Будзей О. Любовний трикутник, що став піснею - Персоналії - Знахідки О.Будзея - Каталог статей

Історія зберегла нам ім’я Степанової дівчини. Це Марія Княгницька. За однією версією, якої дотримуються письменник Валерій Шевчук, краєзнавець Валентина Вінюкова, Степан і Марія познайомилися в Кам’янці-Подільському, де Степан, навчаючись у Подільській духовній семінарії, жив деякий час на квартирі Маріїної матері — вдови-матушки Єлизавети Княгницької. Далі слово Валерієві Шевчуку: «У вдови було три доньки, між ними Марія була надзвичайної краси та мала добре серце й душу. Не диво, що семінаристи, котрі жили на квартирі у Княгницької, крутилися коло панночки. Особливо активними були Степан Руданський та Іван Квартирович — обидва хотіли з Марією одружитися. Руданський, їдучи до Петербурга, заручився згодою Марії на одруження. Тим часом стара Княгницька 1855 року виїхала з Кам’янця в село Струньків на Гайсинщині, де попував раніше її чоловік. Тут вона мала власну садибу і стала за проскурницю при парафіяльній церкві».

Дещо по-іншому розповідає цю історію відома кам’янецька фольклористка й музейний працівник Тамара Сис: «1854 року хомутинський попович Степан Руданський перейшов на четвертий курс Подільської духовної семінарії. З цієї нагоди батько запросив близьких друзів погостювати. Тоді в рідних Хомутинцях Степан зустрів Маню Княгницьку. Як для Данте Беатріче, так для нього Маня стала музою на все життя. Чи була вродливою? Хто знає! Не те гарне, що гарне, а те гарне, що кому до вподоби! Полюбились, думали побратися. Та не так склалося, як гадалося. По закінченні семінарії Степан відмовився від ситого попівського життя. На погрози батька, на сльози й умовляння матері сказав — як відрубав: як не в медико-хірургічну академію, то хоч з моста головою у воду. Дотримався син слова, даного собі. Дотримався і батько свого слова: не подавав жодної допомоги, ще й відмовився від листування».

У вірші Степан просить, щоб вітер довідався про долю його коханої і, якщо вона його любить, повернувся на північ з доброю звісткою, а якщо «позабула та нелюба пригорнула», то:

Ти розвійся край долини,

Не вертайся з України!..

Утім, Степан давно вже знає гірку правду, тож не дивно, що наприкінці вірша посланий ним «вітер віє, не вертає».

НЕ ЗА СТЕПАНА, А ЗА ІВАНА

Так, вітер віє, не вертає, бо Марія, справді, вийшла заміж за Степанового суперника — Івана Квартировича. Іван, як і Степан, 1855 року закінчив Подільську духовну семінарію. Не маючи жодної надії одружитися з Марією, він дає обітницю стати ченцем. Для цього влітку 1855 року здійснює пішу мандрівку в Почаївську та Києво-Печерську лаври, маючи в душі намір зостатися в одному з цих монастирів.

Ченцем Іван не став. Захворів його батько. Іван повертається додому, по дорозі не витримує — заїжджає до Княгницьких. І взнає, що Маріїн наречений у Петербурзі вступив не до духовної, а до медико-хірургічної академії. Нечувана зухвалість. Небачений виклик усталеному порядкові речей. Усі священики відцуралися від зухвальця. Обурення старої Княгницької не має меж: вона забороняє Марії навіть думати про Степана. Так Марія стає дружиною Івана Квартировича, він бере на утримання її стару матір і двох Маріїних малолітніх сестер.

20 листопада 1855 року Іван Квартирович прийняв бідну парафію села Сатанівка Проскурівського повіту.

