1965 року в Москві у видавництві політичної літератури накладом 165 тисяч примірників побачила світ книжка памфлетів «Нічні птахи» уродженця Кам’янця-Подільського, автора знаменитої трилогії «Стара фортеця» Володимира Бєляєва, спрямована проти Української греко-католицької церкви та митрополита Андрея Шептицького. Сьогодні не варто було би про це видання згадувати. Але вступне звернення автора до друзів-читачів, в якому Володимир Павлович розповідає про те, що в дитинстві вірив у Бога та чому відвернувся від нього, має певний краєзнавчий інтерес. 

Процитуємо в перекладі українською мовою початок розповіді письменника:

«У дитинстві я дуже вірив у Бога. Не було вечора, щоб, перш ніж лягти спати, я, стоячи на колінах, не помолився доброму Боженьці і не поцілував би маленьку лаковану іконку із зображенням розп’ятого Ісуса Христа, що висіла біля ліжка. Пошепки я просив Сина Божого відпустити мені всі гріхи, які я встиг сотворити протягом дня: набіги на чужі сади, розбиті з рогаток сусідські вікна, непослух тітці...

Разом із рідними я постійно ходив до церкви, з нетерпінням чекав наближення таких урочистих свят, як Різдво Христове, Великдень, Трійця, випускав птахів із кліток на Благовіщеня і із заздрістю спостерігав, як пірнають в зледенілу ополонку наші голі підзамецькі сміливці в день Йордану. Вирости і бути таким же хоробрим, як вони, було найвищою межею моїх дитячих мрій».

Обкладинка книги Володимира Бєляєва

Нагадаємо, що письменник народився 1909 року, а його справжнім батьком був секретар другого кримінального відділення Кам’янець-Подільського окружного суду Павло Федорович Сацевич. Пам’ятна книжка Подільської губернії на 1911 рік засвідчує, що колезький секретар Сацевич мешкав у власному будинку на Польських фільварках, отже був парафіянином Георгіївської церкви. Це підтверджує і подальша розповідь його сина про події 1917—1918 років:

«Пізніше, коли з повсталого Петрограда долинула звістка про те, що владу в російській столиці захопили «якісь більшовики», наш парафіяльний священик і настоятель Свято-Георгіївського храму, що підноситься на околиці старовинного міста Кам’янця-Подільського, отець Серафим став постійно збирати на цвинтарі церкви зарічанську дітвору. Годинами він проводив з нами спасенні бесіди, розповідав Житія святих і великомучеників, умовляв слухатися батьків і боятися недремного всевидющого ока Божого. А для того, щоб заманити нас на такі співбесіди, отець Серафим, коли вони закінчувались, наділяв кожного із слухачів то маленькими книжечками в строкатих обкладинках, що розповідають про те, як жили відомі святі, схимники, митрополити, то літографованими іконками. Подарунки нашого батюшки ми хвацько пускали в наш дитячий обмінний фонд: за десять книжечок про святих можна було завжди отримати в якогось роззяви пошарпану книжечку «Библиотеки приключений» видавництва «Развлечение» про пригоди сищиків Ніка Картера або Ната Пінкертона».

Георгіївська церква, 1911 рік

А далі письменник розповів, що його відштовхнуло від церкви:

«Якось червоноармійська тачанка з кулеметами зупинилася перед воротами Свято-Георгіївського храму. З неї зіскочило кілька військових у шкіряних тужурках, із маузерами в довгих дерев’яних кобурах. Вони наказали церковному сторожеві відчинити браму і покликати настоятеля храму. Поки наш батюшка, підібравши поли довгої ряси, крокував зі своєї садиби на цвинтар, ми, хлопчаки, обліпили ґратчасту церковну огорожу і з цікавістю спостерігали, як ходять по м’якій шовковистій траві ці несподівані відвідувачі в синіх шоломах-будьонівках.

Високий сивий священик швидко підійшов до молодого військового, очевидно командира цієї групи. Той простягнув настоятелеві білий папірець — ордер Надзвичайної комісії на право проведення обшуку — і наказав відімкнути замок церковного підвалу. І незабаром чекісти викотили із затхлого церковного підвалу, біля якого ми так часто бігали, два кулемети системи «Максим» і винесли кілька ящиків із гвинтівками і патронами.

Як з’ясувалося пізніше, всю цю зброю сховали в церковному підвалі з прямого дозволу отця Серафима білогвардійці з кінного загону козачого отамана Фролова, що пробивався на Дон.

Ця несподівана знахідка в підвалі знайомого, такого мирного храму сильно потрясла нашу дитячу свідомість і мимоволі підказала, на чиєму боці була церква в грізні роки, коли затверджувалася на околицях повсталої проти царизму Росії молода Радянська влада. І не тільки підказала і прояснила наочно свідомість, але і відштовхнула багатьох, зокрема й автора цих рядків, назавжди від церкви».

Звісно, повністю довіряти цим рядкам радянського письменника не можна (скажімо, твердженню про те, що білі ховали зброю в столиці свого ворога — Української Народної Республіки), але читати ці автобіографічні нотатки нашого земляка принаймні цікаво.

Автор: Олег Будзей