У Кам’янці-Подільському він суміщав дві високі посади — голови уряду та міністра внутрішніх справ. До того ж мав гучне гетьманське прізвище, а ще прикметне єврейське ім’я, хоча був українцем. Як здогадався проникливий читач, мова йде про Ісаака Мазепу.

Майбутній голова уряду та міністр внутрішніх справ народився 16 серпня 1884 року у селі Костобобр Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії в сім’ї хлібороба з козацького роду Прохора Мазепи. Нині це село має дещо довшу назву — Костобобрів — і входить до Семенівського району Чернігівської області. Лежить воно неподалік від тих місць, де сходяться кордони України, Білорусі та Росії.

Сьогодні Костобобрів відомий не стільки тим, що тут народився голова українського уряду часів Симона Петлюри Ісаак Мазепа, а тим, що тут закінчив десятирічку голова українського уряду часів Леоніда Кравчука Леонід Кучма. 1997 року, коли Леонід Данилович уже був Президентом України, з його ініціативи в селі зведено Свято-Данилівську церкву. А ще звідси родом Семен Мазепа — батько відомої російської журналістки і правозахисниці Ганни Політковської, українки за національністю, що походила з тієї ж гілки Мазеп, що й Ісаак Прохорович.

Прохор Мазепа був працьовитим господарем, мав міцне здоров’я і прожив 80 років. Старший брат Ісаака — Карпо — лишився з батьком на господарстві. Молодший брат — Каленик — ще перед Першою світовою війною емігрував в Америку. Були в Ісаака сестри і ще один молодший брат, що став юристом.

А ось Ісаака батько вирішив вивчити на священика, тож віддав його до духовного училища в повітовому Новгороді-Сіверському. Під час вступу інспектор запитав у хлопчика, чи він часом не нащадок Івана Мазепи, на що Ісаак відрубав: «Вибачте, Ви помиляєтеся, гетьман Мазепа не мав потомків».

Жив бурсак на приватній квартирі. Батько платив за помешкання і харчування. На їжу Ісааку нарікати не доводилось, але господар надто заощаджував гас на освітлення, тому дозволяв школярам користуватися лампами найменшої потужності. Так у майбутнього керівника уряду розвинулася короткозорість, довелося носити окуляри.

В училищі Мазепа був другим за успіхами в навчанні, а у французькій мові — найкращим. Товариші не давали Ісаакові спокою через його історичне прізвище. Коли бурсаки проходили повз церкву в Новгороді-Сіверському, то дражнили малого: «Дивися, Мазепо, це твоя церква» (як відомо, на кошти гетьмана в Україні було зведено чимало храмів). «Можливо, це глузування вплинуло на творення характеру Ісаака Мазепи: в його вдачі і поведінці була політична здержливість, замкненість, певного роду недовірчивість. Не любив він того, що зветься — розкривати душу», — писав Панас Феденко в книзі «Ісаак Мазепа. Борець за волю України», виданій 1954 року в Лондоні.

Ще однією особливістю, що виокремлювала Ісаака, був його діалект, яким говорять на українсько-білоруському порубіжжі. До кінця життя він замість «не» казав «нє», не зміг, а може і не захотів опанувати літературну вимову.

Закінчивши училище, Ісаак вступив до Чернігівської духовної семінарії. Тут він ознайомився з творами теоретиків соціалізму — Карла Маркса, Фрідріха Енгельса, Карла Каутського, здобув серед товаришів репутацію соціал-демократа. Національну свідомість в юнака пробудила не поезія Тараса Шевченка, а книги політичного та економічного змісту, наприклад, праці київського професора Миколи Яснопольського. Той, досліджуючи фінанси Російської імперії, показав, що Україна була для Росії «дійною коровою».

Жодних приємних спогадів про навчання в Чернігові в Мазепи не залишилося. Семінарія, яка готувала не так пастирів душ людських, як слуг царського режиму, відвернула Ісаака від думки стати священиком. Він не захотів закінчувати богословські класи, що давали право на пастирську діяльність, а став готуватися до вступу на природничий факультет Петербурзького університету. Але з цим виникла проблема — вихованцям духовних семінарій дозволяли вступати лише до Варшавського, Томського та Юр’ївського університетів. Для всіх інших абітурієнти мали пред’явити атестат про закінчення гімназії. Наполегливий юнак при одній з класичних гімназій склав іспити екстерном, отримав документ про закінчену середню освіту та восени 1904 року вступив до омріяного університету.

