного брата Михайла Пилиповича — Олексія. Обох безпідставно репресованих братів реабілітувала із великим запізненням прокуратура Хмельницької області: 1989 року — Михайла Пилиповича, а 1993 року — Олексія Пилиповича.

Після Другої світової війни три рідні сестри Юлія, Катерина та Агафія Баланюки придбали земельну ділянку на Підзамчі на нинішній вулиці Кіргізова. Так сформувалися три сусідні садиби, де нині внучка Олега Будзея — Олена Чорнописька, яка народилася 3 серпня 2007 року, — є представницею вже п’ятого покоління в цьому куточку Підзамча. До речі, на вулиці Кіргізова, що раніше називалася Татарською, пройшли останні роки видатного подільського дослідника Юхима Сіцінського, насильно виселеного сюди з власного будинку на Новому плані.

Сталося так, що в Олегового батька під час його служби в армії виявили туберкульоз. І хоч потім він вилікувався, але сім’я розпалася. Мати Олега Будзея, яка вчителювала неподалік від Кам’янця — в Панівцях, уже 18 березня 1954 року вийшла там заміж удруге — за Івана Макаровича Клюцука, який тоді працював ветеринаром. 24 липня 1963 року в них народився син Ігор. Батько Олега, лікуючись у протитуберкульозному санаторії в Стриганах Славутського району, теж створив там нову сім’ю. Олег же весь час мешкав на Підзамчі у бабусі Агафії Євдокимівни Баланюк (1896—1976) та дідуся Михайла Пилиповича Олійника (1890—1960). Якщо з мамою в Олега зберігся постійний зв’язок, то батько тільки здалека слідкував за долею сина, не виходячи з ним на зв’язок і не підтримуючи його матеріально.

За сімейною легендою, Олег до трьох років не говорив, оскільки одного разу з вимовлених ним неправильно слів посміялися, тож він мовчав доти, доки не навчився говорити більш-менш правильно. За іншою сімейною легендою, змалечку настільки любив книгу, що міг, навіть будучи маленьким, тривалий час із задоволенням гортати товстезний німецько-російський словник без жодної картинки. Коли мама приїжджала в гості із села, найкращим подарунком для маленького Олега була книжка.

Хлопчик навчився читати в п’ять років. За рік до школи під керівництвом бабусі, яка була вчителькою-пенсіонеркою, пройшов удома повний курс першого класу, тож 1 вересня 1960 року цілком підготовленим пішов до школи (це була початкова школа № 11 на Підзамчі, яка тоді стояла на місці західного крила нинішнього готельного комплексу «Ксенія»). Перші чотири роки навчався на відмінно, по закінченню кожного навчального року нагороджувався похвальною грамотою та книжкою (серед них «У країні сонячних зайчиків» Всеволода Нестайка, «Лахтак» Миколи Трублаїні). Невеликий збій стався тільки в третій чверті третього класу, коли Олег значну її частину прохворів на «свинку», тож за цю чверть мав у табелі дві «четвірки» — з російської мови та арифметики.

З п’ятого класу продовжив навчання в середній школі № 1, що в Старому місті. За підсумками першого року навчання в новій школі мав у табелі суцільні «п’ятірки» за винятком двох предметів — фізичної культури та трудового навчання. В наступних класах з’явилися «четвірки» ще з деяких предметів.

Спочатку, під впливом учителя Олександра Тимофійовича Ткачова, захоплювався географією, особливо Будзея цікавили атласи та географічні карти. У восьмому класі всерйоз захопився хімією, став одним із переможців міської олімпіади з хімії, брав участь в обласній олімпіаді. Особливо цікавився періодичною системою хімічних елементів, читав додаткову літературу на цю тему. Цікаво, що ще в п’ятому класі однокласники жартома казали про Олега «голова-хімія» (з легкої руки Микити Хрущова слово «хімія» тоді було у всіх на слуху). Разом із Євгеном Березовським і Олександром Новаківським був одним із трьох учнів у класі, хто успішно розв’язував математичні задачі, в дев’ятому класі був учасником обласної олімпіади з математики.

Багато читав книг. Зокрема, повністю освоїв п’ятитомне зібрання творів Льва Кассіля, восьмитомник фантаста Олександра Бєляєва. Писав вірші, переробляв на власний лад поетичні твори Павла Тичини, Олександра Пушкіна, інколи навіть шкільні твори здавав у віршованій формі. Так, твір на тему «Есть у революции начало, нет у революции конца» оформив у вигляді невеличкої поеми на 20 строф. На уроці німецької мови вірш про спалене в’єтнамське село Сонгмі переклав українською мовою теж у вигляді вірша. Із друзями Володимиром Вітряним і Олександром Новаківським, які теж писали вірші, іноді вдавався до колективної поетичної творчості, коли кожен по черзі писав по рядку.

