Є люди, які стають відомими після смерті. Саме така доля випала Миколі Суслопарову (1901—1974). Відрадно відзначити, що путівку в життя Миколі Захаровичу дав Кам’янець-Подільський: тут він закінчив спочатку гімназію, а потім інститут народної освіти.
ДЕСЬ БАГАТО, А ДЕСЬ І ПОРОЖНЬО
Чим же прославився Суслопаров? Щоб дізнатися про це, заглянемо до книжки кандидата історичних наук, професора Раїси Іванченко «Історія без міфів», яку Міністерство освіти та науки України рекомендувало як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів (її друге видання, перероблене та доповнене, побачило світ 2007 року накладом у три тисячі примірників). У розділі «Трипільці. Скіфи-сколоти» читаємо:
«Одним із найбільших досягнень епохи трипільської культури є трипільська абетка, яка була розшифрована ще в 50—70-х роках XX століття відомим (щоправда, вже після смерті) українським істориком Миколою Суслопаровим. Ця абетка — найвидатніша спадщина в історії європейської цивілізації. Адже саме вона стала основою буквено-звукового письма. Як твердить Микола Суслопаров, ця абетка, яку він розшифрував із написів на гончарних виробах епохи трипільців, виникла «за багато сторіч до найстародавніших зразків фінікійського письма». Він переконливо довів, що саме звідси, з Подніпров’я, бере початок буквено-звуковий алфавіт народів Європи. Значення винайдення буквено-звукового письма важко переоцінити в історії європейської й світової цивілізації. І ми всі повинні бути свідомими того, що саме давні пращури нашого народу — трипільці, а східні автори їх називали ще лелезги або пелазги — подарували цивілізації цей найбільший інструмент суспільного історичного поступу».
Здавалося би, все зрозуміло: Микола Захарович, який в юні роки гімназистом і студентом ходив вулицями міста над Смотричем, зумів у зрілому віці зробити неоціненний вклад у світову науку. Щоб більше дізнатися про це, заглянемо до виданої 2004 року Міністерством культури та мистецтв України двотомної «Енциклопедії трипільської цивілізації» (голова редакційної колегії — доктор історичних наук, професор Леонід Новохатько). Проте нас чекатиме розчарування: в цьому капітальному виданні статті про Суслопарова немає. Його тільки побіжно згадано в розділі «Трипільська культура в сучасному міфотворенні» у списку популярних серед публіки представників «міфо-історичного напрямку», до якого, крім Миколи Суслопарова, віднесено двох Юріїв — Канигіна та Шилова.
Немає статті про Суслопарова і в десятитомній «Енциклопедії історії України», виданій Інститутом історії України Національної академії наук України. Не згадано його там і в статті «Трипільська культура». Та й у статті «Трипільський міф» історик Андрій Плахонін сконцентрувався на розвінчуванні концепції Юрія Шилова й теж обминув увагою Миколу Суслопарова. Як бачимо, академічна наука обходить ледь не повною мовчанкою праці Миколи Захаровича.
Нарешті, звернемося до думок, які висловив Сергій Білокінь (2000 року він став доктором історичних наук) у давній (ще 1990 року) статті «Про становище історичної науки в Україні». В ній Сергій Іванович згадав кількох давніх дослідників, серед них і епіграфіста Миколу Суслопарова. Відразу пояснимо, що епіграфіка — це допоміжна історична та філологічна дисципліна, яка вивчає стародавні написи, вирізьблені на твердих матеріалах (камінь, метал тощо), відповідно епіграфіст — це фахівець з епіграфіки. Так от, дослідники, згадані Білоконем (серед них і Суслопаров), «опинились осторонь магістральної лінії східнослов’янської історіографії, не були між собою ніяк зв’язані, працювали в різних галузях на різному матеріалі, але прийшли до тих самих висновків. Грубо кажучи, вони продовжили вітчизняну історію на багато віків і тисячоліть вглиб». Білокінь назвав таких дослідників старими вченими-архаїстами, зазначив, що їхні матеріали дали рясну поживу прозаїкам і поетам, що ж до істориків, то «вони досі не змогли опанувати цей різноманітний матеріал і конкретно відповісти старим вченим-архаїстам і новим архаїстам-письменникам у категоріях модерної історіографії — байдуже, позитивно чи негативно».
Схоже, за чверть віку, що спливли після цих слів, історики так і не дали жодної аналітичної відповіді на порушене Білоконем питання — ні позитивної, ні негативної. Зокрема, чи варті на серйозну увагу відкриття Суслопарова чи це звичайнісінькі, хоч і дуже привабливі мильні бульки?
ПОСМЕРТНІ ПУБЛІКАЦІЇ
Широка українська публіка дізналася про дослідження Суслопарова тільки через 12 років після його смерті, коли у вересні 1986 року в журналі «Київ» з’явилася його стаття «Розшифрування найдавнішої писемності з берегів Дніпра». Опублікував цю статтю Олександр Знойко (1907—1988) — фізик за фахом, який багато часу віддавав пошукам у царині давньої історії наших земель. З післямови Олександра Павловича стали відомими й обставини життя Суслопарова. Знойко писав:
«З Миколою Захаровичем Суслопаровим, котрий на тисячі років у глиб часу продовжив писемну історію нашого народу, ми співробітничали з кінця 60-х років до його раптової смерті 21 вересня 1974 року.
