Одна із статей про видатного вченого Михайла Кільчевського починалася досить нестандартно: «Чи замислювалися Ви, поважний читачу, чому в наших квартирах крани на трубопроводах для води збудовано так, що ми довго крутимо ручку, щоби закрити воду, а не важільна конструкція: раз! – та й закрив? Від раптової зупинки вода створює гідравлічний удар на стінки труби». І далі пояснювалося, що важливі задачі про гідравлічний удар у трубопроводах із тонкими пружними стінками розв’язав академік Кільчевський.

Майбутній учений народився 2 червня (за старим стилем) 1909 року в Кам’янці-Подільському в сім’ї вчителя. Навчання розпочав із гімназії, яку після остаточного встановлення в місті радянської влади було реорганізовано в трудову школу. Одночасно навчався в художній школі, згодом перейшов у лісну профшколу. Навчаючись, хлопець краще від інших розв’язував арифметичні задачі, вправно креслив, аналітично мислив. Любов до математики Миколі прищепили його батьки, які упродовж багатьох років учителювали в школах міста.

1928 року дев’ятнадцятирічний Микола закінчив робітничий факультет при Кам’янець-Подільському сільськогосподарському інституті та став студентом факультету експлуатації шляхів сполучення Київського політехнічного інституту (КПІ). Однак любов до математики та фізики взяла гору: 1930 року Кільчевський став навчатися на математичному факультеті Київського фізико-хіміко-математичного інституту (цей інститут, виділений з Київського університету, невдовзі знову в нього влився). Закінчивши 1933 року інститут, наш земляк став аспірантом.

1936 року 27-річний Кільчевський захистив кандидатську дисертацію «Застосування тензорного аналізу до питань теорії пружності». Його науковий керівник Ілля Штаєрман (родом із Могилева-Подільського, 1910 року закінчив Кам’янець-Подільську чоловічу гімназію) так відгукнувся про свого учня: «Його роботи вже тепер дозволяють дійти до висновку, що автор має великий математичний талант, особливістю якого є надзвичайно сильна інтуїція та схильність до геометричного мислення».

Ілля Якович не помилився з оцінкою таланту свого учня: вже 1940 року Микола Олександрович захистив докторську дисертацію «Основні рівняння теорії оболонок і деякі методи їхнього інтегрування».

Ще будучи студентом, Микола Кільчевський розпочав педагогічну діяльність: у січні 1933 року він став вести практичні заняття з вищої математики в Київському авіаційному інституті. Наступного року його зарахували до штату: спочатку він працював асистентом, потім — доцентом, згодом — професором, завідувачем кафедри вищої математики. Паралельно читав теоретичну механіку в Київському індустріальному (згодом політехнічному) інституті.

Перебуваючи під час Великої Вітчизняної війни в евакуації та завідуючи кафедрою теоретичної механіки Ташкентського інституту інженерів залізничного транспорту, Микола Олександрович почав досліджувати процеси контактного стиску твердих тіл і удару, особливо актуальні для транспорту у воєнний час. Результати цих досліджень опубліковано в монографіях, виданих 1949, 1969 і 1976 року. Останню з них — «Динамічний контактний стиск твердих тіл. Удар» — 1977 року було відзначено премією імені академіка Олександра Динника. Професор Анатолій Лур’є писав: «Було б помилково вважати цю книгу зведенням раніше відомих результатів з теорії удару, скоріше це результат багаторічних міркувань Кільчевського з однієї з найактуальніших і найважчих проблем загальної механіки та механіки суцільного середовища. Немає потреби перераховувати багатий зміст книги. Печать оригінальності лежить на кожному розділі».

У 1944—1961 роках професор Кільчевський очолював одну з найбільших кафедр Київського політехнічного інституту — кафедру теоретичної механіки. 1961 року Миколу Олександровича обрали членом-кореспондентом Академії наук УРСР. Відтоді він працював завідувачем відділу аналітичної механіки поліагрегатних систем Інституту механіки АН УРСР, одночасно — на громадських засадах — професором-консультантом у КПІ. 26 грудня 1969 року подоляка обрали академіком АН УРСР.