У школі Будзей був великим знавцем спорту, з п’ятого класу вболівав за київське «Динамо», регулярно читав «Советский спорт», «Спортивну газету», тижневик «Футбол — Хоккей», журнали «Старт», «Физкультура и спорт», «Лёгкая атлетика», «Спортивные игры» та ін. Щодо безпосереднього заняття спортом, то віддавав перевагу бігові та стрибкам у висоту та довжину. У футбол грав слабко, тож у матчах на уроках фізкультури та на дозвіллі йому відводилася роль воротаря або захисника. Завдяки тому, що Микола Макарович Клюцук (брат вітчима) подарував Олегові спочатку лижі, а потім ковзани, хлопчик навчився на них кататися. А ось їздити на велосипеді та плавати так і не навчився. У дев’ятому класі став чемпіоном класу з російських шашок, цікавився також стоклітковими шашками, шахами.

Захоплювався криптографією, зокрема придумав декілька власних оригінальних шифрів (один із них на основі символів хімічних елементів). Коли в дев’ятому класі однокласниця попросила розшифрувати записку одного її знайомого, зумів це зробити, чим дуже здивував автора послання, який вважав, що придумав надзвичайно надійний шифр.

Найбільше в школі Олег Будзей не любив історії. Вона йому видавалася хаотичним нагромадженням випадкових фактів, в якому сам чорт ногу зламає. Хоча в підсумку в атестаті за середню школу мав з історії «п’ятірку». Узагалі, в атестаті Будзея було три «четвірки»: з української мови та літератури, а також із російською мови. Тож 1970 року закінчив середню школу без золотої медалі, але з Похвальною грамотою за особливі успіхи у вивченні точних наук — математики та фізики. Варто також зауважити, що любов до точних наук поєдналася у Будзея з майже повною байдужістю до техніки.

Після школи Олег Будзей подав документи для вступу на фізико-математичний факультет Кам’янець-Подільського педагогічного інституту на спеціальність «математика» (коштів, щоб їхати навчатися в інше місто в університеті, не було, бабусина пенсія становила всього 48 рублів). Юнак на місяць засів за підготовку до вступних іспитів із математики. Для цього придбав посібник, який готував до вступу на мехмат Московського університету й ретельно його проштудіював. Тож перший вступний письмовий іспит з математики виявився геть нецікавим, Будзей швиденько впорався зі своїм варіантом, допоміг сусідці (хоч мама перед іспитом категорично застерігала його від такого необдуманого сприяння своїм конкурентам) і першим здав письмову роботу, за яку невдовзі отримав «п’ятірку».

На наступному іспиті — усному з математики — екзаменатор Андрій Томусяк не особливо став вслухатися у відповідь Олега Будзея, а запропонував йому додаткове завдання справді на рівні завдань для вступу до Московського університету. Коли той успішно з ним впорався, то Андрій Андрійович тільки поцікавився, як абітурієнт почуває себе щодо написання майбутнього твору. Але перед твором був ще усний іспит з фізики, який Будзей теж склав на «п’ятірку». А до написання твору підійшов прагматично: відкинув вільну тему та тему з дореволюційної літератури, а прицільно вів підготовку на тему з літератури радянського періоду.

Під час останнього іспиту з непрофільного предмету контроль екзаменаторів було послаблено, тож більшість абітурієнтів списували твори з наперед заготовлених шпаргалок. Будзей же писав твір самостійно, спочатку на чернетці, а коли побачив, що не встигає, переписав уже написане начисто та завершив твір про образи комуністів у трилогії Олеся Гончара «Прапороносці» одразу в чистовику. Тож з 1 вересня 1970 року Олег Будзей став студентом педінституту.

Навчався Будзей в основному на «добре» й «відмінно», хоча бувало всяке. Так, на сесії за другий семестр першого курсу він отримав двічі «відмінно», але ще двічі — тільки «задовільно» (з історії КПРС і аналітичної геометрії). Улітку після першого курсу з великим запізненням приїхав у спортивний табір у Голоскові. Там, щоб поставити залік, викладач фізкультури Анатолій Іотко жартома попросив Будзея довести, що 2х2=5. Представлене доведення задовольнило Анатолія Павловича, тож «зараховано» з фізвиховання було Будзеєві забезпечено. На третьому курсі на обох сесіях мав «відмінно» з усіх предметів. На четвертому курсі мав, з одного боку, «хвоста» з креслення, але, з другого боку, успішно виступив у Вінниці на зональній студентській олімпіаді з математики, тож брав участь у республіканському етапі цієї олімпіаді в Києві (офіційна її назва — «Студент і науково-технічний прогрес»).

Серед улюблених предметів Будзея були вища алгебра (Василь Іванович Годич), основи геометрії (Георгій Васильович Паньков), математичний аналіз (Михайло Йосипович Семиліт), додаткові розділи математичного аналізу та наукові основи шкільного курсу математики (Андрій Андрійович Томусяк). Але найулюбленішими були пари, на яких німецьку мову майстерно викладала Сусанна Сергіївна Казар’янц.

У квітні 1973 року, навчаючись на третьому курсі, Олег Будзей на зборах, присвячених черговій річниці з дня народження Леніна, разом із товаришем Володимиром Вітряним, який навчався на історичному факультеті, нешанобливо поставився до урочистого заходу, піджартовував, тож порушників дисципліни після зборів викликали в кабінет парторга інституту, навіть пригрозили справою по лінії КДБ, але все обмежилося через кілька днів доганою по лінії комсомолу.