Вищим середнього зросту, зосередженим, в окулярах, із чорними бровами й каштановими козацькими вусами, із сірими очима, які він часто заплющував під час розмови, — таким побачили студента Мазепу його однокурсники. У Петербурзі Ісааку довелося боротися вже не з церковною схоластикою, а з матеріальними злиднями. Виручило Товариство допомоги студентам з України, яке заплатило за його навчання в університеті, надало певні кошти на прожиток. Але цих грошей все одно не вистачало на прожиття в столиці, тому юнак змушений був давати уроки дітям заможних батьків, що вчилися в гімназіях. З цих репетицій і жив.

У Петербурзі доля звела Ісаака Мазепу із Симоном Петлюрою, іншими українськими діячами. Там він познайомився зі студенткою медичного жіночого інституту Наталею Сингалевич, яка теж входила до організації УСДРП. До речі, Наталя була родом із Кам’янця-Подільського. У Петербурзі вони побралися, а 9 лютого 1910 року в них народилася донька Галина — майбутня знаменита художниця Галина Мазепа-Коваль, яка від 1947 року до кінця життя жила в Каракасі — столиці Венесуели.

Після закінчення університету Мазепу направили до Нижегородської губернії, де він працював агрономом. 1915 року, під час Першої світової війни, з великою радістю переїхав до України в Катеринослав (нині Дніпропетровськ), де завів контакти з місцевим осередком УСДРП. Тут його і застала Лютнева революція 1917 року. Мазепа бере активну участь у напруженій політичній боротьбі. Влітку 1917 року він став членом міської Думи, а потім і Ради робітничих і солдатських депутатів. На його пропозицію було створено губернську революційну Раду з представників суто соціалістичних партій.

За гетьманату Мазепа багато працював у Катеринославській губернській земській управі. Влітку 1918 року кілька разів побував у Києві на засіданнях ЦК УСДРП, мав розмови з Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою, іншими провідниками партії. В жовтні його заарештувала гетьманська влада. Ісаак Прохорович відбувся переляком, оскільки у непевній ситуації, що склалася, Державна варта не зважилася вкоротити йому віку і незабаром випустила на волю.

У листопаді-грудні 1918 року Мазепа — активний учасник боротьби спочатку проти гетьманців, а потім проти більшовиків. Після повалення режиму Павла Скоропадського в Україні було проведено вибори до Трудового конгресу. 10 січня 1919 року Мазепа виїхав до Києва як делегат VI з’їзду УСДРП і депутат від селянства Катеринославщини на Трудовий конгрес.

Червона Армія успішно наступала на Україну. Щоб виправити становище й отримати допомогу, Директорія звернула свій погляд на Антанту. Для переговорів з нею було утворено новий, більш «правої» орієнтації уряд Сергія Остапенка. Соціалістичні партії (УСДРП та УПСР) участі у формуванні Кабінету не брали. Мазепу, як члена Трудового конгресу, включили в делегацію для переговорів із французьким командуванням. Він побачив, що сподівання на допомогу Антанти марні.

18 березня 1919 року Мазепа з товаришами по партії прибув до Кам’янця, де тоді зосередилася значна частина державних установ, Скарбниця, багато майна. Бачачи розвал владних структур, він узяв участь у творенні Комітету охорони республіки, але, на відміну від есерів і «незалежних» соціал-демократів, які ставили завдання захопити владу, вважав метою існування Комітету тільки підтримання порядку в Кам’янці і навколо нього, що і вдалося зробити.

За участь у Комітеті Мазепу заарештували, а потім відпустили. Він зразу ж виїхав у Рівне до головного отамана Симона Петлюри для переговорів про створення нового соціалістичного Кабінету. В уряді Бориса Мартоса, сформованому 9 квітня 1919 року, Ісаак Мазепа посів пост міністра внутрішніх справ. На цій посаді він боровся як з ліворадикальними «радянськими» елементами, так і з правими течіями українського руху, які хотіли скинути Директорію та соціалістичний уряд і встановити диктатуру.

Під час спроби перевороту, вчиненого 29 квітня 1919 року отаманом Володимиром Оскілком у Рівному, Мазепу заарештували разом із прем’єром Мартосом та іншими членами уряду. Після придушення виступу усіх звільнили. На посту міністра внутрішніх справ Мазепа організовував допомогу жертвам єврейських погромів, направляв урядовців на місця для припинення антисемітської агітації, виїздив на фронт, брав участь у нарадах з головним отаманом, підтримав закон УНР про державну інспекцію у війську, вважаючи, що «армія без політичного контролю стане неминуче знаряддям усіх авантюрників».