Микола Кільчевський був членом Національного комітету СРСР із теоретичної та прикладної механіки, членом Президії науково-методичної ради з теоретичної механіки при Міністерстві вищої освіти СРСР, головою наукової ради з проблеми «Загальна механіка» АН УРСР, членом редколегії журналу «Прикладная механика».

Характерними рисами досліджень Миколи Олександровича завжди були актуальність задач, оригінальність і чіткість їхніх постановок, строгість дослідження, глибина аналізу. Усього учений опублікував понад 200 наукових праць, зокрема дев’ять монографій і одинадцять підручників. 1977 року йому надали звання «Заслужений діяч науки Української РСР». Також Миколу Олександровича було нагороджено двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом «Знак Пошани», медалями.

Кільчевський був видатною, багатогранно обдарованою особистістю. Одна з цих граней — його лекторська майстерність. Блискучі лекції Миколи Олександровича завжди притягали «сторонніх». Це — або викладачі інших вищих навчальних закладів, або колишні учні, тепер маститі фахівці та, незмінно, його колеги по кафедрі, аспіранти. Осягаючи педагогічну майстерність, уміння абстрактно мислити та узагальнювати у висновках конкретні факти, присутні проходили школу вдумливого і глибокого розуміння сутності класичної механіки.

Микола Олександрович приділяв велику увагу вихованню наукових та інженерних кадрів. Багато хто з його колишніх студентів та аспірантів стали академіками, лауреатами Державних премій, професорами, докторами наук. Ним підготовлено 65 кандидатів наук.

Зокрема, серед тих, у кого Кільчевський викладав теоретичну механіку, був майбутній президент Національної академії наук України Борис Патон. В одному з інтерв’ю Борис Євгенович розповів, що колеги по кафедрі деколи застерігали Миколу Олександровича: «Не варто так ускладнювати курс — не аспірантів, мовляв, готуєте». На такі «підказки» професор відповідав, добродушно всміхаючись: «Звичайно, не аспірантів, а інженерів, яким належить не тільки замінити нас, але й зробити значно більше». У професора Кільчевського теоретична механіка перетворювалася на своєрідний міст між класичними, традиційними для технічного інституту предметами (математикою, фізикою) та сугубо спеціальними, на міст, що зв’язує їх воєдино на основі найновіших даних науки. Це дуже імпонувало Борису Патону, який розумів, що в методі Миколи Олександровича — ключ до розв’язання головної «інженерної задачі»: навчитись усвідомлювати конкретне в абстрактному і, навпаки, уміти виділити абстрактне в сумі конкретних факторів, явищ, процесів.

Одного разу кореспондент запитав у Миколи Кільчевського:

Помер Микола Олександрович у Києві 14 червня 1979 року — напередодні свого 70-річчя. Посмертно йому двічі присуджували Державну премію України в галузі науки та техніки: 9 грудня 1979 року — за цикл робіт із загальної теорії оболонок і дослідження полів напруг в оболонках складної будови та форми (разом із академіком АН УРСР, директором Інституту механіки АН УРСР Олександром Гузем і членом-кореспондентом АН УРСР, заступником директора Інституту механіки АН УРСР Ярославом Григоренком), 19 грудня 1992 року — за підручники у чотирьох книгах «Теоретична механіка» (1957 рік — книга I; 1972 рік — книга II; 1989 рік — книга III; 1990 рік — книга IV) разом із Михайлом Павловським, Остапом Бойчуком і Людмилою Акінфієвою.

«Діяльність Миколи Олександровича лишить слід у нашій науці, досягнення його збережуться в книгах. Не знаю, хто в нашому поколінні висловив стільки оригінальних ідей і наблизився до нього за сумою накопичених знань», — так 1979 року писав член-кореспондент АН СРСР Анатолій Лур’є про вченого.

Автор: Олег Будзей