Будзей О. Діалектика петлі - Історія - Знахідки О.Будзея - Каталог статей

Навесні 1941 року Кам’янець-Подільський, який у ті довоєнні часи офіційно був відомий як Кам’янець-Подільськ, втратив — і, здається, назавжди — статус обласного центру. Як і чому це сталося та чим серце заспокоювати — ось про це ми і поговоримо.

ЯК ЦЕ БУЛО?

Як засвідчують «Матеріали X Подільської історико-краєзнавчої конференції» (Кам’янець-Подільський, 2000), 14 березня 1941 року в Москві ЦК ВКП(б) і Рада народних комісарів СРСР видали постанову про перенесення обласного центру з Кам’янця-Подільського до Проскурова. Краєзнавець Сергій Єсюнін, дослідник історії Хмельницького, в статті «70 років тому Проскурів став обласним центром» згадує ще один документ про перенесення обласного центру: постанову № 313/107, яку 15 березня (через день після союзної) видали Раднарком УРСР та ЦК КП(б)У. Ще через півмісяця (31 березня) з’явилася постанова № 26 облвиконкому та бюро обкому КП(б)У «Про затвердження плану переїзду і розташування обласних організацій у Проскурові», яку підписали голова облвиконкому Андрій Ковбасюк і перший секретар обкому КП(б)У Олександр Власов.

Як згадував Григорій Тонкочеєв, який перед війною працював в обкомі КП(б)У секретарем із пропаганди, будинок обкому партії в Кам’янці-Подільському передали військовим (нині в цьому будинку розміщується Кам’янець-Подільський коледж будівництва, архітектури та дизайну). Натомість у Проскурові військові передали приміщення під обком партії. Переїзд відбувся за один день. Уранці секретарі обкому з Кам’янця роз’їхалися по районах, а кожний відділ повантажив на виділені машини столи, шафи, інший інвентар. Пізно ввечері секретарі повернулися в обком, розміщений уже в Проскурові.

Центр успішно переїхав, сплив цілий місяць — і аж тоді, у травні, з’явився Указ Президії Верховної Ради Української РСР «Про перенесення обласного центра з міста Кам’янця-Подільського до міста Проскурова», підписаний головою Президії Верховної Ради УРСР Михайлом Гречухою. Цікаво, що цей документ не має точної дати: у примітці до копії Указу, що зберігається в Державному архіві Хмельницької області, архіваріус лаконічно зауважив: «Число травня в документі не вказано». Цей факт ще раз наочно засвідчує: всі принципові питання вирішували партійні органи, а ради досить часто формально і не завжди акуратно й оперативно підтверджували те, що вже сталося.

Центр-то перенесли, а ось область перейменувати забули. Вона ще довго — майже 13 років — залишалася Кам’янець-Подільською. І тільки на початку 1954 року, коли надзвичайно урочисто відзначалося «300-річчя воз’єднання України з Росією», зникла остання зрима згадка про те, що Кам’янець-Подільський був обласним центром. 16 січня Президія Верховної Ради Української РСР видала Указ «Про перейменування міста Проскурова в місто Хмельницький, Кам’янець-Подільської області в Хмельницьку область». А 4 лютого Президія Верховної Ради СРСР затвердила подання Президії Верховної Ради УРСР про зазначені вище перейменування.

Ще один парадокс. Як засвідчують тодішні газети, до кінця війни Москва вважала обласним центром Кам’янець-Подільський, а не Проскурів (очевидно, в оману вводила назва області). Ось газета «Известия» від 26 березня 1944 року. Читаємо в наказі Верховного головнокомандувача Йосипа Сталіна від 25 березня: «Войска 1-го Украинского фронта сегодня, 25 марта, после упорных боёв, штурмом овладели городом Проскуров — крупным железнодорожным узлом и сильным опорным пунктом обороны немцев». І ні словечка про те, що Проскурів — обласний центр. Зовсім інша картина в «Известиях» від 28 березня. Вже вгорі, біля заголовка газети, бачимо: «Войска 1-го Украинского фронта овладели областным центром Украины городом Каменец-Подольск и успешно форсировали Днестр». Йосип Сталін свій наказ від 27 березня розпочинає так: «Войска 1-го Украинского фронта, развивая наступление, вчера, 26 марта, в результате стремительного удара танковых соединений и пехоты, овладели областным центром Украины — городом Каменец-Подольск — сильным опорным пунктом обороны немцев на Днестре». Цими ж словами розпочинається оперативне зведення за 27 березня «От Советского Информбюро». Про «Каменец-Подольск — областной центр Украины» пише в «Красной звезде» від 28 березня її спеціальний кореспондент — майор Костянтин Буковський.

