Ще зі шкільної лави в наші голови міцно засіли початкові рядки зі знаменитого вірша Лермонтова «Бородіно»: «Скажи-ка, дядя, ведь не даром Москва, спаленная пожаром, французу отдана?». До речі, в перекладі українського поета Івана Цитовича (1895—1980) ці рядки звучать так: «Скажи-бо, дядю, таж недаром Москва, спустошена пожаром, залишена була?». Пам’ятаємо ми і те, що Лев Толстой назвав вірш «Бородіно» зерном, з якого проросла його чотиритомна «Війна і мир». Але чи задумувались ми: хто той дядя, до якого на початку вірша звертається поет? Є припущення, що Михайло Юрійович мав на увазі свого двоюрідного дядю (по лінії матері) Павла Петрова (1790—1871) — активного учасника війни 1812 року, який згодом дослужився до генерал-майора, а завершив кар’єру в Кам’янці-Подільському в 1839—1840 роках, коли неповних два роки був військовим губернатором міста та водночас цивільним губернатором Подільської губернії. Тож перегорнемо сторінки життєпису бойового генерала та поміркуємо над тим, чи міг він бути дядею, згаданим в одному з найвідоміших віршів племінника.
АРТПІДГОТОВКА: ХТО І ЩО ПИСАВ ПРО ПЕТРОВА
На щастя, особа Павла Петрова не випала з поля зору дослідників. Ще 1902 року детальна стаття про нього з’явилася в черговому випуску багатотомного «Російського біографічного словника». Її автор — історик російської літератури, бібліограф Борис Модзалевський (1874—1928) — при написанні статті опирався на формулярний список генерала, що зберігався в Московському відділенні Загального архіву Головного штабу. Дату смерті Петрова він почерпнув із повідомлення сина генерала, яке віднайшлося в архіві Капітулу орденів. На жаль, Борис Львович не обмовився ні словечком про родинні зв’язки Петрова та Лермонтова. Та й дату народження генерала — 1792 рік — він вказав неправильно.
 Уточнити дату народження Павла Петрова допоміг перший том «Російського провінційного некрополя», що побачив світ 1914 року. Його видавець — великий князь Микола Михайлович (1859—1919), внук російського імператора Миколи I — звернувся до священиків із проханням детально обстежити (кожному — у своїй місцевості) поховання відомих людей і зафіксувати написи на їхніх пам’ятниках, надгробках. У виданому томі подано точні дати народження та смерті генерала Петрова, його дружини та однієї з доньок, похованих на цвинтарі Іпатіївського монастиря в Костромі.
Детально стосунки генерала та поета дослідив краєзнавець з Іваново-Вознесенська Іван Власов (1880—1943), який в першому випуску «Літературного збірника», виданого 1928 року в Костромі, опублікував велику статтю «Лермонтов у сім’ї П. І. Петрова», а також лист поета до генерала, який 1923 року дослідникові подарував внук останнього — Святослав Аркадійович Петров.
1974 року в Ставропольському книжковому видавництві побачила світ книжка Сергія Недумова (1884—1963) «Лермонтовський П’ятигорськ». Сергій Іванович у 1939—1961 роках працював у музеї «Будиночок Лермонтова» в П’ятигорську старшим науковим співробітником, завідувачем відділу фондів. У його посмертно виданому дослідженні є окремий розділ, присвячений Петрову, згадується про нього на інших сторінках праці. Недумов наводить архівні документи: характеристики, які Петрову під час служби на Кавказі давав генерал Єрмолов, лист Петрова до Олексія Філософова з клопотанням про влаштування на службу в діючу армію сина Аркадія.
Із пізніших публікацій назвемо статтю Людмили Косячкової (Місайліді) «Петрови» в «Лермонтовській енциклопедії», виданій 1981 року, та статтю про Павла Петрова костромського краєзнавця Олександра Григорова (1904—1989), що увійшла до посмертно виданого 1993 року його зібрання праць «З історії костромського дворянства».
Із кам’янецьких дослідників тричі згадав Петрова кандидат історичних наук Анатолій Скрипник у виданій позаторік монографії, присвяченій державним установам Подільської губернії в 1793—1914 роках.
