«Легенди про таємниці скарбів передаються з покоління в покоління. Скарби знаходять і тепер. Як правило, це глечик чи горщик з одним-двома десятками зіпсованих часом монет. Вартість такого скарбу невелика, але для науки він має величезне значення, як свідок історії. Про все це розповідає брошура. Читач побуває у творчій лабораторії нумізмата-дослідника, ознайомиться з методикою його роботи, дізнається, ким, як і для чого ховалися скарби, з якою метою вивчають їх учені».
Такою анотацією супроводжувалася надзвичайно цікава науково-популярна брошура «Кладоискательство и нумизматика», що побачила світ 1974 року в київському видавництві «Наукова думка». А написав її український історик Микола Котляр, який за два роки до виходу брошури захистив докторську дисертацію «Грошовий обіг України доби феодалізму». Тож кому-кому, а йому добре було відомо ледь не все про скарби монет. Тим паче, що народився Микола Федорович у Кам’янці-Подільському, де легенди про багатющі турецькі скарби передаються з уст в уста від покоління до покоління. У вересні 2011 року Микола Котляр брав участь у роботі ІІ Міжнародної наукової конференції «Україна і Велике князівство Литовське в XIV–XVIII століттях: політичні, економічні, міжнаціональні та соціокультурні відносини у загальноєвропейському вимірі», що відбулася на базі Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Виступаючи з вітальним словом від Інституту історії України, Микола Котляр підкреслив, що йому особливо приємно брати участь у цій конференції, адже Кам’янець-Подільський — це місто, де він з’явився на світ і яке вважає своєю малою батьківщиною. Коротко розповімо про Миколу Федоровича. Він народився 4 липня 1932 року в стародавньому місті над Смотричем. 1956 року закінчив історичний факультет Київського університету, працював консультантом із питань історії відділу бібліографії Центральної наукової бібліотеки АН УРСР. 1960 року вступив до аспірантури відділу нумізматики Державного Ермітажу в Ленінграді, де під керівництвом відомого нумізмата Івана Спаського підготував і 1965 року захистив на спеціалізованій раді Інституту історії АН СРСР кандидатську дисертацію «Галицька Русь XIV–XV століть (історико-нумізматичне дослідження)».
Повернувшись до Києва, Микола Котляр деякий час працював науковим редактором видавництва «Наукова думка», а з червня 1965 року став співробітником в Інституті історії АН УРСР (нині Інститут історії України НАН України). 1972 року захистив тут згадану вище докторську дисертацію. У 1982—1996 роках працював в Інституті завідувачем сектору історії Київської Русі, від 1996 року він головний науковий співробітник цього наукового закладу.
У різні роки Микола Федорович викладав в університетах Варшави, Кракова (Польща), Венеції, Падуї (Італія), Стокгольма, Упсали (Швеція) та ін. Він іноземний член Польського археологічного і нумізматичного товариства.
22 серпня 1996 року Миколі Котляру надано звання «Заслужений діяч науки і техніки України» — за плідну наукову діяльність, вагомий внесок у дослідження історико-культурної спадщини України. А 3 грудня 2001 року Миколі Котляру в складі групи провідних українських істориків (серед них добре відомі кам’янчанам Валерій Смолій і Валерій Степанков) присуджено Державну премію України в галузі науки і техніки за цикл праць «Україна крізь віки». У цьому циклі Котляру належить том 5 «Галицько-Волинська Русь».
Обкладинка брошури Миколи Котляра про скарби Кількість монографій, написаних і виданих Миколою Федоровичем, сягнула вже трьох десятків. Їх присвячено не тільки його улюблениці — нумізматиці, але й історії Галицько-Волинської Русі, її провідному діячеві Данилові Галицькому. Завершимо нашу розповідь про Миколу Котляра фрагментом із згаданої на початку брошури. Це, як зазначив сам автор, дуже красива легенда, що побутує на Волині: « Одного разу в місті Ізяславі з’явився дідок і запропонував княгині добути скарб, захований в руїнах замку поблизу міста. Дідок попередив, що як тільки грабарі досягнуть коштовностей, почне горіти Ізяслав, а коли витягнуть увесь скарб, місто згорить дотла. Однак скарб настільки цінний, що втричі перекриє збитки, завдані пожежею. Княгиня погодилася, їй не було діла до страждань підневільних, аби тільки її власний палац залишився цілим і неушкодженим. Стали розкопувати руїни замку. І щоразу, як тільки починали копати, в Ізяславі спалахувала пожежа, але відразу ж припинявся, ледве роботу припиняли. Тим часом дідок квапив землекопів. Нарешті досягли залізних дверей скарбниці. Тоді запалало все місто. Мешканці Ізяслава ледь вмовили княгиню припинити розкопки. Та вона і сама зрозуміла, що має справу із заклятим скарбом. Княгиня відкликала землекопів, після чого пожежа стала слабшати. Спільними зусиллями місто врятували. Дідок зник без сліду, це був злий чаклун. Старі руїни за наказом княгині засипали землею».
Автор: Олег Будзей
Дивіться також: |
