Отже, в червні 1882 року пан Кремінський опублікував у «Киевской старине» вірш Руданського «Обманутий солдат». Нині він більше відомий як приказка «Варенікі, варенікі» (в заголовку бачимо наслідування мови героя твору — російського солдата, або, як тоді казали, москаля, що вареників хоче, але «їх по-нашому не вміє назвати»). У передмові до публікації «Обманутого солдата» Кремінський писав:

«Поданий під цим заголовком вірш належить перу відомого любителя малоросійської поезії лікаря Руданського, великого любителя та збирача малоросійських пісень, автора багатьох опублікованих і неопублікованих віршів, а також перекладу «Іліади» Гомера, що досі ходить у рукопису і є в нас на руках. Покійний Руданський, маючи великий поетичний талант і чудово знаючи малоросійську мову, за інших умов, міг би випрацюватися до ступеня вельми помітного поета та надати солідні послуги південноросійській етнографії, поезії та літературі, але не досяг належного розвитку та передчасно зійшов у могилу внаслідок того печального недоліку, від якого страждали і по-справжньому великі таланти, починаючи з батька російської науки Михайла Васильовича Ломоносова та закінчуючи найбільшим нашим поетом Тарасом Григоровичем Шевченком».

Микола Петров

1884 року, через два роки після публікації Кремінського, Микола Петров, майбутній академік Всеукраїнської академії наук, видав у Києві російською мовою «Нариси історії української літератури XIX століття». Є в цій солідній праці окремий розділ, присвячений Руданському.

Пишучи про вірш Степана Васильовича «П’яниця», Микола Іванович зауважує, що аналізований твір має стосунок і до печальної пристрасті його автора, а на початку статті цитує наведені вище слова Кремінського.

Поки що, як бачимо, дискусії немає: Петров цілком солідарний із думкою Кремінського.

Справжня ж полеміка щодо Руданського розгорнулася на сторінках п’ятої книги «Записок історико-філологічного відділу», які видавала Українська академія наук. Названа книга, під редагуванням голови історико-філологічного відділу — академіка Агатангела Кримського, побачила світ 1925 року. Руданському в цьому виданні присвячено аж дві солідні статті: «Нові матеріали до біографії С. В. Руданського» Володимира Герасименка та «До життєпису Ст. Руданського (з нагоди 50-літньої річниці його смерті)» самого Агатангела Кримського.

Володимир Герасименко, який 1961 року став доктором філологічних наук, 1922 року закінчив Кам’янець-Подільський інститут народної освіти, деякий час працював у цьому навчальному закладі. Володимир Якович проробив величезну роботу для встановлення багатьох фактів із життя Степана Руданського. Зокрема, він встановив точну дату народження поета — 25 грудня 1833 року (за старим стилем). Дослідникові вдалося поспілкуватися зі 70-річною Софією Хомівною Руданською — дружиною старшого Степанового брата Григорія. Вона мешкала в Кам’янці-Подільському на Польських фільварках — на Пушкінській вулиці.

Степан Руданський (справа) з братом Григорієм і сестрою Ольгою

Детально переповідаючи відомості, отримані від розмов із братовою Степана Руданського, Володимир Герасименко вступає в полеміку з Миколою Петровим, піддає сумніву його твердження, що вірш поета «П’яниця» має стосунок і до печальної пристрасті його автора. Володимир Якович зазначає:

«Як бачимо, Петров визнає за С. Руданським «страсть» до алкоголю. Чи справді ж поет мав таку «страсть»? З таким запитанням я підійшов і до С. Х. Руданської. Вона в категоричній формі заперечує цьому. Навпаки, каже, що Степан не любив уживати алкоголю, а коли йому де-небудь у гостях і доводилось випити одну, дві чарки, то це дуже часто кінчалося різачкою».

