Письменник Вікентій Вікентійович Вересаєв (1867—1945) увійшов в історію російської літератури як автор популярних «Записок лікаря», романів про долю інтелігенції «У безвиході», «Сестри», літературно-критичних праць «Пушкін у житті», «Гоголь у житті», спогадів «В юні роки», «У студентські роки», а також як перекладач Гомерових «Іліади» та «Одіссеї». Справжнє прізвище письменника — Смідович. Його батько — лікар Вікентій Гнатович Смідович (1835—1894) — народився в Кам’янці-Подільському. Вікентій Гнатович цікавий дослідникам не тільки як батько видатного письменника, а й сам по собі — як чудовий дитячий лікар, активний громадський діяч.
Письменник Вікентій Вікентійович Вересаєв, 1913 рік
Вікентій Гнатович Смідович належав до одного із шляхетних і славних родів. Засновник роду Іван Смідович 1707 року брав участь у виборах короля Польщі. На гербі Смідовичів зображено мисливський ріг: за переказом, під час однієї із драм на полюванні Смідович урятував польського короля.
Прадід Вікентія Гнатовича — Антон Самійлович — мав землі в Подільській губернії, а дід Михайло Антонович був хорунжим. Батько Гнат Михайлович, учасник польського повстання 1830—1831 років, змушений був втікати з Варшави. Так він опинився в Кам’янці-Подільському. Саме тут 3 вересня (за новим стилем — 15 вересня) 1835 року й народився Вікентій Смідович. В середині 1840-х років Гнат Михайлович помер, залишивши вдову з чотирма синами без засобів до існування. На допомогу їй прийшов брат Гната Михайловича — штабс-капітан Вікентій Михайлович Смідович. У його домі в Тульській губернії знайшли притулок удова та її четверо синів.
Початкову освіту Вікентій Гнатович здобув в Одесі. 1885 року він успішно закінчив Тульську гімназію, а через п’ять років — медичний факультет Московського університету. 1860 року Вікентій Смідович поселився в Тулі і став працювати ординатором у місцевій лікарні. Щоб вдосконалюватися в мистецтві лікування, Смідович виїжджав до Австрії і Чехії. У Відні він вивчав внутрішні та дитячі хвороби, в Празі — акушерство та гінекологію.
2 листопада 1864 року з ініціативи Вікентія Гнатовича в Тулі відкрили безкоштовну лікарню для хворих, що приходили на лікування. Смідович клопотався про засоби для її відкриття та роботи, подбав, щоб тут же організували аптеку, став безоплатно працювати в лікарні, а згодом очолив її.
1867 року Вікентій Гнатович вийшов у відставку і весь свій час присвятив приватній практиці. Лікував в основному дітей. У його кишенях завжди були солодощі. Це допомагало йому привертати до себе маленьких пацієнтів з бідняцьких сімей, куди лікар заходив особливо часто. Тож діти називали його «солодким лікарем».
Вікентій Гнатович Смідович
Детальні спогади про Вікентія Гнатовича залишив його син — письменник Вікентій Вересаєв. Подаємо уривки з них (у перекладі українською мовою):
«Батько мій був поляком, мати росіянкою. Кров у мені взагалі в достатній мірі змішана: мати батька була німкенею, дід моєї матері був українцем, його дружина, моя прабабка, — гречанкою.
Мій батько, Вікентій Гнатович Смідович, був лікарем. Він помер у листопаді 1894 року, заразившись на висипний тиф від хворого. Смерть його раптом виявила, якою він користувався популярністю і любов’ю в Тулі, де пропрацював усе життя. Похорон його був грандіозним. У найкращому тоді медичному тижневику «Лікар» у двох номерах поспіль було подано два некрологи батька; редакція повідомляла, що отримала ще два некрологи, які за браком місця не друкує. В одному з некрологів читаємо:
«Високоосвічений і людяний, найвищою мірою чуйний на все добре, працьовитий і до крайнього ступеня скромний у своїх особистих вимогах, він усе своє життя присвятив служінню міському товариству. Не було жодного серйозного міського питання, в якому би так чи інакше Вікентій Гнатович не брав участі. Він був серед засновників Товариства тульських лікарів. Йому ж належить думка про відкриття міської лікарні при Товаристві лікарів, — цієї єдиної в місті всім доступної установи. Всі пам’ятають Вікентія Гнатовича як гласного міської думи: жодне серйозне питання в міському господарстві не проходило без його діяльної участі. Але найбільша його заслуга, це — вивчення санітарного стану міста. Метеорологічні спостереження, вивчення стану ґрунтових вод та їх хімічного складу, дослідження міського ґрунту, напрямків стоків, — це все велося одним Вікентієм Гнатовичем із дивовижною постійністю і наполегливістю. Він брав діяльну участь і в роботі статистичного комітету, провів думку про необхідність одноденного перепису, а розробкою його із санітарної точки зору заклав міцний початок санітарній статистиці в Тулі. Він улаштував міську санітарну комісію і до самої смерті був головним її керівником і працівником».