На тому ж третьому курсі стався ще один інцидент: із стінною газетою, яку випускали математики-третьокурсники. На пропозицію Будзея її назвали «Алефом», додавши через дефіс номер групи. Як відомо, цю букву єврейського алфавіту математики традиційно використовують для позначення потужності в теорії множин, а знаменита московська математична школа Миколи Лузіна, що сформувалася наприкінці 1910-х — на початку 1920-х років, ввела ієрархію своїх членів за допомогою «алефів». Але пильне партбюро в невинній назві стінгазети побачило прояви сіонізму (чи ще чогось шкідливого), тож більше стінгазета з такою назвою не виходила.

Під керівництвом кандидата фізико-математичних наук Василя Годича Олег Будзей на третьому та четвертому курсах займався науковою роботою, здобув нетривіальні результати в спектральному аналізі антилінійних операторів (на думку кандидата фізико-математичних наук Андрія Томусяка, дві доведені Будзеєм теореми про зв’язки лінійних і антилінійних операторів могли стати частиною майбутньої кандидатської дисертації).

Оскільки після закінчення інституту місця в аспірантурі не знайшлося, тож у серпні 1974 року Олег Будзей поїхав на роботу за направленням і став учителем математики восьмирічної школи в селі Подоляни Старосинявського району. Згодом, коли одного вчителя за надмірне вживання спиртного звільнили з роботи, викладав також фізику. А ще вів політшколу для комсомольців місцевого колгоспу, центральна садиба якого була в сусідньому Заліссі.

Уже через рік, у серпні 1975 року, молодого педагога запросили на роботу в рідний інститут — вести практичні заняття з низки математичних предметів. Проте через позицію парторга інституту, який вбачав Будзея політично неблагонадійним, Міністерство освіти не дало погодження на роботу Олега Васильовича асистентом у педінституті. Тож він восени 1975 року став погодинником: зранку вів практичні заняття з аналітичної геометрії на першому курсі педінституту (серед його студентів були майбутні кандидати фізико-математичних наук Віктор Паньков, Віктор Сорич, Ніна Сорич (тоді ще Корніюк), майбутній видавець Дмитро Зволейко), удень читав лекції з геометрії та наукових основ шкільного курсу математики для вчителів, а ввечері вів практичні заняття з вищої математики на Кам’янець-Подільському загальнотехнічному факультеті Хмельницького технологічного інституту побутового обслуговування (тут серед його студентів були колишні учні з паралельного класу середньої школи № 1).

Оскільки закріпитися в інституті не вдалося, Олег Будзей невдовзі перейшов на роботу у восьмирічну школу в селі Боришківці під Кам’янцем-Подільським. Тут пропрацював до 1980 року. Крім математики, доводилося викладати ще креслення, а через брак учителів — також географію, а одного року навіть російську мову та літературу в четвертому класі. На цей період припадає захоплення Будзея шахами, активне вивчення теорії цієї стародавньої гри. Олег Васильович двічі брав участь у чемпіонаті міста з шахів, грав на другій дошці за збірну учителів Кам’янець-Подільського району на обласних змаганнях у Хмельницькому. В Боришковецькій школі в Олега Будзея з’явився талановитий учень Володимир Пурдяк, який після закінчення школи, коли навчався в будівельному технікумі, зумів стати одним із найсильніших шахістів Кам’янця-Подільського, а на всеукраїнських юнацьких змаганнях зі шахів, граючи на першій дошці за збірну Хмельницької області, зіграв унічию з Василем Іванчуком (нині одним із найсильніших шахістів світу). На жаль, під час служби в армії Пурдяк загинув.

Знявшись 1975 року з комсомольського обліку в Старій Синяві, Олег Будзей так і не став на комсомольський облік ні в місті, де мешкав, ні в районі, де працював. Отак у 22 роки він непомітно вибув із комсомолу, причому ніхто і не спохватився, щоб покарати молодого зухвальця. Що ж до служби в армії, то для закріплення чоловіків-педагогів на селі молодих сільських учителів військкомати не чіпали.

У 1980—1982 роках Олег Будзей працював у восьмирічній школі села Думенки Хмільницького району Вінницької області. Викладав математику, креслення, постійно організовував шкільні вечори. Брав участь у роботі літературної студії при газеті «Червоний прапор», що видавалася в Хмільнику, регулярно друкував вірші в цій газеті. Одного разу, коли «Червоному прапору» потрібен був кореспондент, йшла розмова про перехід Олега Васильовича на роботу в редакцію газети.

Наприкінці серпня 1982 року 29-річний Олег Будзей познайомився у Думенках із 21-річною випускницею Луцького педінституту Ольгою Віталіївною Мельник, яка прибула в сільську школу викладати математику замість Олега Васильовича. 21 травня наступного року вони зіграли у Хмільнику весілля, 14 травня 1983 року в молодого подружжя народилася донька Ірина, а 20 липня 1984 року — син Андрій. Цікаво, що Ірина народилася в Хмільнику, Андрій — у Кам’янці-Подільському, але обоє офіційно зареєстровані як уродженці міста над Смотричем.