Слово «різачка», як засвідчує словник Бориса Грінченка, має два значення: «ріжучий біль у животі» та «кривавий понос». Щодо достовірності слів Софії Руданської, то відзначимо тільки таке: в іншому місці та з іншого приводу Герасименко зазначає, що про деякі делікатні речі Софія Хомівна «не говорила тому, щоб не усугубляти і так багато неприємного для небіжчика Степана».

Далі Володимир Герасименко пише: «С. Руданський не міг пити ще й тому, що з нього в Ялті був дуже популярний лікар, йому доводилося часто бувати в аристократичних домах, у самого царя. Не можна припустити, щоб він пиячив і бувши студентом, коли саме й написав свого нещасливого «П’яницю» (1860), бо не до горілки йому було, коли він часом й шматка хліба не мав та просиджував по місяцеві й більше без гарячої страви».

Остаточний висновок Володимира Яковича такий: «Отже, визначення С. Руданського як алкоголіка з боку Петрова єсть вигадка, яку було зроблено згори, на підставі одного вірша, не перевіривши, чи дійсно ж воно так було чи ні?!».

ВИСНОВКИ КРИМСЬКОГО

Агатангел Кримський

Тепер перейдемо до статті академіка Агатангела Кримського. Дев’ятий (завершальний) розділ статті про Степана Руданського Агатангел Юхимович розпочинає із горезвісного запитання: «Чи був з Руданського алкоголік?» і відразу ж ствердно відповідає на нього: «Безперечно був». А далі вчений на двох сторінках наводить детальну аргументацію. Але перш ніж перейти до цієї аргументації, відзначимо таке. Стаття Кримського про Руданського як важлива для висвітлення життя та творчості поета передруковувалася у виданнях творів Агатангела Юхимовича. Так, її вміщено у «Вибраних творах» академіка, що побачили світ 1965 року у видавництві «Дніпро». Але завершальний розділ (про алкоголізм Руданського) відкинуто, а в примітці цього усічення не зазначено, написано, що стаття «подається за першодруком». Тепер звернемося до «Творів у п’яти томах» Агатангела Кримського, що побачили світ у видавництві «Наукова думка». У другому томі, виданому 1972 року, в статті про Руданського проведено таке ж усічення, як і у «Вибраних творах», але в примітці коректно зазначено, що стаття «подається за першодруком без останнього, дев’ятого розділу». Проте ні його змісту, ні причин для вилучення завершального розділу не вказано. Зроблено за принципом, якщо перефразувати знамениті слова товариша Сталіна, «немає розділу — немає проблем».

Тепер звернемося до аргументації академіка Кримського. Передусім він зауважує, що Володимир Герасименко якось не помітив, що академік Микола Петров, коли схарактеризував Руданського як алкоголіка, то спирався зовсім не на вірш Руданського «П’яниця», а мав інше, цілком прихильне до поета, біографічне джерело, яке академік Петров не позабувсь і назвати: «І той, кого він назвав, це була людина, що близько знала поета — А. Я. Кремінський». Далі йде знайома вже нам цитата з передмови Кремінського до публікації в «Киевской старине».

Далі Агатангел Кримський зазначає, що невдовзі після Петрова писав про Руданського у львівській «Зорі» за 1886 рік (числа 5—6) дуже близький нього знавець, що підписався як «Одесит». Кажучи про життя Руданського в Ялті, він висловився так: «Ні чепурно прибрана хата, ні смачний обід, ні чарка доброї горілки не тягли до Руданського його приятелів так, як сам він, завсіди прихильний, говірливий та співучий». Навівши цю цитату, Кримський зауважує: «Бачимо, і в «Одесита» згадка про Руданського асоціюється з чаркою горілки».

Агатангел Кримський переходить до наступного аргументу: «Натяк на свою прихильність до чарочки, як на річ для всіх відому, дає й сам Руданський у листі 24 липня 1870 року, писаному з Ялти до Віктора Ковальова... Рекомендуючи йому свого брата Грицька, Руданський застерігає Ковальова, нехай він не думає, ніби з його брата Грицька — п’яниця: «Чоловік, мій брат, до діла не лінивий, пить не любив і не любить». Мовляв: не гадайте, що за всіма Руданськими поводиться той самий гріх, який ви знаєте за мною».