«Він мав у Тулі значну популярність не тільки як лікар, але і як хороша людина, — пише автор іншого некролога. — Щоб пояснити ставлення до нього населення, наведу, між іншим, такий характерний факт: католик за віросповіданням, він був обраний парафіянами православної Олександро-Невської церкви членом парафіяльної організації, що піклувалася про бідних. Вікентій Гнатович був широко освіченою людиною, і не було, здається, такої наукової галузі, якою би він не цікавився. У будинку своєму він мав непогано обставлену хімічну лабораторію, яку з готовністю віддав санітарній комісії, котра не мала спочатку власної лабораторії. Вікентій Гнатович залишив після себе гарну мінералогічну колекцію та велику бібліотеку з найрізноманітніших галузей знань».
Таким він був. І до останніх днів кипів, шукав, кидався в роботу, жадібно цікавився наукою, шкодував, що для неї так мало залишається в нього часу. Коли мені доводилося читати статті та повісті про те, як засмоктує твань провінційного життя, про загибель у ній видатних умів і талантів, мені завжди згадувався батько: чому ж він не загинув, чому не опустився до обивательщини, до випивок і карт у клубі? Чому до кінця днів зберіг свою живу душу у всій красі її серйозного ставлення до життя та глибокої шляхетності?
Пам’ятаю, — це вже було в дев’яностих роках, я тоді був студентом, — батькові довелося вести тривалу, наполегливу боротьбу з губернатором через водогін. У Тулі споруджувався водогін. Була під містом рогоженська криниця з прекрасною водою. За цю воду енергійно висловилося Товариство тульських лікарів з його головою, моїм батьком, на чолі. Але губернатор чомусь зупинив свій вибір на надеждинському колодязі.
Із самодурства чи з якихось інших причин, але він уперто стояв на своєму. Тим часом надеждинська криниця давала воду дуже жорстку, шкідливу для труб, розташована була на низькому місці, неподалік від дуже забрудненої робочої слободи. Два роки тяглася боротьба батька з губернатором. Батько виступав проти нього в міській думі, в санітарній комісії, в товаристві лікарів; звичайно, втратив місце домашнього його лікаря. Всемогутній губернатор переміг, і Тула отримала для водогону погану надеждинську воду.
Батько мій був поляком і католиком. За сімейними переказами, його батько, Ігнатій Михайлович, був дуже багатою людиною, брав участь у польському повстанні 1830—1831 років, маєток його було конфісковано, і він невдовзі помер у бідності. Батька мого взяв до себе на виховання його дядько, Вікентій Михайлович, тульський поміщик, штабс-капітан російської служби у відставці, православний. В університеті батько сильно бідував; коли закінчив курс навчання лікарем, довелося думати про шматок хліба та виїхати з Москви.
Батько оселився в Тулі, в Тулі й одружився. Спочатку служив ординатором у лікарні Приказу громадського піклування, але відтоді, як я себе пам’ятаю, жив приватною лікарською практикою. Вважався одним із найкращих тульських лікарів, практика була величезна, дуже багато було безкоштовної: батько нікому не відмовляв, йшов на перший поклик і дуже був популярний серед тульської бідноти. Коли доводилося з ним йти бідняцькими вулицями — Серебрянкою, Мотякінською тощо, — йому радісно й низько вклонялися біля своїх убогих будиночків майстрові із зеленими обличчями та виснажені жінки. Хотілося, коли виросту, бути таким же, щоб так само всі тебе любили.
Одного разу стався такий випадок. Пізно вночі батько їхав у санях глухою вулицею від хворого. Підскочили троє молодців, один схопив за вуздечку коня, інші двоє стали здирати з батькових плечей шубу. Раптом той, що тримав коня, закричав:
— Гей, хлопці, назад! Це лікар Смідович! Його кінь!
Ті ахнули, низько вклонилися батькові та стали вибачатися. І проводили його для безпеки до самого будинку. Тато, сміючись, казав:
— Мені ночами їздити не страшно: всі тульські шахраї мої приятелі.
Будинок Смідовичів у Тулі
Життя він вів помірне й розмірене, години їжі були певні, вставав і лягав у певну пору. Але часто ночами йому телефонували, він виїжджав на годину, на дві до екстреного хворого; після цього вставав уранці з головним болем і весь день ходив похмурий.
Справ у батька було по горло. Крім лікарської практики та громадської міської діяльності, в нього завжди була маса робіт і починань. З року в рік він вів метеорологічні спостереження. Тричі на день записувалися покази барометра, максимального та мінімального термометрів, напрям і сила вітру. На дворі стояла дерев’яна колонка з дощоміром, у глибині двору, біля навісу, здіймалася височенна жердина з флюгером. Записи, втім, більше вела мати; часто їх доручали і нам. Батько вів значні статистичні роботи; я пам’ятаю його кабінет, увесь завалений кипами різноманітних статистичних карток. У їх сортуванні та підрахунку батькові допомагали як матір, так і ми. Низку статистичних робіт батька опубліковано в журналах. Вийшла й окрема книжка: «Матеріали для опису міста Тули. Санітарно-економічний нарис».
Коли я ще був зовсім маленьким, батько сильно захоплювався садівництвом. Були парники, була маленька оранжерея.