НАРОДЖЕНЕ В ПЕТЛІ

Місто Кам’янець-Подільський народилося… в петлі. В петлі Смотрича, яка стала надійним природним захистом від усіх, хто посмів би зазіхнути на подільську перлину. Природний захист, посилений умілим рукотворним, зробив місто практично неприступним. Півострів (а фактично острів) у петлі хоч був і не таким великим (його 120 гектарів виглядає надто скромно проти нинішніх 2787 гектарів усього міста), але цілком достатнім для розвитку потужного середньовічного міста. За часів Речі Посполитої Кам’янець був центром Подільського воєводства, з приходом наприкінці XVIII століття на наші терени Російської імперії він став центром Подільської губернії. Причому право Кам’янця бути зазначеними центрами ніхто не заперечував.

Старе місто в петлі Смотрича. Вигляд з повітряної кулі. Фото Дмитра Ярового.

Але настало XIX століття. 1812 року, коли до Росії було приєднано Бессарабію і кордони з Туреччиною відсунулися далеко на північ, Кам’янецька фортеця втратила своє оборонне значення, тож її перетворили на в’язницю. Тепер петля Смотрича, яка породила Кам’янець і не одне століття його надійно захищала, несподівано стала його зашморгом, не давала місту вільно розвиватися, дихати на повні груди. Поки велися мови про міст, який дозволив би місту вирватися з петлі Смотрича на нові обшири, поки той міст пробивали, проектували, будували, непомітно спливло півстоліття. Тільки в січні 1874 року довгожданий міст перекинув зримий місток від минулого Кам’янця до майбутнього.

А тим часом «залізний кінь йшов на зміну селянській конячці». Так, 1870 року завершилося будівництво залізниці Жмеринка — Проскурів — Волочиськ, яка значно оживила економічне життя повітового Проскурова. Кам’янець же приєднався до залізничної мережі — і то через Проскурів — аж через 44 роки — напередодні Першої світової війни.

«ГУБЕРНСКИЙ ГОРОД-НЕДОРОСЛЬ»

Кам’янець дуже повільно вписувався у «світле капіталістичне майбутнє» і надалі залишався переважно ремісничо-торговельним містом. Напередодні Першої світової війни він за розвитком промисловості та торгівлі посідав тільки четверте місце в губернії, а до призової трійки входили Вінниця, Проскурів і Дунаївці. 28 червня 1913 року дореволюційний «Подолянин» з гіркотою писав, що багато повітових міст випередило адміністративний центр губернії, який має близько 50 тисяч мешканців, чимало навчальних закладів і різного роду казенних і приватних установ, але рухається по шляху прогресу черепашачою ходою. Однією з причин такого становища газета назвала «нерухливість та інертність міських верховодів».

У тому ж номері «Подолянин» згадав ще 1871 року вжитий російським поетом-сатириком Дмитром Мінаєвим у творі «Кому на свете жить плохо» вислів «губернский город-недоросль» і адресував його Кам’янцеві-Подільському.

Тож нічого дивного, що невдовзі адміністративний центр Подільської губернії було перенесено з прикордонного, прифронтового Кам’янця до спокійнішої та соліднішої Вінниці. Вона залишалася губернським центром до 3 червня 1925 року, коли постановою Всеукраїнського центрального виконавчого комітету в Україні було ліквідовано поділ на губернії.

Щоправда, бурхливі події 1917—1920 років не давали часу тужити за втраченим статусом. Тим паче, що 1919 року Кам’янець став столицею, хоч і тимчасовою, Української Народної Республіки.