Як бачимо, маємо достатні напрацювання, аби досить детально розповісти про можливого дядю з вірша «Бородіно».
ДОМАШНЯ ОСВІТА
Отже, переходимо до біографії Петрова. Зауважимо тільки, що всі дати подаватимемо за тодішнім старим стилем (у XVIII столітті, коли народився генерал, він відставав на 11 днів від нового стилю, а в XIX столітті, на яке припадає активна діяльність Павла Івановича, — уже на 12).
Павло Іванович Петров походив із родини костромських дворян, внесених 1809 року, за клопотанням його матері, до третьої частини дворянської родовідної книги Костромської губернії. Народився він 18 червня 1790 року.
За звичаєм тих часів, кожна дворянська родина, що мала більш-менш значні кошти, виховувала своїх дітей удома, для чого запрошувала зазвичай учителя з чужоземців, бо дуже велике значення надавалося відмінному знанню чужоземних мов. Час на межі XVIII—XIX століть особливо сприяв такій системі освіти, оскільки після Великої французької революції 1789 року Росію наповнили французькі емігранти, часто позбавлені всяких засобів до існування. Вони охоче йшли в заможні дворянські сім’ї як учителі та гувернери. В основній масі ці емігранти були французькими аристократами, мали гарну освіту, тож могли дати своїм вихованцям добрі знання не тільки з мов, давніх і нових, але й з інших наук.
Так і молодий Павло Петров із ранніх років мав учителів-чужоземців, з їх допомогою прекрасно опанував французьку, німецьку, італійську та латинську мови, а також загальноосвітні предмети.
1806 року батько відвіз сина до Петербурга і через свої великі знайомства в столиці влаштував його на службу до Департаменту сухопутних сил Військового міністерства. Того ж року 16-річного Павла зарахували естандарт-юнкером лейб-гвардії Кавалергардського полку. Естандарт-юнкер — це тодішнє військове звання в кавалерії, що відповідало підпрапорщикові.
А ЗА БОЄМ — НОВИЙ БІЙ
23 жовтня 1807 року Петров здобув перший офіцерський чин корнета і 17-річним потрапив в Олександрійський гусарський полк. Полк незабаром відправили на фронт, і Павло узяв участь у першому своєму бою з французами під Гейльсбергом у Східній Пруссії.
По закінченні цієї війни Олександрійський гусарський полк перекинули на Південний фронт, де Росія, виконуючи умови Тільзитського миру, демонстративно взяла участь у війні з Австрією на боці Франції. Після короткого перебування в межах Австрійської імперії полк перекинули південніше — в Молдавію, де Росія тоді воювала з Туреччиною. З Молдавії полк перейшов у Валахію (нинішня Румунія). З 1810 року Петров брав участь у багатьох боях із турками — аж до 1 березня 1811 року, коли полк відвели на відпочинок після майже річної бойової служби. Під час відпочинку полк квартирував у Валахії, а потім, через побоювання нової війни з Францією, його перемістили в Молдавію, ближче до західних кордонів Росії.
Війна 1812 року з французами почалася для молодого Петрова, вже підвищеного тоді до поручика, битвою 15 липня 1812 року під містом Кобрином, поблизу Бреста. Далі він 29 липня взяв участь у бою під Пружанами, а 31 липня — під Городечним. За виявлену хоробрість в останньому бою його нагородили орденом святої Анни четвертого ступеня.
Надалі в складі Південної армії генерала Тормасова Петров зі своїм полком брав участь у вигнанні французів із Польщі, був учасником 11 боїв. За бій 1 лютого 1813 року під містом Калішем, як сказано в наказі — «за заслуги», йому надали чин штаб-ротмістра. Надалі, в кампанії 1813 року, він брав участь у бою під Вейсенфельде (квітень), потім 15 вересня в битві під Люценом, а далі взяв участь у відчайдушній атаці російської кавалерії на французьких кірасирів під Фрейбургом, ще в чотирьох боях (зокрема, під Дрезденом). За виявлену хоробрість і мужність у завзятому бої з французами 6 серпня 1813 року, відомому в історії як «бій біля Кацбаха», Петрова підвищили до ротмістра.