1982 року Олег Будзей повернувся в Кам’янець-Подільський і з 13 вересня став працювати на посаді інженера-програміста в проектно-констукторському бюро автоматизованих систем управління (ПКБ АСУ). Невдовзі став старшим інженером-програмістом, а згодом — завідувачем бюро системного математичного забезпечення. У часи перебудови та нових віянь на загальних зборах колективу відділу розробки програмного забезпечення таємним голосуванням був обраний начальником цього підрозділу, проте не був затверджений на цій посаді керівництвом ПКБ АСУ. Начальником відділу став товариш Будзея — Валерій Берека.

На початку роботи в ПКБ Будзей освоїв мову високого рівня ПЛ/1, міг також читати та писати програми на коболі. Потім вивчив мову, на якій створюються складні системні програми, — асемблер. У цьому йому, як і кільком його товаришам, посприяв придбаний у книгарні «Кругозір» один із посібників американських авторів, перекладений російською мовою. Дохідливо написаний, побудований на принципі переходу від простого до складного, насичений великою кількістю наочних прикладів, цей посібник вигідно відрізнявся від радянських видань, в яких до розуміння викладеного здебільшого потрібно було продиратися крізь хащі.

На перших порах Будзей брав участь у написанні несладних програм для АСУ Кам’янець-Подільського кабельного заводу (1989 року, після набуття значного досвіду, був запрошений на це підприємство працювати головним системним програмістом, проте такою можливістю не скористувався). Далі у складі творчої групи, до якої увійшли ще Валерій Берека й Олександр Козік, Олег Будзей працював над розробкою соціального паспорта підприємства, системного журналу для ведення обліку роботи обчислювальних центрів. За успішну роботу над цими проектами (обидві розробки передано в Москву — в Головний інформаційно-обчислювальний центр Міністерства електротехнічної промисловості СРСР — для поширення на всіх підприємствах галузі) усіх трьох розробників було занесено на Дошку пошани ПКБ АСУ.

Під керівництвом Будзея було розроблено автоматизоване робоче місце (АРМ) «Відділ кадрів». Найголовнішим досягненням Олега Васильовича стала розробка під його керівництвом системи запитів для бази даних каталогового методу доступу. Для впровадження цих і попередніх розробок Будзей їздив у відрядження у Запоріжжя, Харків, Ужгород, Москву, підмосковне Хотьково, Могильов, Тирасполь. Разом з Олександром Козіком на міжшкільному навчально-виробничому комбінаті впроваджував для учнів старших класів курс операторів електронно-обчислювальних машин.

Олег Будзей був редактором стінної газети ПКБ АСУ, активним учасником і сценаристом гуморин, які регулярно проводилися в ПКБ до Дня сміху (зокрема, у березні 1986 року на основі популярних пісень створив зонг-оперу про життя програмістів). Брав активну участь у підготовці ювілейного вечора до 5-річчя організації, новорічних програм та інших розважальних заходів.

Крім того, в ті роки Олег Будзей брав участь у роботі літературної студії «Розмай» при міськрайонній газеті «Прапор Жовтня» (нині «Край Кам’янецький»), друкував у цьому часописі вірші (перший із них — «Жорна праці» — було опубліковано ще 30 липня 1980 року, коли Будзей працював учителем), а також гуморески («Коефіцієнт», «Демократія з великої літери»), статті з життя ПКБ АСУ. Упродовж 1987—1989 років «Прапор Жовтня» щовересня видавав спеціальні 12-сторінкові літературно-мистецькі номери. В кожному з них були поетичні добірки Олега Будзея — щоразу по чотири вірші.

Одного разу Олег Будзей узяв участь у роботі обласного літературного об’єднання, що діяло в Хмельницькому при молодіжній газеті «Корчагінець», зачитав низку власних віршів, поспілкувався з Іваном Іовим, Броніславом Грищуком, вислухав їхні критичні зауваження. Невдовзі «Корчагінець» подав велику поетичну добірку Будзея в новорічному номері, а в одному з оглядів віршів у цій газеті за деякі слабкі твори автора з Кам’янця-Подільського покритикував поет Микола Мачківський. Критика подіяла позитивно: поезія Будзея стала образнішою, метафоричнішою.

У часи перебудови та гласності разом з Юхимом Хаятом, Іваном Прокоф’євим Олег Будзей був залучений міськкомом КПУ для написання сатиричних віршованих мініатюр на актуальні місцеві теми для стендів, встановлених під час роботи міської партійної конференції. Згодом, 8 грудня 1988 року, п’ять із шести написаних Будзеєм чотирирядкових мініатюр («Перестрахувальник», «Незалежність», «Вічна мрія», «Комунальне», «Співмірність») опублікував «Прапор Жовтня». Випала з цієї добірки тільки мініатюра про рідну мову:

— Це мова темної селянки, —
Сказали тато й мама вдвох.
Хто ж винен, що тепер Іванко
«кашкьота» вішає на «цвьох».

