43 роки тому, влітку 1970 року, закінчивши в місті над Смотричем першу школу, я став студентом фізико-математичного факультету Кам’янець-Подільського педінституту. Лекції з математичного аналізу нам, п’ятдесяти студентам-першокурсникам математичного відділення, читав 52-річний старший викладач Михайло Семиліт. 1 листопада Михайлові Йосиповичу виповнюється 95 років.
Знову в пам’яті спливає велика аудиторія на другому поверсі головного корпусу, де відбувалися лекції з математичного аналізу. Михайло Йосипович зумів захопити своїм предметом із перших лекцій. Як сьогодні пам’ятаю, почав він із поняття дійсного числа, скористувавшись перерізом Дедекінда (спеціальною конструкцією, запропонованою в другій половині XIX століття німецьким математиком Ріхардом Дедекіндом).
Сухий предмет, яким вважають математику нефахівці, у викладі Михайла Йосиповича аж ніяк не був сухим. На його лекціях важливо було не тільки уважно слухати й акуратно записувати почуте, але й думати. Для цього викладач звертався до аудиторії з проханням допомогти по ходу лекції розв’язати якусь проблему, натомість пропонуючи студентові, який це успішно зробить, додатково на екзамені від 0,2 до 0,5 бала (залежно від складності проблеми). Утім студентам, які були активними на лекціях Михайла Йосиповича й відгукувалися на його прохання, ці зароблені додатки до оцінки якраз і не були потрібні, але прийом, застосовуваний вправним викладачем, значно пожвавлював лекцію. Часом і назви теорем були жартівливими, як, наприклад, теорема про двох міліціонерів і п’яного студента-заочника.
Оте спонукання Михайла Йосиповича думати згодилося мені на одному з іспитів. Щоправда, не з математичного аналізу, а з вищої алгебри на третьому курсі. Перед самим іспитом я глянув на одну з теорем, але не став особливо заглиблюватися в її доведення, чомусь вирішивши, що ця теорема мені не попадеться. Але в екзаменаційному білеті, що я витягнув, була саме вона. Від несподіванки з голови вилетіло навіть формулювання теореми, тож довелося набратися нахабства й попросити екзаменатора нагадати формулювання. Василь Іванович Годич пішов на таку ласку. А далі за півгодини мені вдалося відновити в голові логічний ланцюжок доведення теореми, тож отримати після відповіді на білет «відмінно».
Уже працюючи журналістом, я декілька разів мав зустрічі з Михайлом Йосиповичем, а 2006 року навіть підготував про нього матеріал до Дня захисника Вітчизни. Ось тоді я ознайомився з його біографією, опублікованою в другому томі видання «Кам’янець-Подільський державний університет в особах», а також зі спогадами самого Михайла Йосиповича про воєнні роки.
Михайло Семиліт народився 1 листопада 1918 року в селі Бородянка на Київщині (нині селище міського типу, районний центр) в багатодітній селянській сім’ї. Закінчивши 1933 року семирічку, навчався в Київському будівельному технікумі сільськогосподарської архітектури. Наступного року навчальний заклад розформували, тож Михайло повернувся в рідне село. Тут він 1937 року на відмінно закінчив десятий клас і того ж року без складання вступних іспитів став студентом механіко-математичного факультету Київського університету. Навчання перервала війна. «Останній екзамен ми складали 23 червня під шаленим бомбардуванням фашистської авіації», — згадує Михайло Йосипович.
Університет 4 липня мав евакуюватися в Середню Азію, але понад 500 студентів комсомольського активу (серед них і Михайло Семиліт) вирішили залишитися захищати столицю України. Коли німці були на підступі до Києва, при райкомах КП(б)У стали створюватися винищувальні батальйони. Другий винищувальний батальйон центрального сектора оборони Києва склали студенти й аспіранти університету та педінституту.