28 серпня 1919 року в Кам’янці-Подільському Борис Мартос подав у відставку, головна причина якої полягала в неможливості співпраці прем’єра УНР із диктатором Західноукраїнської Народної Республіки Євгеном Петрушевичем. Ряд політичних діячів (Євген Коновалець, Осип Назарук) вважали Мартоса найнездарнішим головою українського уряду, який несе найбільшу відповідальність за поразки УНР. Вакантне місце прем’єра внаслідок низки міжпартійних нарад було передано Ісаакові Мазепі. Він одночасно залишався і міністром внутрішніх справ.

Щоправда, на новій посаді Мазепа не міг втілювати в життя власний курс, бо, як зазначав Микита Шаповал, «соціалістичний уряд УНР був безсилим декоративним додатком при штабі головного отамана, як своєрідна агітаційна комісія. Цю комісію називали урядом, не даючи йому ні крихти влади».

Хоча навряд, щоб така особа, як Ісаак Мазепа, був лакузою у Петлюри. Коли 26 травня 1920 року Петлюра почав змінювати уряд, оскільки активність виявляли лише 5—6 членів уряду на чолі з Мазепою, то в результаті Мазепу призначили міністром земельних справ. Історик Лариса Нагорна вважає, що Ісаак Прохорович сам відмовився від прем’єрства, бо не хотів брати на себе відповідальність за наслідки угоди, підписаної українською дипломатичною місією у Варшаві на чолі з Андрієм Лівицьким. Проте він зберіг за собою посаду міністра земельних справ. Але незгода з планами нового уряду щодо розв’язання земельного питання змусила його 1 липня здати і цей портфель. Отже, навряд чи можна говорити про пристосуванство Мазепи.

Поки Ісаак Прохорович обіймав високі посади в українському уряді, його сім’я мешкала в Катеринославі. Дружина цілі дні, а то й ночі проводила в бактеріологічному інституті, де щеплювала вакцину проти холери й тифу як українським, так і російським червоним і білим воякам.

Після поразки визвольних змагань Мазепа спочатку оселився у Львові, де разом з іншими діячами видавав місячник «Соціалістична думка». Тут він зібрав багато матеріалу до праці «Більшовизм і окупація України». У Львові Мазепа підтримував зв’язок з Україною. Тоді в Кам’янці-Подільському жив член УСДРП Тодось Недужний. Він організовував передачу інформації, преси, документів про політику комуністів на Україні.

1921 року Ісаак Прохорович послав до родини в Катеринослав тітку Ніну, досвідчену у військовій розвідці. Та з великими перешкодами перевела за Збруч Наталю з дітьми — маленькою Танею на руках і 11-річною Галею.

У березні 1923 року Мазепи оселилися в Празі. Ісаак Прохорович викладав в Українській господарській академії в Подєбрадах. Написав декілька книг — «Трагедія двох народів», «Голод на Україні» (обидві у співавторстві з бойовим побратимом Панасом Феденком), «Підстави нашого відродження». А головною його працею стала «Україна в огні й бурі революції».

Перебуваючи на еміграції, Мазепа 1936 року відмовився прийняти чехословацьке громадянство, хоч це було конче необхідно для отримання постійної роботи. Він заявив: «Що скажуть українці, коли довідаються, що колишній прем’єр став громадянином іншої держави». Як тут не перекинути місток до сучасності і не згадати одного з наших колишніх прем’єрів із панамським паспортом.

Як зазначав Панас Феденко, «у своїм приватнім житті Мазепа був праведником. Він не шукав ні слави, ні багатства, уникав, щоб про нього писала преса в день його народження, не хотів навіть давати своїх фотознімок до преси».

14 лютого 1945 року під час нальоту на Прагу американської авіації загинули дружина Наталя та внуки Володимир і Юрій. З наближенням радянських військ до Праги Ісаак Прохорович вирішив рухатися вглиб Німеччини, був поранений у голову та контужений знову ж під час нальоту американської авіації.

Мазепа проводив значну роботу з консолідації українського руху. 1947 року його обрали головою комісії зі створення Української Національної Ради. Під його керівництвом комісія виробила Статут і привела до згоди різні політичні групи. В липні 1948 року Мазепа став головою УНРади.

Помер Ісаак Мазепа 18 березня 1952 року в німецькому місті Аугсбург. У заповіті просив, щоб його поховали за православним обрядом, без промов і вінків. По своїй смерті не залишив нічого, окрім 800 німецьких марок, які заповів дочці Галині.

Похорон відбувся 21 березня у холодний дощовий день. Під час служби в церкві була злива, але коли жалібний кортеж вийшов на кладовище, дощ припинився.

Автор: Олег Будзей