Із розгортанням перебудови Олег Будзей все активніше включається в громадську роботу. Так, у ПКБ АСУ він організував і очолив первинні осередки Товариства української мови імені Тараса Шевченка та Народного руху України, організовував для колективу ПКБ зустрічі з цікавими людьми — поетом Сергієм Пантюком, бардом-баяністом Олександром Зарічним (Басістим), делегатами Установчих зборів Народного руху України Валерієм Тальком та Іваном Мендзяком. У грудні 1989 року колектив ПКБ АСУ висунув директора підприємства Василя Ширка та Олега Будзея кандидатами в депутати міської ради. У березні 1990 року обох було обрано депутатами: Ширка — в першому турі, а Будзея, який вибрав для себе один із округів на Підзамчі, — в другому.

29—30 вересня 1990 року Будзей як делегат брав участь у роботі II Всеукраїнської конференції Товариства української мови. Після закінчення конференції ще на один день залишився з товаришами в Києві, щоб узяти участь у протестній акції під стінами Верховної Ради України (якраз напередодні «революції на граніті», що розпочалася 2 жовтня).

Восени 1990 року Олег Будзей деякий час виконував обов’язки голови Кам’янець-Подільської міськрайонної організації Руху. 16 жовтня 1990 року разом із головою секретаріату цієї організації Михайлом Коцюбанським виїжджав у Підпилип’я, щоб підтримати тамтешніх рухівців (Сергія Пантюка, Валер’яна Баньковського та інших), проти яких ополчилося місцеве начальство. 25–28 жовтня 1990 року як делегат брав участь у роботі ІІ Всеукраїнських зборів Народного руху України, що проходили в Києві. У листопаді як лідер місцевих рухівців узяв участь у контрв’ю з першим секретарем райкому КПУ Тарасом Муравкою. Таке спілкування ідейних антиподів із наступною публікацією їхньої розмови організував журналіст «Прапора Жовтня» і водночас редактор молодіжного видання «ДеМоН» Віталій Бабляк.

Будзей також деякий час очолював міськрайонне літературне об’єднання, брав активну участь у діяльності створеного восени 1988 року товариства «Творчість», яке об’єднувало місцевих творчих людей — художників, поетів, архітекторів тощо.

Така активна діяльність урешті призвела то того, що коли було створено газету міської ради «Кам’янець-Подільський вісник», то Олег Будзей з 1 грудня 1990 року перейшов на роботу кореспондентом у редакцію новоствореного видання. У зв’язку з цим він припинив членство у Народному русі України. Олег Васильович досі сповідує принцип, що для того, аби журналіст міг бути незаангажованим і об’єктивно висвітлювати події, він не повинен бути зв’язаним членством у жодній політичній партії. Зазначимо також, що Будзей досі притримується матеріалістичних поглядів, засвоєних ще у школі, хоча з повагою ставиться до представників усіх конфесій.

Одним із перших завдань Олега Будзея на новій роботі стала його поїздка як журналіста на установчий з’їзд Демократичної партії України, який відбувся 15—16 грудня 1990 року в Києві. Там він узяв в Івана Драча привітання для нової газети, в ложі преси познайомився з Миколою Томенком, який тоді навчався в аспірантурі Київського університету. Про опублікований у «Кам’янець-Подільському віснику» матеріал Будзея про з’їзд невдовзі схвально відгукнувся письменник, доцент кафедри журналістики Київського університету, майбутній лауреат Шевченківської премії Степан Колесник, який 10—11 січня 1991 року перебував у Кам’янці-Подільському.

Олег Будзей став першим у місті, хто подавав живі, незаформалізовані матеріали про роботу сесій міської та районної рад, пленумів міськкому Компартії України. Велику роль у становленні Будзея як журналіста зіграв перший редактор «Кам’янець-Подільського вісника» Іван Покотило.

У квітні 1992 року з ініціативи нового редактора «Вісника» Віталія Бабляка Олег Будзей став відповідальним секретарем газети. Музичний коментатор Українського радіо Оксана Прилипко, яка в червні 1992 року проводила відпустку в Кам’янці-Подільському та регулярно купувала «Вісник» у кіоску, в листі до редакції відзначила: «Подобається мені і верстка, і влучні, з інтригою, назви рубрик, статей, дописів».

Унаслідок гострого конфлікту колективу редакції з керівництвом міської ради у Віталія Бабляка виникла ідея про заснування приватної газети «Подолянин». Олег Будзей став одним із семи її співзасновників і з 4 грудня 1992 року перейшов на роботу в редакцію нової газети, де обійняв посаду заступника головного редактора та водночас літературного редактора.

Працюючи в «Подолянині», Будзей установив тісний зв’язок із молодими поетами, що навчалися тоді в місцевому педінституті. 24 листопада 1993 року з його передмовою з’явилася в «Подолянині» дебютна добірка віршів Андрія Бондаря — тоді третьокурсника педінституту, а нині відомого українського поета, публіциста, перекладача. Не забував Будзей і про власну поетичну творчість. Із написаних наприкінці 1993 року віршів та їхніх начерків, пізніше творчо доопрацьованих, згодом сформувався цикл «На білім березі весни», який автор вважає одним із найкращих у своїй поетичній творчості.