«Перший бій, в якому взяв участь наш батальйон, відбувся 10—11 серпня, коли німцям вдалося вдертися в місто і захопити Київський лісотехнічний інститут», — занотував у спогадах Михайло Семиліт. І далі: «19 вересня, згідно з наказом Ставки Верховного головнокомандувача, війська Червоної армії залишали наш рідний Київ. Залишали зі сльозами. Відходили з міста і бійці винищувального батальйону, однак Дніпро вже був у руках окупантів. Довелося повернутися в гуртожиток педінституту, заховати зброю, комсомольські квитки (на даху будинку Міністерства внутрішніх справ). Дивно, але квитки збереглися до закінчення війни».
Михайло Семиліт повернувся в рідну Бородянку. Після звільнення села Червоною армією він став червоноармійцем 955-го полку 309-ої Пирятинської стрілецької дивізії, з боями пройшов Житомирську, Кам’янець-Подільську області, був тяжко поранений у праве плече. Спочатку лікувався у польовому госпіталі в селищі Гриців, згодом — у Києві. До поранення (не рухалася рука) додалася виразка шлунку. Лікування плеча завершилося в госпіталі в Луцьку. Щоправда, після одужання Семиліта направили до духового оркестру запасного полку (ще зі шкільних років він володів грою на трубі). Уже на території Німеччини (в Дрездені) потрапив до складу сформованого зразкового духового оркестру Першого Українського фронту. Довгожданий день Перемоги зустрів у невеликому місті Хальбау (за 60 кілометрів від Берліна), де перебував штаб фронту (Семиліт був охоронцем штабу).
А згодом надійшов наказ Верховного Головнокомандувача: Парад Перемоги призначено на 24 червня 1945 року в Москві, від кожного з фронтів на парад направляється зведений полк. Зведений полк Першого Українського фронту формувався у Дрездені. Михайла Семиліта відібрали для участі в Параді як музиканта духового оркестру фронту. Цей день назавжди закарбувався в його пам’яті.
Тільки в жовтні 1945 року Михайло Йосипович повернувся до навчання в університеті. А 1949 року закінчив аспірантуру за спеціальністю «Диференціальні рівняння».
У комісії з розподілу лежали запрошення для аспіранта Семиліта на роботу в Київський університет і в ще один престижний київський виш. Але голова комісії, міністр вищої освіти СРСР Сергій Кафтанов, подивившись на лист з обліку кадрів, де було записано, що в 1941—1943 роках Семиліт перебував на окупованій території, запитав: «А як Ви дивитесь щодо роботи на периферії?» Михайло Йосипович усе зрозумів і відповів з гідністю: «Я — солдат. Куди пошлете, туди й поїду». Так він одержав призначення на роботу в Кам’янець-Подільський. А ще всім аспірантам надали офіцерське звання. Тільки Семиліту — фронтовику, командиру бойового взводу, учаснику Параду Перемоги — відмовили. Оте злощасне «був на окупованій території» чомусь переважило все. Пізніше знайшлася формальна причина відмовити Семиліту в захисті підготовленої кандидатської дисертації, схвально оціненої таким математичним світилом як Юрій Митропольський...
У години дозвілля студенти фізмату любили співати перероблену на жартівливий лад пісню «Раскинулось море широко…», яка закінчувалася так: «И синуса график волна за волной по оси абсцисс уплывает». Були там і такі рядки:
Анализ нельзя на арапа сдавать,
Семилет тобой недоволен.
Изволь теорему Коши доказать
Иль будешь с физмата уволен.
Так Михайло Йосипович став частиною фізматівського фольклору. І цілком закономірно: понад три з половиною десятиріччя віддав він роботі на фізматі Кам’янець-Подільського педінституту, 14 років завідував кафедрою математики. Тож можна говорити про покоління його вихованців. Так, на початку 1950-х моя мама навчалася в Михайла Йосиповича (правда, з народженням сина, тобто мене, її студентське життя завершилося).
Напевно вперше на нашому сайті стаття приурочена ювіляру виходить в аккурат його дня народження. Навіть за годину до офіційної дати. Що ж варто привітати старожила, якого так добре пам'ятають його учні.
0