ВІД ВІРША ДО ПІСНІ

Від написання до публікації вірша «Повій, вітре, на Вкраїну» спливло майже 5 років. Якраз підвернулася оказія: наприкінці 1860 року в Петербурзі готувалося до виходу перше число нового щомісячного часопису «Основа» — першого українського журналу в Російській імперії! Саме в дебютному числі «Основи», що побачив світ 12 січня 1861 року, було вміщено два вірші Руданського — «Гей-гей, воли!» та «Повій, вітре, на Вкраїну». Правда, в редакції спалахнула гостра суперечка: друкувати чи не друкувати вірші маловідомого автора? Авторитетний Пантелеймон Куліш був рішуче проти, редактор журналу Василь Білозерський (брат письменниці Ганни Барвінок — дружини Куліша) — за. Перемогла думка редактора. Після виходу першого числа Параскева Бордонос (перша дружина Леоніда Глібова) в листі до Куліша схвально відгукнулася про вірші молодого поета. Тож 26 лютого 1861 року в листі до Параскеви Федорівни Пантелеймон Олександрович не без роздратування писав: «Руданського вірші, на мій погляд, нікуди не годяться. Я, Шевченко, Костомаров забракували їх, а Білозерський все-таки надрукував — і, як бачу, не помилився; знайшлись і для Руданського хвалителі».

Попри думку Куліша, вірш Руданського «Повій, вітре, на Вкраїну» мав вплив на серця читачів. А передрук у календарі «Львов’янин» на 1862 рік тільки сприяв ширшій популярності твору Руданського.

Слова самі просили, щоб хтось поклав їх на музику. Це зробила Людмила Александрова — донька Володимира Александрова (1825—1894), лікаря за освітою, палкого збирача фольклору, письменника (до речі, пам’ятний з дитинства вірш «Ходить гарбуз по городу...» належить саме йому). На жаль, про Людмилу Володимирівну ми знаємо надто мало: навчалася у Варшавській консерваторії, працювала в Харкові на ниві народної освіти. Крім «Повій, вітре, на Вкраїну», прославився ще один її романс — «Дивлюсь я на небо» на слова українського поета-романтика Михайла Петренка. Обидва романси аранжував для голосу й фортепіано Владислав Заремба (1833—1902). До речі, як і Руданський, подоляк: народився в Дунаївцях, музики навчався в Кам’янці-Подільському — в братів Йосипа та Антона Коципінських.

Сценічний дебют «Повій, вітре, на Вкраїну» відбувся 1872 року в опереті Володимира Александрова «За Немань іду» (Немань — це річка Німан). Власне, це була не оперета, а п’єса, густо насичена народними піснями. Знайшлось у ній місце і для твору Руданського — Александрової — Заремби.

Пісню охоче друкують збірники по всій Україні: у Львові — «Народні пісні русинів» (1876), у Харкові — «Народний пісенник з найкращих українських пісень, які тепер найчастіше співаються, з нотами...» (1887), в Одесі — «Збірничок українських пісень з нотами» (1895). До речі, харківський збірник скомпонував і видав усе той же невтомний Володимир Александров.

ДОЛЯ СТЕПАНА

Як згадували сучасники, був поет високого зросту, широкоплечий, ходив трохи горблячись, на вигляд поважний, карі очі світилися добротою. Жив і одягався завжди просто. Дуже гарно співав стародавнім наспівом і любив українські пісні, особливо давні.

Шість років голодного та холодного життя в Петербурзі «нагородили» Степана сухотами. Тож добивався признання в тепле — в найпрямішому значенні цього слова! — місце. 1 серпня 1861 року з медичного департаменту Міністерства внутрішніх справ прийшло повідомлення про призначення доктора медицини Степана Руданського в Ялту на посаду міського лікаря.

В Ялті, рятуючись від самоти, Руданський сходиться з багатодітною вдовою Явдохою Широкою.

Переклад українською мовою «Іліади» Гомера став визначальним в ялтинський період творчості Руданського. Щоб виконати таку величезну, копітку роботу, поет добре вивчив старогрецьку мову, глибоко простудіював стародавню міфологію. І всі 24 пісні «Іліади» було перекладено. Це був перший повний переклад Гомерового твору українською мовою.

Улітку 1872 року в Криму спалахнула епідемія холери. Як карантинний лікар Руданський з властивою йому енергією та сумлінністю взявся винищувати вогнища інфекції. Сам тяжко захворів на холеру. Ослаблений холерою організм Руданського остаточно капітулював перед давньою його недугою — туберкульозом. Помер поет в Ялті 21 квітня 1873 року на 40-му році життя.