«Та найточніші і, на жаль, найпевніші відомості мушу подати сам я», — пише далі Агатангел Юхимович. І розповідає таку історію. 1898 року він запрезентував московському професорові західноєвропейського письменства Миколі Іллічу Стороженкові третій том творів Степана Руданського, нещодавно виданий Кримським. 3 цього приводу професор Стороженко взявся оповідати Агатангелові Юхимовичу, як він в 1870-х роках познайомився в Ялті з Руданським і «дуже часто пересиджував у розмові з ним довгі вечори, часом аж до ранку». «Людина була дуже симпатична, — зазначив професор Стороженко, — але страшенно любив пити. Мало того, що сам пив — силувався напоїти свого розмовника. Всі наші довгі балачки асоціюються в моїй пам’яті не інакше, як з незліченними пляшками вина. Руданський вихиляв шклянку за шклянкою і, не вважаючи на всі мої сперечання й протести, підливав мені. Якби я ще який місяць залишився в Ялті, то був би через нього збавив своє здоров’я, бо мені пити дуже вадить. Знов же, для Руданського пити — це була органічна потреба, яку, мабуть, підтримувала одноманітність провінціального життя». Навівши ці слова, Агатангел Кримський підкреслив, що професор Стороженко «був кришталево чиста, ідеально чесна натура, на ніякі видумки не здатна».

Дев’ятий розділ, а разом із тим і вся стаття Агатангела Кримського завершується так:

«Як бачимо з усього, покійний академік Петров, назвавши Степана Руданського алкоголіком, не допустився жодної вигадки, і схарактеризував він так Руданського зовсім не тому, що в Руданського є вірші про п’яниць. Напевне, академік Петров не тільки використав друковану вказівку Кремінського, ба, своїм звичаєм, збирав життєписні дані про Руданського ще й од інших людей, котрі поета знали особисто. Кожному ж бо відомо, що академік Микола Іванович Петров, як складав свою історію українського письменства, то вів широке листування і з самими авторами, і з їхніми знайомими. Можлива річ, що в архіві Петрова (а він тепер у Всенародній бібліотеці при Академії наук) можна й тепер одшукати відповідні матеріали».

Зрозуміло, що тема алкоголізму Степана Руданського не належить до чільних при висвітленні його життя та творчості. Недарма академік Агатангел Кримський звернувся до неї наприкінці своєї ґрунтовної розвідки про поета. Але і викидати слова із пісні, як то було зроблено в радянських повоєнних перевиданнях статті Кримського, теж, мабуть, не варто. Як і не варто зображувати ледь не безплотними янголами наших знаменитих поетів, художників, музикантів. Усі вони були людьми зі своїми гарними та поганими сторонами. Будучи високообдарованими творчими натурами, вони залишили нам у спадок безцінні шедеври. І це найголовніше. Недарма поет Леонід Кисельов, відштовхнувшись насамперед від долі Осипа Мандельштама, який, за чутками, помер у таборі, підбираючи об’їдки в помийній ямі, щемливий вірш про долю поетів завершив такими рядками:

Поэты умирают в небесах.

И я шепчу разбитыми губами:

Не верьте слухам, жил в помойной яме,

А умер, как поэты, в небесах.

Тож і ми насолоджуватимемося дотепними творами Степана Руданського незалежно від того, як склалося життя їхнього автора. Але якби не важкі умови навчання в Петербурзі, які значно підірвали здоров’я поета, якби щасливіше сімейне життя в Ялті та інші супутні обставини, то ми би мали не тритомне зібрання творів Степана Руданського, а п’яти- чи навіть десятитомне. Але… Одне з цих можливих «але» ми і постаралися висвітлити в цій статті.

 

Автор: Олег Будзей