БУКЕТ ДЛЯ МИРОСЛАВИ

 Отже, Харитон Бородай народився 11 жовтня 1913 року в багатодітній (десятеро дітей) родині козацьких нащадків у селі Байрак поблизу знаменитої гоголівської Диканьки на Полтавщині. Пізніше поет назву рідного села включив до складу свого літературного псевдоніма — Ярема Байрак.

Харитон Бородай із дружиною, 1940 рік

Закінчивши Полтавський педагогічний інститут, улітку 1940 року Харитон прибув на роботу в село Берегомет (нині селище міського типу Вижницького району Чернівецької області) і став працювати вчителем історії місцевої семирічної школи. Тут познайомився з вчителькою молодших класів Мирославою Копачук. І невдовзі подарував їй свій поетичний букет:

Візьми ці квіти. Я привіз

Їх із Диканьщини моєї,

Та не мені краса їх — скрізь

Шукаю усмішки твоєї.

Візьми і жовті, й голубі —

Для тебе рвалась квітка кожна.

Приніс би й сонце я тобі,

Коли б його зірвати можна.

Невдовзі Харитон і Мирослава взяли шлюб. 11 жовтня 1941 року сім’я Бородаїв, якраз у день 28-річчя Харитона, поповнилася двома синами-близнюками, яких під впливом повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба» назвали Андрієм і Остапом. Через кілька місяців родину Бородаїв спіткало перше велике горе — помер Андрій.

У «ПОДОЛЯНИНІ»

Наприкінці 1941 року румунська влада, яка поновилася в Буковині внаслідок німецько-радянської війни, розпорядилася, щоб усі громадяни, які були вихідцями зі східних регіонів України, негайно покинути територію Буковини. Харитон Бородай пробував отримати дозвіл залишитися, але всі його аргументи виявилися даремними. Навесні 1942 року Бородая вислали через кордон — і він поселився в місті Кам’янець-Подільський. Тут працював в україномовній газеті «Подолянин», яка видавалася в місті в роки німецької окупації (від вересня 1941 року до березня 1944 року) й була органом окружного комісаріату.

У «Подолянині» Бородай вміщував публікації на літературні, театральні та інші теми, вірші, оповідання. Чудовий вірш «Місто легенд» він присвятив Кам’янцеві-Подільському:

 
Попри численні звернення до компетентних органів, поету так і не дозволили повернутися на Буковину. Натомість його дружина врешті отримала дозвіл приїхати разом із дитиною до чоловіка. Це сталося навесні 1943 року.

Наприкінці 1943 року дружина й син повернулася додому, а поет залишився в Кам’янці-Подільському. Тільки в березні 1944 року, перед визволенням міста від німців, він повернувся в Берегомет.

Рятуючись від радянського наступу, Харинон Бородай і його родина (дружина Мирослава, син Остап, теща Ольга Копачук, сестра дружини Марія Копачук), використовуючи товарні поїзди, направилися в Олтенію, де їх уже очікував професор Володимир Копачук (брат покійного Івана Копачука — Харитонового тестя).

9 квітня 1944 року на станції Шиміян поблизу міста Турну-Северин сталася трагедія. Мирослава Бородай із сином Остапом вийшла з вагону, щоб роздобути гарячого чаю. Через кілька хвилин вони почули постріли. Виявилося, що студент Чернівецького політехнічного інституту, уродженець міста Сторожинець Тарас Кисилиця трьома револьверними пострілами вбив Ольгу Копачук, її доньку Марію Копачук і її зятя — поета Харитона Бородая.

 Як з’ясувалося в ході слідства, Марія Копачук і Тарас Кисилиця мріяли про одруження, але Маріїна мати Ольга Копачук була проти їхнього шлюбу. Тарас Кисилиця їхав у тому ж поїзді, що й Копачуки й Бородаї. При зупинці потяга на станції Шиміян Тарас попросив кохану вийти на перон. Марія вийшла, ховаючись від матері. Коли молоді люди розмовляли, на пероні з’явилися Ольга Копачук із зятем Харитоном Бородаєм. У затьмаренні Тарас Кисилиця тричі вистрелив. Смерть усіх трьох його жертв була моментальною. Вбивцю затримали. Він повідомив слідству таке: «Не можу пояснити, що спонукало мене вийняти револьвер і стріляти. Шкодую, що застрелив швагра коханої, який став на її захист, бо я дуже його поважав». Через два місяці ув’язнення Тарас Кисилиця покінчив життя самогубством, повісившись за допомогою шматків тканини, вирваних із простирадла.

Мирослава Бородай із сином Остапом, 1944 рік

Зазнавши страшного потрясіння, маленький Остап онімів. А Мирослава Бородай після похорону матері, сестри та чоловіка, роздавлена горем, без жодної надії на майбутнє, взяла Остапа на руки та хотіла кинутися з ним у Дунай. У цей момент син уперше після смерті батька раптом промовив: «Мамо». Це врятувало обох. 1947 року Мирослава вийшла заміж за вчителя Даніеля Шандра, невдовзі в них народився син Богдан.

РУКОПИСИ НЕ ГОРЯТЬ

Остап Бородай-Шандро розповів: «Підлітком я знайшов у шафі між зразками вишивок рукописи батька: зошит, на сторінках якого були наклеєні вірші, друковані в газеті «Подолянин», під заголовком «Стривожені зорі», вирізки з різних газет і кілька фотографій. Все своє життя мама переховувала їх, час від часу міняючи схованку. Вона боялася, щоб їх не знайшла всесильна комуністична Секуритатя і щоб її не вигнали зі шкільництва через те, що вона змінила автобіографію».

Мирослава Шандро померла 25 грудня 1983 року. Тепер твори батька переховував син. На початку 1990-х стали з’являтися публікації творів Харитона Бородая в періодичних виданнях Румунії та України (зокрема, 1993 року в чернівецькій літературно-мистецькій газеті «Яровит»). А 2007 року при фінансовій підтримці Союзу українців Румунії Остап Бородай-Шандро видав у Бухаресті збірку Яреми Байрака (Харитона Бородая) «Стривожені зорі». Так поет через 63 роки після смерті повноцінно повернувся в українську літературу.

До збірки Яреми Байрака увійшло 58 віршів, два поетичні цикли, шість невеликих прозових творів, а також гумористична енциклопедія.

Частина творів поета ще залишилася в рукописах і зберігається в сина. Як зазначає письменник Михайло Михайлюк у передмові до збірки, значна частина творчості Яреми Байрака (насамперед «Гумористична енциклопедія») мали антисталінський характер, його поезії пройняті гарячою любов’ю до поневоленої України, його новели розповідають про Голодомор. Тому, зрозуміло, ні в Українській РСР, ні в соціалістичній Румунії ці твори не могли побачити світ.

Олекса Романець виділяє в поезії Яреми Байрака три умовні цикли: пейзажну лірику, задушевні вірші-посвяти дружині та синові, вірші патріотичного звучання. Ось ще кілька поезій Яреми Байрака.

Автор: Олег Будзей