Народився Микола Захарович на Холмщині 1901 року. І діди, й прадіди його здавен варили пиво, за що і прозвали їх Суслопарами.
Закінчивши Кам’янець-Подільський педагогічний інститут, Микола Захарович почав вивчати мови та бібліографію спочатку в бібліотеці Кам’янця, а з 1927 року — в Київській бібліотеці АН УРСР. Потім він працював у архіві древніх актів, в інституті Маркса — Енгельса — Леніна при ЦК КП(б)У, де брав участь у підготовці українського видання творів В.І.Леніна. З липня 1941 року Микола Захарович воював у партизанському загоні, після війни завідував філією наукової бібліотеки АН УРСР на Подолі, де зосереджено старі видання. 1962 року вчений вийшов на пенсію і цілком присвятив себе дешифруванню стародавньої писемності.
Познайомилися ми з Миколою Захаровичем у Публічній бібліотеці АН УРСР, де наші місця виявилися поруч і де ми працювали щодня. Микола Захарович уже знав деякі мої наукові праці, користувався ними. Згодом я побачив у мого друга багато всесвітньо відомих написів, не прочитаних спеціалістами багатьох країн і розшифрованих ним. Але всі ці роботи були в рукописах, іноді навіть не передруковані, в одному примірникові.
Працюючи над дешифруванням написів стародавньої писемності на території України та Егеїди, Микола Захарович одночасно збирав і вивчав відповідні публікації європейськими мовами, виїздив сам на найцікавіші розкопки на Україні. Перед дешифруванням старанно вивчав етнічну приналежність народу, котрий залишив написи, або споріднені етноси і мови, а далі — питання про можливі алфавіти. Зокрема вчений користувався алфавітом племені фалісків (пеласгів), поки не поповнив алфавіту трипільців з допомогою старогрецького, етруського, протолатинського алфавітів.
Приступаючи до дешифрування, Микола Захарович доскіпливо вивчав напис: де різьбяр починав роботу, як її розміщував, якими знаками і де закінчував, як треба написане розбивати на слова і в якому порядку читати. Працюючи над трипільським алфавітом, він розв’язував важливу проблему хронології етруського і пеласгського алфавітів. Виявилося, що за 60 років до зруйнування Трої (1184 рік до нової ери) Евандр та аркадські пеласги привезли в Італію свій алфавіт і запровадили там писемність. Демарат у 660 році до нової ери ввів уже старогрецькі літери, котрими і користувалися вчені для дешифрування етруських текстів.
На жаль, європейські вчені використовували цей алфавіт і для прочитання лемкіського напису та інших пеласгських текстів. Це й було ґрунтовною помилкою дослідників. Суслопарову вперше вдалося прочитати і лемкіський напис, і пеласгські тексти трипільців.
Пригадуючи наукову долю Миколи Захаровича Суслопарова, треба сказати, що його праці були відомі деяким радянським вченим і не знаходили заперечень.
Незадовго до смерті Микола Захарович передав мені частину своїх праць і прохав опікуватися їхньою долею».
Матеріал про Суслопарова увійшов також до книжки Олександра Знойка «Міфи Київської землі та події стародавні», що побачила світ 1989 року — вже після смерті Олександра Павловича. 2002 року статтю Суслопарова з журналу «Київ» та післямову до неї Знойка передруковано (з деякими скороченнями) в першій книзі хрестоматії літератури України-Русі епохи середньовіччя «Золоте слово».
МОСКВА ВИПЕРЕДИЛА КИЇВ
Варто зауважити, що в Москві про Суслопарова стали писати трохи раніше, ніж у Києві. Так, у березні 1982 року (за чотири з половиною роки до публікації в журналі «Київ») у журналі «Москва» з’явилася стаття журналіста Івана Білоконя «Утро творения», в якій читаємо (подаємо в перекладі українською мовою):
«Суслопаров не був прожектором. Ті, хто добре його знав, відгукуються про Миколу Захаровича як про талановитого вченого. Він займався дешифруванням древніх письмен, зумів прочитати те, що не вдавалося зробити великим ученим — Християнові Френу, Фіннові Магнусену, Авраамові Гаркаві, Степанові Гедеонову. Він дав свою інтерпретацію Лемноського напису, критського лінійного письма «А», протолатинських написів, які довгий час приймали за асиметричний орнамент, й іншим. Суслопаров розробив спеціальну наукову методику дешифрування. Цікаві його розвідки у сфері української культури XVIII століття. Сама ця людина, її неабияка творчість заслуговують на монографічне дослідження.
