Вт, 19.10.2021, 13:40
Вітаю Вас Гість
Головна | Реєстрація | Вхід
Головна » Статті » Знахідки О.Будзея » Культура

Будзей О. «На неї бігав би весь Париж»
Марія Савіна (1854—1915) - видатна російська актриса, яка з 1874 року працювала в знаменитому Александринському театрі в Петербурзі, була його примою (першою актрисою). Як відомо, Марія Гаврилівна Подраменцова (таке її справжнє прізвище) народилася в Кам’янці-Подільському, де її батько викладав у місцевій гімназії. Проте вже 1860 року, коли Марії було всього шість років, Подраменцови назавжди покинули місто над Смотричем. Сьогодні детальніше розповімо про батьків актриси та про її романтичні взаємини з великим російським письменником Іваном Тургенєвим.

«БІЛЬШ НЕСХОЖІ ХАРАКТЕРИ ВАЖКО УЯВИТИ»

Батько актриси Гаврило Подраменцов, 1892 рік

Із книги Івана Михалевича, присвяченої 50-річчю Кам’янець-Подільської чоловічої гімназії, довідуємося, що батько актриси — Гаврило Миколайович Подраменцов — у 1851—1859 роках викладав у цій гімназії чистописання (каліграфію) та малювання. Його попередником, який працював у навчальному закладі з 1833 року (тобто, з часу заснування), був Григорій Андрійович Булатов, а наступником став Іван Андрійович Васьков, який, за народними переказами, на Підзамчі (передмісті Кам’янця) виклав кам’яну доріжку там, де 1846 року проходив Тарас Шевченко.

Мистецтвознавець Марина Свєтаєва в книзі «М.Г.Савіна» із серії «Життя в мистецтві» писала про Гаврила Миколайовича: «Спокусившись успіхами в аматорських спектаклях, він покинув забезпечене місце з казенною квартирою заради хиткої і, як невдовзі з’ясувалося, не дуже-то вдалої акторської кар’єри. Для нового роду занять було взято і нове, здавалося, більш ладне прізвище — Стремлянов».

Підсумок артистичній кар’єрі Гаврила Стремлянова підвів некролог, опублікований 1903 року в «Щорічнику Імператорських театрів». Він невеликий, тож наведемо його повністю:

«18 березня 1903 року, на 72 році життя, помер у Петербурзі Гаврило Миколайович Стремлянов (Подраменцов), батько Марії Гаврилівни Савіної. Покійний, скінчивши курс у Московській школі живопису та ліплення, довгий час був у провінції вчителем малювання, професію якого в половині п’ятдесятих років він перемінив, після багаторічного вдалої участі в аматорських спектаклях у Кам’янці-Подільському, на звання провінційного актора. Сценічну кар’єру Гаврило Миколайович розпочав у Києві, де вдало дебютував у «Ревізорі» Гоголя роллю Осипа. Потім він довгий час служив в Одесі та багатьох південних містах, займаючи з успіхом у них амплуа коміка-резонера. У половині сімдесятих років минулого століття Гаврило Миколайович, переселившись до Петербурга, став грати на клубних сценах ролі найрізноманітнішого характеру; серед них улюбленою ним була роль Самсона Виріна в драмі «Станційний доглядач», переробленої з повісті Пушкіна, яку він справді виконував дуже вдало. Після декількох спроб Гаврила Миколайовича вступити на Імператорську сцену його 1886 року прийняли на неї. Прослуживши 14 років, він, отримавши пенсію, в яку була зарахована його служба по Міністерству народної освіти, вийшов 1 лютого 1900 року у відставку і, незважаючи на свої похилі роки, не поривав зв’язку з театром, з’являючись на його підмостках майже до останніх днів свого життя».