Після бою під Люценом командувач російської армії генерал Барклай-де-Толлі виділив частину кавалерії для партизанських загонів, що діяли на шляхах постачання та відходу французьких військ. Ескадрон Олександрійського гусарського полку, яким тоді командував Петров, влився в партизанський загін, керований полковником князем Мадатовим. За бій під Каменцем (містом у Саксонії) Петрова нагородили орденом святої Анни другого ступеня.
15 вересня 1813 року у відчайдушній сутичці з французькими кірасирами Павла Івановича поранили шаблею в праву руку, але він залишився при загоні. Надалі, після розформування загону князя Мадатова, Павло Іванович зі своїм ескадроном повернувся до рідного Олександрійського полку і в ньому завершив кампанію 1814—1815 років.
ЛЮБ’ЯЗНИЙ ДЯДЕЧКО
Після повернення до Росії Петров отримав під свою команду Моздоцький козачий полк і з 18 вересня 1818 року воював на Кавказі. Протягом семи років він брав участь у боротьбі з горцями. Особливо відзначився в боях в ущелині Хан-Каш, при урочищі Лавша, у Великій Чечні. У ці роки він узяв участь у 12 великих боях і в незліченних дрібних сутичках у Великій і Малій Чечні.
1819 року Петрова підвищили до майора, наступного року — до підполковника. Тоді ж він познайомився на водах, на Кавказі, із сімейством Хастатових. Близько 1820 року Павло Іванович одружився з Анною Якимівною Хастатовою. Її мама — Катерина Олексіївна Хастатова — була рідною сестрою бабусі Лермонтова Єлизавети Олексіївни Арсеньєвої (уродженої Столипіної). Таким шляхом Петров познайомився з бабусею Лермонтова та її рідним братом — Афанасієм Олексійовичем Столипіним.
1826 року Петров став полковником, його призначили наказним отаманом Астраханського козачого війська. 1833 року, в ознаменування 25-річної служби, він отримав найвищу військову нагороду — орден святого Георгія четвертого ступеня. 6 грудня 1834 року Петрова, вже в чині генерал-майора, призначили начальником штабу військ на Кавказькій лінії та в Чорноморії.
А тим часом 29 січня 1837 року після смертельного поранення на дуелі помер Олександр Пушкін. 22-річний Михайло Лермонтов негайно відгукнувся на цю величезну втрату віршем «Смерть поета», до якого 7 лютого дописав 16 рядків. У придворних колах вірш, а особливо завершальні рядки розцінили як «безсоромне вільнодумство, більш ніж злочинне». 20 лютого в Лермонтова та його друга Раєвського зробили обшук. Внаслідок цього через три дні розпочато справу «Про недозволені вірші, написані корнетом лейб-гвардії Гусарського полку Лермонтовим і про їхнє поширення губернським секретарем Раєвським». Тож 19 березня Лермонтов виїхав із Петербурга на заслання на Кавказ. На початку травня він прибув у Ставрополь.
Перед від’їздом онука Єлизавета Арсеньєва згадала, мабуть, що на Кавказі живе Павло Петров, чоловік її двоюрідної племінниці, тож написала йому в Ставрополь, де перебував тоді штаб армії.
На час приїзду Лермонтова в Ставрополь Петров був уже 47-річним вдівцем. Його дружина померла незадовго до того — 26 жовтня 1836 року, не доживши два місяці до свого 34-річчя та залишивши без материнської ласки четверо неповнолітніх дітей: 17-річну Катерину, 15-річну Марію, 12-річного Аркадія та наймолодшу Варвару. Всі діти жили разом із батьком. Виховання дітей і становило, мабуть, головну турботу бойового генерала в його сімейному житті.
