Для любителів російської поезії 10 лютого — двічі пам’ятна дата. Цього дня 1837 року помер Олександр Пушкін, а 1890 року народився Борис Пастернак. Про першого з них у Кам’янці-Подільському нагадують Пушкінська вулиця та міський Будинок культури, який первісно був Пушкінським народним домом. А про другого з геніальних поетів нам може нагадати вулиця Збарського, яка, до речі, починається на Пушкінській вулиці. Адже знаменитий уродженець Кам’янця-Подільського — біохімік Борис Збарський, який забальзамував тіло Леніна, був другом і деякий час навіть роботодавцем Бориса Пастернака. До того ж дружині свого друга — Фанні Збарській, теж уродженці Кам’янця-Подільського, поет присвятив декілька віршів, один з яких — «На пароплаві» — належить до найкращих зразків лірики майбутнього лауреата Нобелівської премії. Напередодні 125-річчя з дня народження Бориса Леонідовича звернемося до однієї з важливих, навіть етапних сторінок його біографії.
|
Борис Збарський і Борис Пастернак. Всеволодо-Вільва, 1916 рік
|
ВСЕВОЛОДО-ВІЛЬВА
Де, коли та як звела доля Бориса Пастернака із сім’єю кам’янчан? Місце їхньої майбутньої зустрічі виникло далекого 1811 року, коли дворянин Всеволод Всеволозький на Уралі на березі річки Вільви заклав залізоробний завод, у назві якого — Всеволодо-Вільвенський — поєднав два імені — своє та річки. Тож і поселення, що тут сформувалося, отримало назву — Всеволодо-Вільва.
1890 року колишній маєток Всеволозьких придбав російський підприємець і меценат Сава Морозов, який залізоробний завод перетворив на хімічний, а за 11 кілометрів від нього збудував допоміжний хімічний завод — Івакінський. Коли ж 1905 року Сава Тимофійович помер, уральські заводи успадкувала його дружина — Зінаїда Григорівна. Через два роки після смерті чоловіка вона вийшла заміж за генерал-майора Анатолія Рейнбота, який з початком Першої світової війни змінив прізвище на Рєзвий. Анатолій Олександрович відвідував Всеволодо-Вільву тільки для того, щоб пополювати на ведмедя в тутешніх лісах. Через кілька років доходи від заводів стали падати — і Зінаїда Григорівна задумала їх продати. Але спочатку необхідно було поліпшити справи. Це мав зробити новий керівник заводів. Професор Сергій Ланговий, один із найкращих фахівців у галузі лісохімії, настренчив власниці Бориса Збарського — молодого вченого-хіміка з досвідом роботи на лісохімічному підприємстві. 14 жовтня 1915 року Борис Ілліч підписав контракт і з 1 листопада став керувати належними Зінаїді Григорівні уральськими хімічними заводами.
За вісім місяців Збарському вдалося збільшити кількість продукції, що випускалася, та налагодити її поставки. Крім того, в заводській лабораторії Всеволодо-Вільвенського заводу Борис Ілліч відкрив технологію виробництва наркозного хлороформу. Під час Першої світової війни це відкриття мало всеросійське значення.
Із Борисом Іллічем на Уралі жили його дружина Фанні та син Ілля. Познайомимося поближче з чарівною господинею будинку Збарських у Всеволодо-Вільві.
ФАННІ
Кам’янецька гімназистка Фанні Зільбергман була першим коханням Бориса Збарського. Розповідаючи письменникові Олександрові Штейнові про дитинство в місті над Смотричем, Борис Ілліч охарактеризував свою подругу як «чарівну гімназистку з товстою косою та великим пишним бантом». Борис залучив її до зберігання, читання та розповсюдження забороненої літератури. Наприкінці життя він згадував: «Частину книг і газет я дав зберігати Фанні, для цього під її ліжком стояла скриня, що замикалася. «Де ти все це взяв?» — запитала мене Фанні. Я не відкрив їй таємниці, сказав лише, що давати для прочитання книги маємо право тільки надійним людям. І вона, і я ночами жадібно продовжували читати».
Фанні була старшою від Бориса на рік. Поки 21-річний Борис, виключений із Кам’янець-Подільської гімназії, в ній же склав екстерном іспити на атестат зрілості, Фанні вже навчалася в Женеві. Перед Борисом не стояло питання, де здобувати вищу освіту. Тільки в Женеві, де вже навчалася «гімназистка з великим бантом». Мати швидко здогадалася, чому син вибрав саме це місто, і, тихо зітхнувши, продала сімейні коштовності, що зберігалися на чорний день. Борис поїхав у Швейцарію, де став студентом природничого факультету Женевського університету.