Мати актриси Марія Подраменцова з доньками: зліва — Марія, справа — Олена. Одеса, 1860-і роки

Мати актриси, Марія Петрівна, теж спробувала реалізувати себе на сцені, але з набагато меншим успіхом, ніж її чоловік. Актор і режисер Володимир Давидов у спогадах «Розповідь про минуле» згадував:

«При Савіній перебувала і мати її — актриса. Грала вона, що дадуть, і все погано. Жінка вона була неосвічена і знала тільки свою роль, та й ту не завжди добре, до того ж була туга на вухо. Страшенно домагалася вона у Медведєва, щоб у «Ревізорі» дали їй роль Пошльопкіної.

— Та Ви ж погубите і роль, і нас! — говорив Медведєв.

— Ну, ще чого, Петре Михайловичу! Стільки років на сцені! Та й що там грати-то! На лопатки покладу публіку! Ось побачите!..

Медведєв із душевної доброти дав їй роль Пошльопкіної. На репетиції все йшло гладко, хоча Медведєв із нею добряче намучився, оскільки комічного хисту вона не мала зовсім. На виставі вона вибігла на сцену, впала в ноги Хлестакова — і ні слова!.. Виведений з терпіння, Погонін, який грав Хлестакова, запитав її, нарешті, пошепки:

— Ну, в чому ж справа, люба?

І раптом Стремлянова заволала на весь театр:

— Забула, батечку! Забула... Ах, так, згадала: висік, батечку! Висік, рідненький!..

І, справді, на лопатки поклала театр, який стогнав від сміху, особливо студентська молодь, яка кричала після акту: «Браво, Стремлянова, браво!».

Ось ще один епізод із театральної практики Марії Стремлянової, згаданий Давидовим:

«У п’єсі «Лихо з розуму» вона грала графиню-бабусю. При виході Чацького він і стара обмінюються мовчазними поклонами. На репетиціях Стремлянова в цьому місці неодмінно додавала щось від себе. Медведєв і Погонін не раз її зупиняли, але думали, що стара робить це тільки на репетиції, жартома. Нарешті настав спектакль. Входять гості, з’являється з онукою графиня-бабуся, Чацький-Погонін чемно їй кланяється. І раптом — о, жах! — графиня-бабуся люб’язно киває йому і добродушно додає:

— Здрастуйте, здрастуйте, батечку Олександре Андрійовичу, як ся маєте?

Загальний регіт покрив несподівану репліку Стремлянової. Після акту Медведєв і Погонін кидаються, як очманілі, до старої:

— Даруйте, що Ви робите? Хіба можна в «Лихові з розуму» робити які-небудь вставки?

— А що я, батечку, сказала? Адже, здається, нічого непристойного в моїх словах не було?

— Та це ж Грибоєдов, класична п’єса, до того ж у віршах!

— Так що ж, що Грибоєдов! Ви от з Давидовим ще й не те в оперетці від себе додаєте! Тож антрепренерові та його улюбленцеві все можна? Це вже, батечку, причіпки! Це несправедливо!

Так і не змогли переконати ображену стару, що Грибоєдов одне, Оффенбах — зовсім інше...»

9-річна Маня Савіна, 1863 рік

Улітку 1883 року в спогадах «Жалі та поневіряння» 29-річна Марія Савіна писала:

«Ніколи не зможу зрозуміти, за що мене мама так не любила! Крім ляпасів, лайки, докорів у байдикуванні, я нічого від неї не бачила, і з кожним роком ставало все гірше. Батько любив нас по-своєму, але це була втілена байдужість й ідеальна безпечність. Та й ми бачили його рідко. Сварки матері з ним не піддаються жодному описанню; закінчувалися вони тим, що він ішов, а мати зривала свій гнів на нас, особливо на мені, оскільки сестра завжди вміла вчасно сховатися. Більш несхожі характери, як у моїх батьків, важко уявити; на нещастя, вони зрозуміли це тільки після двадцяти одного року спільного життя і розлучилися, коли мені було вже тринадцять років».

«ЯКУ НІЧ МИ БИ ПРОВЕЛИ...»

