|
Софія Колчак
|
Є в Північному Льодовитому океані острів Софії та мис Софії. Названо їх на честь уродженки Кам’янця-Подільського Софії Омірової. Такий щедрий подарунок на початку XX століття зробив своїй нареченій лейтенант Олександр Колчак. Так-так, той самий Колчак, який згодом став адміралом, одним із вождів Білого руху. І фільм про якого – «Адмірал» (в оригіналі – «Адмиралъ») – в останні дні жовтня 2008 р. добрався і до Кам’янця-Подільського. Туди, де жили тесть і теща адмірала, народилася його дружина, а в скрутний час переховувався син.
ТЕСТЬ
Софія Омірова народилася 1876 р. в Кам’янці-Подільському. Її батько Федір Васильович був дійсним статським радником, керував Подільською казенною палатою (отже, відав фінансами всієї губернії).
Ростислав Колчак, внук Федора Омірова, повідомляє, що його дід був сином підмосковного священика, навчався в бурсі (тобто, в духовному училищі), потім на юридичному факультеті Московського університету. «Це була дуже порядна людина, – пише внук, – гарний юрист, «маленький Сперанський», учень і друг Каткова та академіка Грота».
Дамо коротенькі пояснення щодо осіб, згаданих Ростиславом Олександровичем. Михайло Сперанський (1772–1839) був найближчим радником імператора Олександра I, автором плану ліберальних перетворень у Росії. Михайло Катков (1818–1887) – відомий російський публіцист, літературний критик, видавець журналу «Русский вестник» і газети «Московские ведомости». Академік Яків Грот (1812–1893) установив норми російського правопису, які з невеликими змінами діяли до 1918 р.
За характеристикою Ростислава Колчака, Федір Оміров «безумовно був позитивною фігурою епохи реформ Олександра II та царювання Олександра III. Будучи дуже скромного походження та з духовного стану, він своїми моральними чеснотами досяг великих чинів і помер людиною нестарою, очікуючи призначення на пост губернатора Подільської губернії, якою фактично керував в останні роки свого життя».
Своєю працею Федір Васильович заслужив право на дворянство, яке автоматично поширювалося на його дітей, внуків... За даними бібліографа Семена Венгерова, помер Федір Оміров 1889 р., коли Софії було 13 років. На схилі літ Софія Колчак так згадувала татуся: «Мій розумний, добрий і суворий батько! Нас було в нього 12 чоловік, я – одинадцята».
ТЕЩА
Софіїна мати – Дарія Федорівна Каменська – була донькою генерал-майора Федора Каменського, директора Петербурзького лісного інституту, та сестрою відомого російського скульптора Федора Федоровича Каменського (серед його робіт – бюст Тараса Шевченка, створений на основі посмертної маски поета).
Серед своїх предків Дарія Федорівна називала барона Християна Мініха (1688–1768), який завідував головною канцелярією при царському дворі. В історії більше відомий його рідний брат – фельдмаршал Христофор Мініх, який 1739 р. в битві під Хотином узяв у полон Іліаса-пашу Колчака – прапрапрадіда адмірала Олександра Колчака. До речі, полоненого пашу везли в Петербург через Кам’янець.
Ще одним предком Софії по лінії матері був генерал-аншеф Максим Берг (помер 1784 р.), який розбив Фрідріха Великого під час Семилітньої війни. Під його началом воював молодий Олександр Суворов, який потім не раз називав Максима Васильовича своїм учителем. Дружиною Максима Берга була баронеса Елеонора-Єлизавета-Доротея Мініх (донька вже згаданого Християна Мініха).
Як згадує Ростислав Колчак, «Софія Федорівна була дуже схожа на свою маму та, очевидно, успадкувала її вольовий і незалежний характер».
НАРЕЧЕНА
|
Василь Колчак
|
Як же познайомилися Софія Омірова та Олександр Колчак? Батько майбутнього адмірала – генерал-майор у відставці Василь Колчак, вийшовши 1899 р. на пенсію, надумав оженити єдиного сина і через свої канали сам підібрав йому наречену. Нею якраз і виявилася 23-річна Софія Омірова – випускниця Смольного інституту шляхетних панянок у Петербурзі. Залишившись круглою сиротою, вона заробляла на життя як домашня вчителька.