Через два роки Борис і Фанні узяли шлюб. У жовтні 1913 року в місті над Смотричем у них народився син, якого на честь Борисового батька назвали Іллею. Вже на схилку віку Ілля Борисович писав у книзі спогадів: «У віці двох місяців мене перевезли до Москви. Туди після закінчення Женевського університету та складання іспитів у Петербурзькому університеті переїхав мій батько. Жили ми небагато, на кошти, що отримував батько від приватних уроків із математики, фізики та хімії для вступників до університету». Тож посада керівника хімічних заводів значно поліпшила статок Збарських.
Ілля Збарський писав у спогадах: «У Всеволодо-Вільві в нас був великий будинок, коні, кучер, няня, куховарка. Прекрасна природа, гориста місцевість. Навколо безмежний ліс, населений ведмедями, рисями, лисицями та іншою живністю, щедре полювання, але — глушина. Батько був постійно зайнятий на роботі, а мати моя нудьгувала на самоті. Десь далеко йшла війна, а заводи господині виробляли метиловий спирт, оцтову кислоту, ацетон та інші хімічні продукти. До батька приїжджали генерали і укладали підряди на постачання товарів для армії».
ПАСТЕРНАК
Щоб не нудьгувати одним у глушині, сімейство Збарських запрошує у Всеволодо-Вільву своїх друзів. На запрошення відповів літератор Євген Лундберг. З подружжям Збарських він устиг познайомитися ще в Швейцарії. Євген Германович не тільки погодився приїхати сам, у Всеволодо-Вільву він запросив із собою молодого поета Бориса Пастернака.
У середині січня 1916 року Пастернак зійшов із потяга на станції Всеволодо-Вільва Пермської залізниці. Зимова безсонна ніч у дорозі через тайгу справила на молодого поета таке сильне враження, що незабаром усе пережите він вихлюпнув у вірші «Урал вперше».
Через кілька днів після приїзду Борис Леонідович писав батькам: «Збарський (йому лише 30 років) справжній, ультра справжній єврей і не думає ніколи перестати бути ним. За пізнання свої і особливі здібності його поставлено тут над штатом із трьох сотень службовців, у його віданні цілий повіт, верст шістдесят в околі, два заводи, господарство і адміністративна частина, величезна пошта, маса телеграм, поїздки до губернатора, голів управ…»
Що ж до 26-річного Бориса Пастернака, то тоді в його душі було повне сум’яття та марні спроби знайти свій шлях. Захоплення музикою не вилилося в щось більше, ніж написання двох прелюдій і сонати для фортепіано, філософські пошуки не знайшли подальшого наукового шляху, перша збірка віршів «Близнюк у хмарах» залишилася непоміченою. У такому стані глибокої невизначеності Пастернак з’явився у Всеволодо-Вільві. Першим його вразив і миттю оживив сніг.
Сучасний вигляд будинку, де мешкали Збарські й Пастернак. Нині дім-музей поета
Пастернака оформили на заводі, але тільки формально, щоб він мав бронь і не брав участі в бойових діях Першої світової війни. У Всеволодо-Вільві Борис був гостем. Незважаючи на це, він часто з радістю допомагав Збарському в заводських справах. Одного разу навіть видавав зарплату робітникам. Касир пішов у відпустку, Пастернак зголосився допомогти. З поставленим завданням молодий поет впорався блискуче, про що з торжеством писав у листі до батьків.
Вечорами після чаю із зеленої вітальні будинку керівника заводів стали чутні варіації Пастернака. Спочатку Борис грав на прохання друзів, потім усе частіше став займатися за фортепіано. У голові молодого поета майнула думка — це і є мій шлях. Але заняття музикою обірвалися в березні, коли стало ясно, що дні Всеволодо-Вільвенського щастя вичерпуються: Зінаїда Григорівна стала готувати документи на продаж заводів, а Збарського запрошували налагодити виробництво хлороформу на іншому підприємстві.
Борис Пастернак за піаніно, лютий 1916 року
У середині квітня розкрилася річка Вільва — і Пастернак написав похмурий вірш про льодохід «Зоря на півночі». 10 травня з’явилася машинопис вірша «Із Марбурзьких спогадів — чорновий фрагмент». Це майбутній «Марбург» — вірш, який увійшов у всі збірки вибраного Пастернака. До Бориса прийшли стрімке поетичне слово і ритм. У травні один за одним з’являються вірші — інші, ніж раніше, розкуті. Поет раптом знайшов себе, свій голос. І чи не вирішальну роль у цьому зіграло кохання Бориса до господині дому.
КОХАННЯ
Ілля Збарський писав у спогадах: «Батько пізно приходив додому. Я цілими днями гуляв з нянею, а іноді і один, мати ж знаходила розраду в товаристві Лундберга і Пастернака.... Мабуть, між матір’ю і Борисом Пастернаком зав’язався роман, що послужив однією з причин розриву моїх батьків. Принаймні, Борис присвятив моїй матері кілька віршів, написаних у Всеволодо-Вільві, а згодом у Тихих Горах. Майже всі вони на бланках маєтку Зінаїди Григорівни або на зворотному їхньому боці. У мене збереглися ці автографи поета».