Марія Савіна в ролі Вірочки в п’єсі Івана Тургенєва «Місяць у селі»

Як відомо, довголітньою музою Івана Тургенєва була французька співачка Поліна Віардо. І було всього два випадки, коли Іван Сергійович у часи Віардо серйозно захоплювався іншими жінками. Однією з них була Марія Савіна, яка 17 січня 1879 року блискуче зіграла на сцені Александринського театру Вірочку в п’єсі Тургенєва «Місяць у селі».

Сам автор, коли побачив Вірочку у виконанні Савіної, ахнув від несподіванки та признався актрисі: «Вірочка… Невже цю Вірочку я написав?!.. Я навіть не звертав на неї уваги, коли писав… Ви жива Вірочка…».

Кульмінацією стосунків 61-річного письменника та 25-річної актриси став 1880 рік. Приїхавши взимку із Франції в Петербург, Іван Сергійович одразу надсилає Марії Гаврилівні записку: «Годину тому я приїхав і дуже буду радий Вас бачити». Ради Савіної Тургенєв не раз відвідує театр. Своїми враженнями він незмінно ділиться з Поліною Віардо. Іван Сергійович зауважує, що Савіна «поза всяким сумнівом, вельми чудовий талант, і на неї бігав би весь Париж, якби вона могла там грати».

На початку травня Тургенєв приїжджає в свій маєток Спаське-Лутовиново. Тут його осяває щаслива думка — вони із Савіною ще раз можуть зустрітися до його від’їзду з Росії, адже актриса в середині травня їхатиме залізницею з Петербурга на гастролі в Одесу. Тож Іван Сергійович детально розробляє план побачення. Савіна погоджується — і Тургенєв перебуває в радісному очікуванні: «Я уявив собі такі два дні в моєму Спаському, які для мене вже, звичайно, не повторяться».

«Залізничне» побачення відбулося. Щоправда, в Спаське актриса не заїхала: у Мценську пізно ввечері Тургенєв підсів до неї у вагон і проїхав 48 верст до Орла — година-півтори часу. Вже вранці наступного дня Іван Сергійович, провівши ніч в Орлі та щойно повернувшись додому, пише листа Марії Гаврилівні. Лист, на перший погляд, веселий, задерикуватий, але внутрішньо неспокійний, скутий. Письменник шукає і не може знайти правильного тону.

Фото, яке письменник подарував актрисі з написом: «Марії Гаврилівні Савіній від душевно відданого їй Ів. Тургенєва. Париж, 1879»

Спливає два дні — Іван Сергійович пише ще одного листа — відвертого, гіркувато-печального. Він нічого не хоче скривати, ховати за словами. Як зазначила Марина Свєтаєва, цей лист силою поетичної виразності на рівні зі знаменитими тургенєвськими віршами в прозі. Наведемо цей лист російського класика повністю:

«Понеділок, 19 травня 1880 року.

Мила Маріє Гаврилівно, однак, це ні на що не схоже. Ось уже третій день, як стоїть погода божественна. Я з ранку до вечора гуляю по парку або сиджу на терасі, намагаюся думати, та й думаю про різні предмети, але там, десь, на дні душі, все звучить одна і та ж нота. Я уявляю, що я розмірковую про Пушкінське свято — і раптом помічаю, що мої губи шепочуть: «Яку ніч ми би провели... А що було би потім? — А Господь відає!» І до цього негайно додається усвідомлення, що цього ніколи не буде — і я так і відправлюся в той «невідомий край», не забравши спогади про щось, мною ніколи не випробуване. Мені, чомусь, іноді здається, що ми ніколи не побачимося: у Вашу закордонну подорож я не вірив і не вірю, у Петербург я взимку не приїду — і Ви тільки марно картаєте себе, називаючи мене «своїм гріхом». На жаль, я ним ніколи не буду. А якщо ми і побачимося через два, три роки — то я вже буду зовсім старим чоловіком, а Ви, ймовірно, вступите в остаточну колію Вашого життя — і від колишнього не залишиться нічого. Вам це наполовину горе... все Ваше життя попереду; моє позаду — і ця година, проведена у вагоні, коли я відчував себе ледь не двадцятирічним юнаком, була останнім спалахом лампади. Мені навіть важко пояснити самому собі, яке почуття Ви в мені вселили. Чи закоханий я у Вас — не знаю; раніше це у мене бувало інакше. Це непереборне прагнення до злиття, до повного віддання самого себе, де навіть усе земне зникає в якомусь тонкому вогні... Я, ймовірно, дурниці кажу, але я був би невимовно щасливий, якби... якби... А тепер, коли я знаю, що цьому не бувати, я не те що нещасливий, я навіть особливої меланхолії не відчуваю, але мені глибоко шкода, що ця чарівна мить так і втратилася назавжди, не торкнувшись мене своїм крилом... Шкода для мене — і наважуся додати — і для Вас, тому що впевнений, що і Ви би не забули того щастя, яке дали би мені.