Наприкінці 1994 року Будзей виграв конкурс на заміщення вакантної посади редактора «Кам’янець-Подільського вісника». Спочатку виконував обов’язки редактора, а 25 січня 1995 року сесія міськради затвердила його на цій посаді. Ще до цього затвердження він побував на всеукраїнській нараді редакторів районних, міських, обласних газет, що відбулася 12—13 січня 1995 року в Житомирі з участю Президента України Леоніда Кучми.

За рік роботи Будзей зумів у декілька разів підвищити тираж газети, тож 20 січня 1996 року наклад сягнув рекордних 11860 примірників (ні до того, ні після того такого тиражу «Вісник» не мав). Проте міська рада, міськвиконком, заклопотані низкою міських проблем, не зуміли вчасно підставити плече газеті — і її тираж поступово став знижуватися. Зате вдалося, завдяки енергії та ініціативності запрошених на роботу заступника редактора Миколи Гординчука та завідувача відділу міського життя Валер’яна Баньковського, двічі виграти гранти від Міжнародного фонду «Євразія», за кошти якого 1998 року було обладнано в редакції сучасний комп’ютерний центр. Водночас двоє співробітників редакції пройшли закордонне журналістське стажування: Микола Гординчук у США, а Валер’ян Баньковський у Голландії.

Зміна міського голови невдовзі призвела до зміни керівництва редакції газети міськради. Зроблено це було в хитрий спосіб: не знімаючи з посади редактора, міськрада запровадила в газеті нову посаду — головного редактора, конкурс на заміщення якої чинному редактору виграти не вдалося. Новий головний редактор ввів посаду заступника головного редактора, тож деякий час редакція «Кам’янець-Подільського вісника» мала нестандартну структуру: головний редактор Петро Поліщук, заступник головного редактора Віктор Єрменчук, редактор (з невідомо якими функціями) Олег Будзей і заступник редактора Микола Гординчук. Звісно, така структура довго не могла втриматися — і 29 січня 1999 року Олег Будзей був звільнений з роботи (оскільки він не погодився на формулювання «за власним бажанням», було підшукано відповідний привід і відповідну статтю).

Деякий час Будзей був безробітним, перебивався підробітком на посадах літературного редактора в «Художньо-виробничих майстернях імені Володимира Гагенмейстера», очолюваних Мирославом Мошаком, та в редакції газети «Фортеця», очолюваної Ольгою Жмудовською (свого часу Олег Будзей узяв її на роботу в «Подолянин» — первісно для набору текстів на комп’ютері). У цей період також співпрацював із новими кам’янецькими виданнями, які, щоправда, недовго протрималися на плаву, — «Моєю газетою», яку редагував Андрій Шклярук, і журналом «Перспективи», очолюваним Валер’яном Баньковським.

Ще працюючи редактором «Кам’янець-Подільського вісника», Олег Будзей став збирати та заносити в комп’ютер дані про людей, пов’язаних із містом Кам’янцем-Подільським і Кам’янець-Подільським районом, а також для кожного дня — від 1 січня до 31 грудня — події, що цього дня в різні роки відбувалися в місті та районі. При одній із розмов із видавцем Мирославом Мошаком виникла ідея про випуск на основі цих даних серії книжечок. Тож 2001 року з’явилися послідовно, укладені Олегом Будзеєм, «Кам’янець у червні», «Кам’янець у липні», «Кам’янець у серпні» та «Кам’янець у вересні» — кожна накладом у 500 примірників. Мали вони відповідно 24, 32, 36 і 20 сторінок. Далі через фінансові проблеми та брак належного менеджменту проект припинився.

24 жовтня 2001 року на запрошення Віталія Бабляка Олег Будзей повернувся на роботу в «Подолянин» — на посаду редактора відділу пропаганди історії та культури Кам’янеччини. Віталій Петрович запропонував Олегові Васильовичу конфортні умови: працювати у вільному режимі, без прив’язки до редакції, головне — вчасно здавати якісні матеріали. З цього часу починаються постійні публікації Будзея краєзнавчого характеру на шпальтах «Подолянина».

11 січня 2002 року в газеті була запроваджена рубрика «Ім’я на мапі міста», яку упродовж трьох років вів Олег Будзей. На основі цих публікацій, творчо опрацьованих, десь суттєво доповнених, а десь (особливо, що стосувалося Нового плану) значно скорочених, Будзей і вибудував 272-сторінкову науково-популярну книгу «Вулицями Кам’янця-Подільського». Її було видано 2005 року у Львові у державному спеціалізованому видавництві «Світ» накладом 3000 примірників. Ініціатором видання такої книги став львівський художник Сергій Іванов (нині заслужений художник України), який народився і виріс у Кам’янці-Подільському. Він же узяв на себе дизайн і художнє оформлення книги. Якісними сучасними фотографіями видання забезпечив член Національної спілки фотохудожників України Дмитро Яровий із Кам’янця-Подільського (свого часу він працював дизайнером у редагованому Будзеєм «Кам’янець-Подільському віснику»). Удосконаленню тексту значно посприяв рецензент — кандидат історичних наук Микола Петров (1952—2008), який тоді якраз працював над докторською дисертацією про Кам’янець-Подільський у XV—XVІІІ століттях. Презентація нового видання відбулася в рамках святкування Дня міста, зокрема 14 травня 2005 року книгу було представлено під час проведення Другої міжнародної науково-практичної конференції «Кам’янець-Подільський у контексті європейських культурних зв’язків: історія і сучасність».

