1891 року в Санкт-Петербурзі побачила світ книга «Подолия. Историческое описание», видана Помпеєм Батюшковим — молодшим братом поета Костянтина Батюшкова, який 1815 року півроку провів на військовій службі в Кам’янці-Подільському. У передмові видавець зазначив, що історичний нарис про Поділля уклав професор Київської духовної академії Микола Петров, який 1890 року на прохання видавця скористувався канікулами в академії, щоб відвідати західні окраїни Російської імперії та особисто поспілкуватися з місцевими вченими й старожилами. Одночасно з поїздкою професора Петрова було дано доручення дійсному статському радникові Митрофану Городецькому оглянути вказані йому місцевості Поділля й Бессарабії та зібрати художні й історичні матеріали для ілюстрування книги та опису малюнків і гравюр. Детальний опис цього багатства, здійснений Городецьким, якраз і становить другу частину книги. Крім того, Митрофан Іванович узяв на себе редагування видання, спостереження за друком книги та відтворенням ілюстрацій і карт.

Наприкінці вступу Батюшков висловив подяку багатьом людям за дієву участь у роботі над книгою. Серед них подільський (а в час виходу книги вже віленський) архієпископ Донат (Соколов-Бобинський), його наступник на Подільській кафедрі — єпископ Димитрій (Самбикін), подільський губернатор Василь Глинка, редактор «Подольских епархиальных ведомостей» Микола Яворовський, керівник Кам’янець-Подільського відділення Селянського банку Микола Гогоцький (молодший брат філософа Сильверстра Гогоцького), молодий кам’янецький священик Юхим Сіцінський, члени єпархіального статистичного комітету Михайло Грейм і Юзеф (Йосип) Ролле.
 

Професор Микола Петров

Ще до виходу книги, в грудні 1890 року, історико-літературний журнал «Исторический вестник», що видавався в Санкт-Петербурзі, опублікував дорожні нотатки Митрофана Городецького «Поїздка в Холм, Поділля та Бессарабію», в яких, зокрема, детально висвітлено перебування Митрофана Городецького та Миколи Петрова влітку 1890 року в Кам’янці-Подільському.

Отже, Митрофан Іванович (до речі, батько російського поета «срібного віку» Сергія Городецького) і Микола Іванович для поїздки в Кам’янець зустрілися 5 липня на станції Жмеринка. Їдучи поїздом до Проскурова (нині Хмельницький), вони розговорилися у вагоні з відставним солдатом із Проскурова, який виготовляв і продавав морозиво, постійно курсуючи від рідного міста до Жмеринки й назад. Оскільки залізничне сполучення зв’яже повітовий Проскурів із губернським Кам’янцем тільки через 24 роки, то далі гостям, аби здолати 90 верст до Кам’янця, довелося взяти коляску з четвіркою коней. Для відпочинку коней зупинилися в Ярмолинцях. Тут за три години, проведені в готелі мадам Пек, подорожнім довелося заплатити 60 копійок і ще 15 копійок за недогарок свічки. Але, зауважує Городецький, «за кілька днів до нашого приїзду, під час ярмарку, та ж кімната, кажуть, йшла по 6 рублів за добу».
 

Єпископ Димитрій (Самбикін)

Проїхавши ще 30 верст, подорожні зупинилися на ніч у Смотричі в готелі Едуарда Пека — брата власниці ярмолинецького готелю. Нарешті вранці виїхали на Кам’янець. «У міру наближення до Кам’янця, — пише Городецький, — перед нами почали відкриватися великі поля, засіяні кукурудзою. Привільно і соковито зростає на розкішному ґрунті цей продукт жителів півдня, широко і красиво розкинулися стебла кукурудзи... На шляху до Кам’янця лежить село Нігин, чудове тим, що в його околицях, в скалі є печери. Походження їх невідоме; без сумніву, вони належать до глибокої старовини».

У Митрофана Городецького залишилися найкращі враження від першого побачення з містом над Смотричем. Ось що він занотував:

«Кам’янець-Подільський належить до найдавніших міст південної Русі. Багато він пережив, багато перестраждав. У його долі бачимо і татарські погроми, і турецьке володарювання, і литовсько-польське панування. Катерині II місто зобов’язане возз’єднанням із Росією, а разом з тим і відновленням у ньому православ’я, яке колись поглинула унія. Чужоземне й чужовірне панування над Поділлям залишило різкі сліди в речових пам’ятках, що збереглися в Кам’янці у вигляді фортечних мурів, башт, церков, костелів і навіть мінарету. Місто відкрилося нам у всій красі всіх цих пам’яток і навколишньої багатої природи зі скелястими берегами Смотрича, що впадає в Дністер. Сади, сквери та всяка рослинність залишають живе враження серед численних залишків минувшини.

Місто утримується бездоганно чисто, але кишить євреями. Крамниці і крамнички, за невеликим винятком, всі єврейські. Євреї дають про себе знати на кожному кроці. Ще на шляху до Кам’янця супутник мій, професор Петров, так би мовити, смакував сцену, як я дратуватимуся від єврейської настирливості та пропозицій усіляких послуг. Але цьому побоюванню не довелося виправдатися: хоча в готелі, де ми зупинилися, ізраїлеві сини з’явилися негайно ж, щойно ми зайняли приміщення, але їхній натиск вдалося відбити спокійним роз’ясненням, що ми приїхали в місто не для них».