Я б усього цього не писав Вам, якби не відчував, що цей лист прощальний. І не те, щоб наше листування припинилося — о, ні! Я сподіваюся, ми часто даватимемо звістку один одному — але двері, що розчинилися було наполовину, ці двері, за якими ввижалося щось таємничо-чудове, зачинилися назавжди... Що би не сталося — я вже не буду таким, та й Ви теж.

Ну, а тепер досить. Було... (або не було) та сплило — і бур’яном поросло. Що не заважає мені бажати Вам всього найкращого на світі та подумки цілувати Ваші милі руки. Можете не відповідати на цього листа... Але на перший дайте відповідь.

Ваш Ів. Тургенєв.

P. S. Будь ласка, не переживайте за майбутнє. Такого листа Ви вже більше не отримаєте».

Ще були листи, зустрічі. Востаннє вони бачилися в Парижі у квітні 1882 року. Невдовзі, в липні того ж року, Марія Савіна вийшла заміж. А Іван Тургенєв помер 3 листопада 1883 року.

Першим, кому Савіна наважилася показати листи Тургенєва, був знаменитий російський юрист і літератор Анатолій Коні. Щодо наведеного вище листа Тургенєва, то в Савіної боролися в душі два почуття: бажання спалити лист, щоб він колись не потрапив у чужі недобрі руки, і розуміння, що такі листи не можна спалювати. Щоб застрахувати себе від необдуманого раптового вчинку, актриса віддала лист на зберігання Коні, який славився порядністю. 1899 року Савіна попросила повернути листа — і спалила його. Звісно, завбачливий Коні завчасно зробив копію з тургенєвського шедевру. 1918 року під редакцією та з передмовою Анатолія Коні побачила світ книга «Тургенєв і Савіна», в якій було опубліковано, зокрема, листи письменника до актриси та спогади Савіної про Тургенєва. Щоправда, замість «Яку ніч ми би провели...» делікатний Анатолій Федорович поставив м’якіший варіант, підрихтувавши Тургенєва: «Яке би це могло бути щастя!».

 

Автор: Олег Будзей



Дивіться також:

Категорія: Культура | Додав: OlegB (13.12.2014)
Переглядів: 454 | Теги: театр, савіна, актриса, петербург, Тургенєв, Росіяни, актор | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Имя *:
Email:
Все смайлы
Код *:
Категорії розділу
Кам'янецький календар [366]
Села від А до Я [1]
Історія [54]
Культура [38]
Персоналії [86]
Релігія [11]
Суспільство [21]
Різне [23]
Пошук
Свіжина
Скажите пожайлуста а где хранится виньет


да... мне бы такая штуенция не помешала


Паради 1 травня - 

Користувач на фейсбуці KamKam поділився

Перезвоните пожалуйста по телефону 8 (49


Більше коментарів
Пошук
Статистика
Rated by ORS3
Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Copyright MyCorp © 2021Створити безкоштовний сайт на uCoz