Спливає час, учений рідкісного таланту вмирає. Після нього залишається безцінний архів, незавершені роботи, листи. Де він, цей архів Миколи Захаровича Суслопарова? Він не зберігся. Частина його пішла в модну нині макулатуру, решта розійшлося по руках. Загибель особистих архівів завдає величезну шкоду нашій культурі. Втрати. Втрати. Втрати. Коли ж цьому настане кінець?»
1984 року (за два роки до публікації в журналі «Київ») у Москві накладом у сто тисяч примірників побачив світ збірник «Остров пурпурной ящерицы» в популярній серії «Библиотека советской фантастики». У ньому в розділі «В записную книжку фантаста» було вміщено есе Олександра Знойка «Русь и этруски», в якому Олександр Павлович не тільки розповів про Миколу Суслопарова, але й оприлюднив три невеликі роботи-повідомлення Миколи Захаровича.
ШТРИХИ ДО БІОГРАФІЇ
Ще дещо про Суслопарова ми можемо довідатися з путівника-довідника Людмили Проценко «Київський некрополь», що побачив світ 1994 року. Микола Захарович Суслопаров народився 17 січня 1901 року в повітовому місті Біла Холмської губернії Російської імперії (нині місто Біла Підляська в Польщі). Його дід, Єгор Іванович, обороняв Севастополь у 1853—1856 роках, а сестра батька була учасницею революції 1905 року. Людмила Андріївна дала таку характеристику Миколі Захаровичу:
«Бібліограф, бібліотекар, знавець класичних мов. Розшифрував загадковий напис русів 943 року, відомий із твору Ібн-аль-Надіма, виявив, що текст читається перевернутим. Дав свою інтерпретацію протолатинським трипільським написам, що тривалий час вважалися асиметричним орнаментом. По критському лінійному письму склав зведену таблицю-силабарій. Спеціально розробив наукову методику дешифрування давнього письма. Рукописи його не збереглися».
Вказала дослідниця й точні координати останнього притулку Суслопарова. Це Київське міське кладовище на Берковцях, дільниця № 67. Поховано Миколу Захаровича у восьмому ряду на тридцять першому місці, на могилі є бляшана табличка, встановлена при похованні.
З низки публікацій у виданнях Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка дізнаємося про деякі деталі кам’янецького періоду життя Сусловарова. 1919 року він закінчив Кам’янець-Подільську чоловічу гімназію. Від 6 вересня 1920 року був кандидатом, а від 28 жовтня 1920 року дійсним студентом математичного відділу фізико-математичного факультету Кам’янець-Подільського державного українського університету. Далі, після поділу університету на два навчальні заклади, навчався в Кам’янець-Подільському інституті народної освіти (ІНО).
У грудні 1922 року з посади бібліотекаря ІНО звільнили Михайла Ілліча Ясинського, якого звинуватили у тому, що він видав студентам клерикальні книги. Від 21 грудня 1922 року тимчасовим виконувачем обов’язків бібліотекаря ІНО став Микола Захарович Суслопаров. 4—12 листопада 1923 року він брав участь у Всеукраїнському з’їзді діячів книги в Харкові. Виступаючи там, Микола Суслопаров відзначив заслугу ректора Володимира Гериновича у відкритті великої читальні при ІНО, що забезпечило вільний доступ до літератури широкого загалу. Микола Захарович очолював інститутську книгозбірню майже два роки — до 1 листопада 1924 року, коли спеціальна комісія засвідчила передачу бібліотеки від Суслопарова Романівській.
Мовознавець Микола Суслопаров. Робота художника Віктора Зарецького, 1975 рік
Вдалося відшукати і портрет Миколи Захаровича. Його намалював український живописець Віктор Зарецький (1925—1990) і назвав «Мовознавець Микола Суслопаров».
В ОЧІКУВАННІ МОНОГРАФІЇ
Як бачимо, сьогодні одні підносять Миколу Суслопарова до небес, інші обходять мовчанкою його нечисленні праці, посмертно оприлюднені Олександром Знойком. Сподіватимемося, що колись здійсниться побажання, яке ще 1982 року висловив журналіст Іван Білокінь щодо Миколи Суслопарова: «Ця людина, її неабияка творчість заслуговують на монографічне дослідження».
Історія яка заставила задуматись, що людина може все життя прожити, а помітити що вона жила можуть лише після її смерті, хоча... можуть і тоді не помітити. Тут цікава особистість, яка якщо вірити даним наведеним у публікації зробила немаленьку справу дешифрувавши трипільські письмена. Особисто я багато наслуханий про трипільскі символи і що вони можуть означати і коли бував на трипільському городищі (див. ТУТ), і коли був у печері "трипільців" "Вертебі" (див. ТУТ), і коли у Кам'янці спілкувався про трипільців з Сергієм Лисюком (поки не підготовлено до друку). Проте про наукові розшифровки не траплялось матеріалу. На скільки зрозумів і тут все примарно, адже Суслопаров свої записи не оформив у вигляді якоїсь праці, а те що передано було Знойку, то лише йому, цитуючи за текстом "Микола Захарович передав мені частину своїх праць і прохав опікуватися їхньою долею».
0