Фанні Збарська та Борис Пастернак
Поет і літературознавець Дмитро Биков зазначив: «Уперше Борисом цікавилася заміжня жінка, «доросла» — якщо вважати його вічним підлітком. Фанні захопилася не на жарт, хоча і ставилася до нього поблажливо; він присвятив їй вірш «На пароплаві». Там — знову дві головні уральські фарби: червона і чорна».
Із листа Бориса Збарського відомо, що у справах заводу Пастернак їздив у Перм 11 травня в супроводі Фанні Збарської. Перед її поверненням назад 12 травня, вони разом вечеряли на пароплаві. А 17 травня з’явився вірш, їй присвячений.
НА ПАРОХОДЕ
Был утренник. Сводило челюсти,
И шелест листьев был как бред.
Синее оперенья селезня
Сверкал за Камою рассвет.
Гремели блюда у буфетчика.
Лакей зевал, сочтя судки.
В реке, на высоте подсвечника.
Кишмя кишели светляки.
Они свисали ниткой искристой
С прибрежных улиц. Било три.
Лакей салфеткой тщился выскрести
На бронзу всплывший стеарин.
Седой молвой, ползущей исстари,
Ночной былиной камыша
Под Пермь, на бризе, в быстром бисере
Фонарной ряби Кама шла.
Волной захлебываясь, на волос
От затопленья, за суда
Ныряла и светильней плавала
В лампаде камских вод звезда.
На пароходе пахло кушаньем
И лаком цинковых белил.
По Каме сумрак плыл с подслушанным,
Не пророня ни всплеска, плыл.
Держа в руке бокал, вы суженным
Зрачком следили за игрой
Обмолвок, вившихся за ужином.
Но вас не привлекал их рой.
Вы к былям звали собеседника,
К волне до вас прошедших дней,
Чтобы последнею отцединкой
Последней капли кануть в ней.
Был утренник. Сводило челюсти,
И шелест листьев был как бред.
Синее оперенья селезня
Сверкал за Камою рассвет.
И утро шло кровавой банею,
Как нефть разлившейся зари,
Гасить рожки в кают-компании
И городские фонари.
Ще дві строфи, які були в подарованому Фанні примірнику, в опубліковану версію вірша не ввійшли. Між шостою та сьомою строфами (після рядка «Но вас не привлекал их рой») стояло:
Что он подслушивал? — подслушивал,
Дыша на запотелый люк?
Тонула речь в обивке плюшевой.
Он понимал движенье рук?
И этих рук движенье проняло
Его? И по движенью рук
Он понял: так на фисгармонии
Берут в басах забытый звук.
9 липня 1952 року в листі до Варлама Шаламова Борис Пастернак писав, що з ранньої творчості він визнає своїм тільки найкраще: «Февраль, достать чернил и плакать...» (вірш 1912 року, який відкриває всі зібрання вибраного поета) та «Был утренник, сводило челюсти…» (тобто, вірш «На пароходе»). Отже, кам’янчанка спричинилася до народження ліричного шедевру раннього Пастернака.
Короткий роман із Фанні Збарською знайшов відображення і у віршованому романі Пастернака «Спекторський». Дмитро Биков писав про Пастернака: «Важко сказати, чи було у нього зі Збарським пояснення, як у «Спекторському», але у Збарської з чоловіком якісь взаємні невдоволення через Пастернака були; Борис Ілліч їй натякнув, що кокетувати з юнаком не варто… Згодом Збарський натякав різним співрозмовникам, що охолодження між ним і дружиною (що призвело згодом до розриву) почалося саме з роману між нею і Пастернаком, та й сам Борис, мабуть, ставився до Фанні всерйоз».
Вечір у зеленій вітальні.
Зліва направо: Євген Лундберг, Борис Збарський, Фанні Збарська (між двома Борисами), Борис Пастернак
23 червня 1916 року Пастернак покинув спорожнілий будинок у Всеволодо-Вільві, Збарські виїхали на день раніше. Останній вірш, написаний поетом у Всеволодо-Вільві «Уже в архів печалі здано...», пов’язаний із поспішними зборами Бориса Леонідовича. Літо поет провів на дачі з батьками й до осені закінчив нову книгу «Поверх бар’єрів». Вона побачила світ у грудні 1916 року.
Збереглася низка фотографій Бориса Пастернака у Всеволодо-Вільві. На одній з них, зробленій у квітні 1916 року, ми бачимо поета на веранді будинку. На звороті цього знімку Пастернак через три десятиліття написав Олексієві Кручених: «На добрую память об одном из лучших времен моей жизни…»
Борис Пастернак на веранді, квітень 1916 року
© Олег Будзей
Дивіться також: | 
0