НЕДОВГЕ ЩАСТЯ

9 лютого 1932 року в Україні з’явилося перші п’ять областей і відповідно перші п’ять обласних центрів. Ними стали Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ і Вінниця. Кам’янець залишився за бортом цієї «стартової п’ятірки». Його черга підійшла через чотири з половиною роки, коли 22 вересня 1937 року Вінницьку область розділили на дві — Вінницьку з центром у Вінниці та Кам’янець-Подільську з центром у Кам’янці-Подільському.

Та щастя бути обласним центром виявилося недовгим — і чотирьох років не збігло, як центр області перенесли з окраїни в її центр — у Проскурів. Чому ж так сталося? Процитуємо вже згадану вище статтю Сергія Єсюніна:

«1937 року в Україні запланували провести чергову адміністративно-територіальну реформу, основний напрямок якої — для зручнішого управління поділити величезні області на менші. Зокрема, з Харківської області виокремили Полтавську, з Одеської — Миколаївську, з Київської — Житомирську. Постало питання розділення на дві частини й Вінницької області. Вирішили із трьох її прикордонних округів (Кам’янецький, Проскурівський та Шепетівський) утворити окрему область. Як обласний центр у Раднаркомі УРСР запропонували Проскурів, як такий, що розташований на перетині залізничних та шосейних шляхів i має центральне географічне положення в новому регіоні. Але виявилося, що в місті фактично не було адміністративних будинків, яких для функціонування обласного апарату потрібно було чимало. Не відповідала статусу адміністративного центру забудова та благоустрій міста. Отож, альтернативи не було — 22 вересня 1937 року центром новоутвореної області став Кам’янець-Подільський, а область отримала, відповідно, назву Кам’янець-Подільська. Разом з тим, Раднаркомом УРСР було поставлено завдання перед партійним апаратом та міською владою Проскурова — за п’ятирічку вивести місто на рівень, який би відповідав статусу обласного центру».

Того ж 1937 року Харківський державний інститут проектування міст розробив план реконструкції Проскурова, який наступного року затвердила Проскурівська міська рада та прийняла до виконання. План було розраховано на 10 років: перша черга мала бути реалізованою до 1942 року, друга — до 1948-го. Проектанти передбачали, що за цей час населення міста збільшиться удвічі та сягне 57—60 тисяч мешканців.

1939 року Проскурів уперше за свою історію випередив за чисельністю населення Кам’янець. У місті над Південним Бугом тоді мешкала 37481 особа, в місті над Смотричем — 36400.

ПЕТЛЯ ПОРЯТУЄ?

У 1989—1992 роках активну кампанію за реабілітацію «репресованого» Кам’янця-Подільського проводив кам’янецький композитор Володимир Панчук. Розуміючи, що повернути місту статус обласного центру нереально, він висунув іншу ідею — надати Кам’янцеві статус міста республіканського, а в термінології незалежної України — державного значення. Такий високий статус досі мають тільки два українські міста — Київ і Севастополь. Володимир Петрович опублікував у місцевій і всеукраїнській пресі понад 20 матеріалів, присвячених реабілітації Кам’янця. Було зібрано майже 40 тисяч підписів мешканців міста і району на підтримку нового статусу міста над Смотричем. Тодішні мер міста Михайло Аносов і народний депутат України Сергій Тимчук підтримали ініціативу Володимира Панчука. Але до конкретного розв’язання надто складної проблеми руки так і не дійшли.

І все ж петля Кам’янець породила, згодом його здавила, а нині та сама петля має реальний шанс здійснити новий діалектичний виток спіралі — відродити Кам’янець, але вже не як адміністративний, а як значний туристичний центр України. Як відомо, за кількістю пам’яток історії та культури Кам’янець посідає третє місце в Україні. Але за їх концентрацією та розмаїттям представлених культур йому, напевно, немає рівних в Україні. Усе це стало наслідком вдалого розміщення міста в петлі Смотрича. Тож гріхом було би не скористатися унікальним шансом, який удруге надає місту Смотричева петля. Тут Проскурів-Хмельницький нам не конкурент. Але от би стрімкий ривок іншого сусіда — амбітного тисячолітнього Хотина — не проґавити!