На все, що навкруги, батько не міг дивитися, не намагаючись вкласти в це свої знання та творчість. Пам’ятаю, під його керівництвом пічники клали пічку в їдальні. Вони розводили руками та доводили, що нічого з цієї грубки не вийде. Але батько, приїжджаючи від хворих, щодня перевіряв їхню роботу, намічав, що робити далі, й добродушно віджартовувався на їхніх передбачень про нікчемність всієї їхньої роботи. Грубку склали, затопили; вона виявилася чудовою; невеличкою кількістю дров нагрівалася чудово, вентилятор у ній діяв якнайкраще. Пічники чухалися за вухом і здивовано розводили руками.
Дуже любив батько придумувати для себе нові меблі; був для цього у нього столяр, якому він їх замовляв. Раз у раз з’являлася в нас у будинку яка-небудь меблева споруда найнесподіванішого вигляду. Пам’ятаю дерев’яне двоспальне ліжко зі стовпчиками, які підтримували дерев’яний настил, на який можна було ставити що завгодно. Через рік-другий ліжко ліквідували. Пам’ятаю величезний двосхилий письмовий стіл у батька в кабінеті, займатися за ним можна було тільки стоячи; якщо сидячи, то на дуже високій табуретці. З боків стіл був обтягнутий зеленим коленкором, а всередині влаштовано ліжко, на якому батько спав зо два роки. Уявляю, яка там була задуха! І цю споруду незабаром ліквідували. Взагалі, не скажу, щоб меблеві фантазії батька були надто вдалі: через рік чи два кожна з них відправлялася доживати свій вік десь у коморі.
Дивна річ! Батько був найпопулярнішим у Тулі дитячим лікарем, легко вмів знайти підхід до хворих дітей і дружити з ними, діти так і тягнулися до нього. Набагато пізніше мені часто доводилося вислуховувати про нього захоплені спогади колишніх маленьких його пацієнтів та їхніх матерів. Але ми, власні його діти, відчували до нього якийсь шанобливий страх; як мені тепер здається, він був занадто серйозним і ригористичним, дитячої душі не розумів, найприродніші її прояви викликали в ньому подив. Ми при ньому ніяковіли й дещо його цуралися, він це відчував, і йому було боляче. Тільки згодом, із пробудженням розумових інтересів, років із чотирнадцяти-п’ятнадцяти, ми починали ближче сходитися з батьком і любити його.
Інша справа — мама. Її ми не цуралися і не ніяковіли при ній. Перші десять-п’ятнадцять років головний відбиток на наші душі був від неї. Звали її Єлизаветою Павлівною. Вона була дуже релігійна. Дівчиною збиралася навіть піти в монастир. У церкві ми, приглядаючись, із подивом дивилися на неї: її очі сяяли особливим світлом, вона повільно хрестилася, міцно втискуючи пальці в лоб, груди та плечі, і здавалося, що в цей час вона душею не тут. Вірувала вона строго по-православному та вірила, що тільки в православ’ї може бути істинне спасіння.
Єлизавета Павлівна Смідович
Тим дивнішою та зворушливішою була її любов до чоловіка, — католика й поляка; більше того, — під час одруження батько навіть був невіруючим матеріалістом, «нігілістом». Заміжжя матері обурило багатьох її рідних. І відбулося воно якраз 1863 року, під час повстання Польщі. Двоюрідний брат мами, з яким вона була дуже дружна, Павло Іванович Левицький, багатий єфремовський поміщик, тоді затятий слов’янофіл (згодом відомий сільський господар), навіть геть перервав із мамою всяке знайомство.
Відтоді, як я себе пам’ятаю, батько вже не був нігілістом, а був глибоко віруючим. Але молився він не так, як ми всі: хрестився не трьома пальцями, а всією кистю, молитви читав по-латині, в нашу церкву не ходив. При молитві очі його не світилися таким світлом, як у мами; він стояв, благоговійно склавши руки й опустивши очі, з дуже серйозним і зосередженим обличчям. На великі свята до Тули приїжджав із Калуги ксьондз, — і тоді тато йшов до їхньої, католицької церкви. І постив він не так, як ми, — з молоком, з яйцями. Але коли я був уже в гімназії, тато перейшов на загальний із нами православно-пісний стіл, — без яєць і молока, часто без риби, з олією. Мама в душі глибоко вірила, що як тато від безбожництва прийшов до віри, так від католицтва прийде до православ’я. Тато до обрядів ставився байдуже, бачив у них тільки виховне значення для душі, але в православ’я не переходив. Коли він помирав, мама заговорила з ним про перехід у православ’я. Але він зі сум’яттям і мукою відповів:
— Лізонько, не вимагай від мене цього. Як ти не розумієш? Коли наш народ і нашу віру пригноблено, відректися від своєї віри — означає відректися від свого народу».
* * *
Ось такою чудовою людиною був наш земляк — лікар Вікентій Гнатович Смідович. Хоч і прославився він у Тулі, але і ми, кам’янчани, з повним правом можемо пишатися Вікентієм Гнатовичем.
© Олег Будзей
Дивіться також: |
0