Як зазначив Михайло Василевський у газеті «День», автор «Вулицями Кам’янця-Подільського» «розповідає не тільки про вулиці, а й про оборонні споруди, храми, будинки, їхню архітектуру, про події, пов’язані із пам’ятками старовини, факти із життя людей, які в різні часи дихали повітрям цього чудового міста, творили його неповторну атмосферу». Захоплено відгукнувся про книгу у виданій улітку 2005 року розвідці про поета Миколу Чирського «Дон Кіхот із Кам’янця-Подільського» доктор філологічних наук із Кіровограда Леонід Куценко: «Ось гортаю щойно видану в серії «Історичні місця України» дивовижну книгу Олега Будзея «Вулицями Кам’янця-Подільського» і тішуся, знайшовши Миколу Чирського серед найталановитіших гімназистів Кам’янецької гімназії…».

У вересні 2005 року «Вулицями Кам’янця-Подільського» було представлено на XII Національному Форумі видавців у Львові. Завчасно закуплена міськвиконкомом, книга стала гарним подарунком для гостей міста. Зокрема, під час відвідин Кам’янця-Подільського її вручили Володимирові Литвину, Юлії Тимошенко.

Якщо в сучасних умовах багато авторів видають книги власним коштом, то в даному разі Олег Будзей за видану книгу ще й отримав гонорар, за який, зокрема, зміг придбати комп’ютер і провести додому телефон (а то під час дворічної роботи над «Вулицями…» доводилося спілкуватися з редактором книги Ларисою Сідлович із телефону родичів-сусідів).

У Олега Будзея поступово склалися гарні контакти з історичним факультетом національного університету, його провідними ученими. На шпальтах «Подолянина» було опубліковано інтерв’ю Будзея з докторами історичних наук Валерієм Степанковим, Львом Баженовим, Стефанією Баженовою, Анатолієм Філінюком, кандидатами історичних наук Миколою Петровим, Віктором Савчуком. 22 квітня 2009 року Олег Васильович став членом Національної спілки краєзнавців України, бере активну участь у роботі міської організації НСКУ, був обраний членом її правління. Варто також зазначити, що, маючи понад 20 років журналістського стажу, Будзей так і не вступив до Національної спілки журналістів України, оскільки вважає її діяльність (особливо на місцях) занадто формальною.

У травні 2008 року Олегові Будзею вручено відзнаку міського голови «За заслуги перед міською громадою» — за активну просвітницьку та видавничу діяльність, ініціативність і наполегливість у роботі, популяризацію міста в засобах масової інформації. Статті про нього вміщено у матеріалах до енциклопедичного словника «Українська журналістика в іменах» (Львів, 2007), книзі Едуарда Сікори «Лица Каменца-Подольского» (Харків, 2010).

26 грудня 2011 року Олег Будзей покинув «Подолянин» (формально звільнення було оформлено з 27 січня 2012 року — після завершення відпустки) і недовго співпрацював із новою газетою «Кам’янецький часопис КлюЧ» — був одним із восьми її співзасновників, першим заступником головного редактора, придумав ключову частину назви нового часопису. Проте творчі розбіжності в колективі, які з кожним днем тільки загострювалися, призвели до того, що з 12 березня 2012 року Олег Васильович повернувся на роботу в редакцію «Подолянина», щоправда, тепер уже як позаштатний працівник, хоча практично з тими ж правами та обов’язками, що й раніше.

У листопаді та грудні 2012 року Будзей узяв активну участь у підготовці збірника «Ми пишемо історію», присвяченого 20-річчю «Подолянина» та пам’яті про його першого головного редактора Віталія Бабляка. Олег Васильович став упорядником ювілейного видання, автором вступних слів до його розділів. Завершальний розділ, присвячений історії кам’янецької преси, повністю написано Будзеєм. Для цього розділу він, зокрема, спеціально підготував велику історичну розвідку (на 30 сторінок) про першого редактора дореволюційного «Подолянина» Бориса Плеського, зумів із численних розрізнених даних, розкиданих у дореволюційних, радянських і сучасних виданнях, досить детально відтворити життя та діяльність Бориса Володимировича, а також досить повно висвітлити його родовід, починаючи з прапрадіда та прапрабабусі по лінії батька.

14 січня 2013 року Олегові Будзею виповнилося 60 років. З нагоди ювілею «Подолянин» подав велике інтерв’ю «А Будзей на дембель не збирається!». Нові публікації Будзея на історичну тематику, огляди новинок кам’янецького книжкового ринку під рубрикою «Видано в Кам’янці» і надалі щономера з’являються на шпальтах «Подолянина».