ДОЛЯ МАРІЇ

Проживши з Іваном 12 років, 1867 року Марія померла. Від чого — не знаємо. Скільки їй тоді було років — теж не знаємо. Але оскільки дівчата в ті часи заміж виходили досить рано, то, напевно, не було Марії й тридцяти, коли вона покинула цей світ. Скільки дітей було в Марії та Івана — теж не знаємо. Але знаємо, що того ж 1867 року померло і троє їх діток. Знаємо, що одна з доньок Квартировичів вийшла заміж за священика Віталія Широцького, а син від цього шлюбу — Кость Широцький (внук Івана Квартировича та Марії Княгницької) — прославився як видатний український історик мистецтва. 15 серпня 1918 року його було затверджено професором щойно створеного Кам’янець-Подільського державного українського університету (хвороба та рання смерть завадили вченому приступити до викладання).

ДОЛЯ ІВАНА

До кінця свого життя Іван шкодував, що не став ченцем, приписуючи нещасно проведене своє життя (рання смерть дружини та трьох дітей, три пожежі) Божому покаранню за порушення даної обітниці. Як би намагаючись спокутувати свою вину, усе 45-річне життя в сані священика присвятив любові та допомозі сиротам, нещасним і знедоленим. Значними були його пожертви на будівництво храму Олександра Невського в Кам’янці-Подільському.

1897 року отець Іоанн стає заштатним священиком, переїжджає на проживання до своїх зятів. Останні чотири роки провів у стражданнях, перебуваючи у напівзабутті. Помер 2 травня 1901 року на 69-му році життя.

ДОЛЯ ПІСНІ

Доля пісні виявилася дещо щасливішою, ніж доля оспіваних у ній героїв. Слова Руданського зазвучали на багатьох мовах. Так, польська поетеса Яніна Гурська, яка жила в Кам’янці-Подільському, 1903 року видала у Варшаві збірку «Поезії», до якої включила свій переклад польською мовою «Повій, вітре...» Вірш також перекладено угорською, французькою, англійською, італійською мовами. Данський письменник Тор Ланге (1851—1915) переробив пісню, ввівши у твір власні ностальгічні настрої, та під назвою «Лети з вістями в рідний край» включив до збірки «Народні пісні та куплети» (Копенгаген, 1902). Прізвища Руданського Ланге не подав, тож данський читач сприйняв пісню як народну.

Романс «Повій, вітре, з України» був у репертуарі видатного співака Івана Козловського (1900—1993). Але унікальний ліричний тенор Івана Семеновича давненько вже не звучить по радіо, на телебаченні. Не звучить пісня «Повій, вітре, на Вкраїну» і у виконанні молодих співаків... У час «ты целуй меня везде — восемнадцать мне уже» не до романтичних страждань і цнотливих текстів XIX століття.

ЯКІ В МАРІЇ БУЛИ ОЧІ?

Первісний текст «Повій, вітре, на Вкраїну», написаний Руданським, і ті тексти пісні, які друкувалися й друкуються в численних збірниках, майже збігаються, хоч і не у всьому. Текст Руданського постійно шліфувався — десь виправдано, десь не зовсім доречно. Найсуттєвіше — змінилися очі Степанової коханої. У рукописах поета, що збереглися, та в першодруку в «Основі» вони чорні, в переважній більшості наступних варіантів — карі.

У Руданського вітер віє «з полуночі», тобто з півночі, з Петербурга. У подальших варіантах стало «опівночі», тобто — серед ночі, о дванадцятій чи близько до дванадцятої ночі. Текст звільнився від неукраїнської «полуночі», але зміст, як бачимо, суттєво змінився.

* * *

Спливло понад півтора століття від того дня, коли народилися рядки Руданського: «Повій, вітре, на Вкраїну, де покинув я дівчину». Прості і щирі, вони живуть у наших серцях. І, попри всі вітри перемін, їх ніколи не вдасться видути з нашої пам’яті.