На Кавказі Павло Іванович став «добрим генієм» для Лермонтова. Цінуючи його видатний поетичний талант, генерал доклав чимало зусиль, щоб утримати палкого, шалено хороброго племінника від марного ризику своїм життям. Свідченням невпинних турбот Павла Івановича про поета є лист Лермонтова, написаний 1 лютого 1838 року — після повернення із заслання. Розповівши «люб’язному дядечкові» про свою подорож із Кавказу в Петербург, поет писав: «Зі щирою вдячністю за всі Ваші піклування про мою вітряну істоту маю честь прикласти до сього листа 1050 рублів, які Ви мені позичили». І наприкінці: «Будь ласка, люб’язний дядечко, скажіть милим кузинам, що я цілую їм ручки і прошу мене не забувати, — залишаюся всією душею відданий Вам М. Лермонтов».
Такі ж сердечні слова подяки є і в приписці до листа бабусі поета: «Не знаходжу слів, шановний Павле Івановичу, щоб подякувати Вам за любов Вашу до Мишеньки, і почуття подяки назавжди залишаться в душі моїй».
НЕ ТОЙ КЛІМАТ
На початку 1839 року Павла Петрова відрахували з армії і перевели на службу в Міністерство внутрішніх справ. 25 січня 1839 року його призначили військовим губернатором Кам’янця-Подільського і одночасно подільським цивільним губернатором. Однак праця Павла Івановича на адміністративній ниві була недовгою. Провівши все життя на військовій службі, у безперервних походах і боях, він не міг звикнути до нових умов і, не пропрацювавши й двох років, подав прохання про звільнення у відставку у зв’язку з розладнаним у багатьох походах здоров’ям.
Як з’ясував Анатолій Скрипник, Петров періодично намагався довести генерал-губернаторові, що «Кам’янець не те місто, де повинен розташовуватися губернський центр». Головною причиною цього був клімат, який зовсім не сподобався «господареві губернії». 16 листопада 1840 року Петрова звільнили і того ж дня на його місце призначили генерал-майора Карла Фліге.
1841 року Петров повернувся в родинний маєток Чернишево в Костромській губернії. Він мешкав то там, то в Галичі, то в Костромі. Помер Павло Петров 13 листопада 1871 року в Костромі.
ПІДКАЗКА ДЛЯ ЕКСКУРСОВОДІВ
А тепер повернемося до початку вірша «Бородіно»: «Скажи-бо, дядю». У селі Чернишево Кадийского району Костромської області твердо переконані, що цим дядею міг бути їхній земляк Павло Іванович Петров. Про це, зокрема, розповідала телепередача «Скажи-бо, дядю» з циклу «Вся Росія», показана 2012 року на одному з російських телеканалів. Місцеві краєзнавці вважають, що саме генерал Петров розповідав племінникові про війну 1812 року та Бородінський бій.
Проте, як ми бачили з біографії Павла Івановича, учасником бою під Бородіно він не був. Вірш «Бородіно», написаний 1837 року, вперше опубліковано того ж року в шостому томі журналу «Современник», цензурний дозвіл на випуск якого (зокрема, на публікацію вірша «Бородіно») отримано 2 травня 1837 року. А в Ставрополь, як уже зазначалося, поет прибув якраз на початку травня 1837 року. Тож розмови поета з дядею в Ставрополі ніяк не могли відбитися на прийнятому вже до друку віршеві. А про зустрічі поета й генерала до травня 1837 року жодних відомостей немає. «Бородіно», як встановили дослідники, написано в січні 1837 року.
Як бачимо, версія про Петрова в зверненні «Скажи-бо, дядю» не має достатніх підстав бути істинною. Хоча і зовсім відкинути її не можемо. А раптом життєві й родинні стежки генерала й поета вперше перетнулися ще до Ставрополя? До того ж красиві легенди завжди гріють нам душу. Тож, показуючи в Старому місті на Вірменському ринку будинок пожежної частини, екскурсовод може повідомити, що раніше тут стояв палац губернатора, а один із начальників губернії — генерал Павло Петров — був двоюрідним дядею Михайла Лермонтова, до якого, за однією з красивих, але недостатньо обґрунтованих версій, звернено знамените «Скажи-бо, дядю».
Так виглядав палац губернатора
© Олег Будзей
Дивіться також: | 
0