А спілкування з тими, до кого приїхали Петров і Городецький, виявилося плідним. У день їхнього приїзду, 6 липня, преосвященний Димитрій, бажаючи надати честь гостям, запросив їх до себе на нараду, скасувавши скликану на це число училищну раду, а натомість призначив у себе засідання Єпархіального історико-статистичного комітету.

 Уранці 7 липня гості оглянули церковне давньосховище — прообраз нинішнього історичного музею-заповідника. 123 роки тому він розміщувався в кафедральному соборі (від нього, на жаль, залишилися тільки підвали біля історичного факультету національного університету) та складався з невеликої бібліотеки, архіву історичних рукописів і актів та колекції пам’яток старовини, переважно церковної. Стіни музею прикрашали портрети подільських єпископів.

Далі гості завітали до фотографа Михайла Грейма, який мав фотосалон неподалік від собору. Городецький занотував: «Перше, що ми тут побачили, це були чудові картини сина Грейма, передчасно загиблого нещодавно від важкої хвороби. Вихованець нашої Академії мистецтв, він помер тоді, коли готувався писати картину на золоту медаль. Убитий горем батько переносить другу вже втрату: незадовго перед тим помер ще один його син, який здобув музичну освіту. Поважний любитель-археолог, попереджений про наш приїзд членами єпархіального статистичного комітету (до якого входить і він), з надзвичайною люб’язністю підготував для нас масу знімків, якими тут же і забезпечив нас. Це ціла низка зображень усього цікавого і рідкісного з кам’янецьких пам’яток старовини, а пам’яток таких при огляді міста виявилося чимало».

Далі гості при сприянні Миколи Яворовського, керівника канцелярії губернатора Павла Матюніна та Михайла Грейма, який люб’язно взявся робити по дорозі знімки своїм дорожнім фотоапаратом, оглянули майже всі визначні місця Кам’янця. Серед них і Вірменський храм святого Миколая, що тоді належав католикам, а нині лежить у руїнах біля уцілілої Вірменської дзвіниці. Ось нотатки Городецького про відвідини цього храму:

«Перше, на що нам вказали при вході в цей історичний храм, була ікона Божої Матері над головним престолом. За звичаєм латинян, які встановили тим меншу доступність священного предмету, чим більше він має значення, ікона виявилася закритою завісою. Костельний ризничий, що служив нам провідником, відмовився підняти завісу, посилаючись на те, що це може зробити тільки ксьондз на початку богослужіння. Але потім, подумавши, сказав: «Підняти завісу я не можу, але маю право замінити її». — «Чудово, так замініть завісу», — попросили ми. Петров не витримав і вголос промовив: «Ось єзуїтське-то правило!» Упавши на одне коліно перед іконою, ризничий відправився за престол і, піднявшись до ікони ззаду престолу, повільно став прибирати з неї колишню завісу та навішувати нову. Ми скористалися цим, хоча єзуїтським, але все ж люб’язним прийомом, щоб розглянути ікону, яка виявилася давньою, східного типу, з вірменським підписом».
 

Доктор Юзеф Ролле

Стомлені мандрівкою по місту й нестерпною спекою, гості лише мимохідь оглянули турецький мінарет. Митрофан Городецький зауважив: «Тонка і висока, вельми витонченої архітектури вежа, що залишилася від турецьких часів у всій цілості, становить найоригінальнішу та найкрасивішу особливість Кам’янця». Вечір гості провели за склянкою чаю у преосвященного Димитрія, який забезпечив їх деякими з виданих ним творів.

 

8 липня Петров і Городецький почали ранок із візиту до Юзефа Ролле (сучасна адреса будинку, де він мешкав, — Татарська, 4). Митрофан Іванович занотував про ці відвідини таке: «Будиночок доктора Ролле з першої ж кімнати засвідчив, що його господар з любов’ю відданий минулій долі краю. Портрети різних історичних осіб, картини, старовинний посуд, статуетки та багато чого іншого розміщено по всіх кімнатах археолога-аматора. У його зібранні рукописів зберігається заповіт Синана Котлубея 1398 року на вірменську кафедру, що мала утворитися на Поділлі, зі згадкою про волоського вірменського архієпископа. Люб’язний господар дуже зацікавився нашим візитом і вів жваву бесіду, з якої ми дізналися, зокрема, що поблизу Балти, в селі Казавчин, збереглися гробниці татарських баскаків 1377 року з написами».

Оглянувши того ж дня ще деякі кам’янецькі пам’ятки, гості покинули місто над Смотричем. Митрофан Городецький записав: «Виїжджали ми з Кам’янця-Подільського під вельми приємним враженням. Не кажучи про красиву природу міста та бачені нами цікаві й характерні пам’ятки старовини, відрадно було зустріти в цьому віддаленому від усяких центрів містечку людей, що живуть вищими інтересами, трудяться на користь науки й освіти, групуються в наукове товариство, створюють музей старожитностей, одним словом проявляють усю повноту розумового життя, кожен у міру сил, але всі з явною любов’ю та енергією».

З Кам’янця шлях гостей лежав у Кишинів. Після деяких роздумів Городецький і Петров вирішили повернутися до Проскурова на конях, а потім відправитися в столицю російської Бессарабії залізницею.
 

Автор: Олег Будзей