Олег Будзей — автор і співавтор багатьох статей про Кам’янець-Подільський і людей, пов’язаних із ним, розміщених в українській Вікіпедії. Проте він не обмежується кам’янецькою тематикою. Так, 31 липня 2010 року зразковою (вибраною) у цій мережевій енциклопедії визнаною його статтю «Історія Сатанова». Такий же статус має ще низка статей, над яким працював Будзей: «Гіпотези про заснування Кам’янця-Подільського», «Замковий міст (Кам’янець-Подільський)», «Остапенко Сергій Степанович». Олег Васильович зареєструвався як учасник цього енциклопедичного проекту (під ніком OlegB) 29 грудня 2006 року, від 9 квітня 2009 року є одним з адміністраторів української Вікіпедії, двічі обирався членом її арбітражного комітету. 26 серпня 2010 року Олег Будзей ділився досвідом роботи у Вікіпедії з читачами «Комсомольской правды» в Украине».

Статті Будзея, крім Вікіпедії, представлено на низці інших інтернет-ресурсів. Це, зокрема, сайт НПП «Подільські Товтри», сайти газет «Подолянин» і «Кам’янецький часопис КлюЧ», від 6 грудня 2007 року — український портал громадянської журналістики «ХайВей», від 21 квітня 2013 року — сайт «Вічний Кам’янець» та ін.

Вірші Будзея видано окремою збіркою «З архіву душі» (побачила світ 25 січня 2000 року обмеженим тиражем), включено до міських антологій «Грані тисячоліть на струнах слова» (2006), «Поема, різьблена з граніту і сердець» (2009) та всеукраїнської антології паліндромії «У сузір’ї Рака» (2011). Пік захоплення Будзея паліндромами (або раками літеральними — фразами, що читаються однаково як зліва направо, так і справа наліво) припав на 1998 рік. Один із його тодішніх іронічних паліндромів («І мчу кіло бараболі Кучмі») згодом хтось відтворив на одній із дев’ятиповерхівок Кам’янця.

Будзей написав передмови до збірок віршів Інни Єкимової «Намалюй мене у казці» (2009) та Світлани Кремінської «…Что мы живём…» (2010), виданих у Кам’янці-Подільському. Його рецензії на поетичні збірки провідних місцевих авторів — Аркадія Браеску, Віталія Нечитайла, Світлани Лук’янової, Івана Васильчука — друкувалися у «Кам’янець-Подільському віснику» та «Подолянині».

Олег Будзей знявся у ролі ліцитатора в короткометражному фільмі Олесі Бортняк «Останній аукціон», присвяченому Сергієві Параджанову, залучався як експерт при зйомках одного з випусків «Битви екстрасенсів» на каналі СТБ і зйомках документального фільму про собор Олександра Невського в Кам’янці-Подільському. Він також залучається до роботи в низці дорадчих органів при Кам’янець-Подільській міській раді (топонімічна комісія, комісія з визначення семи чудес міста).

Чубай У. Будзей Олег Васильович // Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника. — Випуск 14. — Львів, 2007. — С. 55—56.

Будзей Олег Васильевич // Сикора Эдуард. Лица Каменца-Подольского. — Харьков: «Міськдрук», 2010. — С. 659—660.

Баженов Лев. Alma mater подільського краєзнавства. — Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2005. — С. 4, 166, 247, 260, 289.

«Вісника» редагуватиме Олег Будзей? // Наша справа. — 1994. — № 17. — 16 грудня. — С. 1.

Нікуляк Павло. Як жити і бути щасливим у новому світі. Урок 5: «Людина шляху»: Зустрічі з соціологом // Кам’янець-Подільський вісник. — 1996. — № 51. — 14 грудня. — С. 7.

Бабляк Віталій. Брокгауз із Підзамча: Новинки видавництва [«Кам’янець у липні, Минуле, сучасне, майбутнє»] // Подолянин. — 2001. — № 28. — 13 липня. — С. 11.

Бабляк Віталій. Координати Олега Будзея: Ювілеї // Подолянин. — 2003. — № 2. — 10 січня. — С. 3.

Бабляк Віталій. Герої книги — вулиці: Анонс [Про підготовку книги «Вулицями Кам’янця-Подільського»] // Подолянин. — 2004. — № 48. — 26 листопада. — С. 5.

Кушнір Борис. Зарум’янена мамина хлібина [Про книгу «Вулицями Кам’янця-Подільського»] // Подолянин. — 2005. — № 27. — 1 липня. — С. 6.

Андреев Олег. В украинской Википедии не придумывают историю и не переписывают ее в угоду власти // Комсомольская правда в Украине. — 2010. — 26 августа.

Яблонська Діана. Олег Будзей — відомий сучасний краєзнавець Кам’янця-Подільського // Сайт «Кам’янець-Подільський історичний»: матеріали конкурсу учнівських і студентських робіт. — Випуск III. — Кам’янець-Подільський, 2011. — С. 38—42.

Міркотан Ольга, Ярова Наталія. А Будзей на дембель не збирається! Або чого ми не знали про людину, яка знає (майже) все про Кам’янець? // Подолянин. — 2013. — 11 січня. — С. 1, 4.

Автор: Олег Будзей