25-річний Олександр скептично поставився до батькової пропозиції, до того ж зауважив, що спішити йому немає куди, нагадав батькові, що той завів сім’ю після тридцяти. Але Василеві Івановичу кортіло мати внука – продовжувача роду Колчаків (бо що візьмеш із двох доньок – вийдуть заміж, змінять прізвище). Тож знайомство Олександра та Софії відбулося. Письменник Микола Черкашин у книзі «Біла карта» так описує їхнє спілкування:
«Усупереч скептичним очікуванням, Софія виявилася аж ніяк не тендітною панночкою. Гарна, спокійна, з прямим поглядом з-під високого чистого чола, вона була начисто позбавлена манірності столичних панянок. Власний заробіток надавав їй ту впевненність у житті, яку цінував у собі і сам Олександр. Вони на рівних вели розмову, вільно чи невільно екзаменуючи один одного на гостроту розуму, ерудицію, пристрасті… Колчак подумки вивів своїй співрозмовниці найвищий бал. Софія приємно дивувала начитанністю, тверезістю суджень, з’ясувалося, що вона володіє англійською, французькою, німецькою, дещо гірше італійською, польською мовами, чудово музикує, не без успіху пробує свої сили в акварельному та олійному живописі.
Він також намагався не пасти задніх, жваво, з гумором розповідав їй про моря та країни, в яких довелося побувати, про кумедні випадки з корабельного життя. То був зовсім невідомий Софії світ, і вона слухала досвідченого мореплавця, широко рокривши гарні очі, що дуже лестило оповідачеві. Тим паче, що вона з непідробним інтересом розпитувала його про те, що цікавило не кожного його товариша по службі. Про Землю Санникова, про Південний полюс, про зниклу експедицію лейтенанта Де Лонга…»
ОСТРІВ І МИС
– Якщо я колись відкрию новий острів, то назву його Вашим іменем, – сказав, прощаючись, Олександр.
– Дякую, – без тіні посмішки відповіла Софія. – Тільки не пропадайте у льодах, як Де Лонг.
Він дотримав свого слова. Невеликий острів у Північному Льодовитому океані, названий Олександром Колчаком іменем своєї нареченої, і досі залишається островом Софії. Олександр Васильович навіть перевиконав план: назвав іменем Софії ще і мис на острові Беннета в Східно-Сибірському морі.
Мис Софії
Олександр писав коханій: «Спливло два місяці, як я поїхав від Вас, моя безмірно дорога, і так жива переді мною вся картина нашої зустрічі, так нестерпно та боляче, як ніби це було вчора. Скільки безсонних ночей я провів у себе в каюті, крокуючи з кутка в куток, стільки дум, гірких, безрадісних... Без Вас моє життя не має ні того змісту, ні тієї мети, ні тієї радості. Все моє найкраще я ніс до Ваших ніг, як до божество мойого, всі свої сили я віддав Вам...»
ДРУЖИНА
|
Олександр Колчак
|
5 березня 1904 р. в Іркутську Софія Омірова взяла шлюб із лейтенантом флоту Олександром Колчаком. Молода дружина зі свекром відправилася в Петербург, а її чоловік 11 березня – в Порт-Артур – на російсько-японську війну.
Софія та Олександр мали трьох дітей. Первісток Таня померла, коли їй було два тижні. Наймолодша Маргарита (1913–1915) померла дворічною. Вижив тільки середущий Ростислав (народився 9 березня 1910 р.). Старий Василь Колчак (помер 4 квітня 1913 р.) таки дочекався внука.
Софія жила в Гатчині, потім у Лібаві (нині Лієпая). Після обстрілу Лібави німцями на початку Першої світової війна (2 серпня 1914 р.) втекла, кинувши все, крім кількох валіз. Державну квартиру Колчака було згодом розгромлено, а майно сім’ї загинуло. Дочка померла в Гатчині, де, очевидно, деякий час жила і Софія Федорівна. Переїхала услід за чоловіком у Гельсінгфорс (нині Гельсінкі), потім у Севастополь. 1918 р., при червоних, переправивши сина Ростислава в безпечніше місце (до польських подруг дитинства в Кам’янець-Подільський), залишилася в Севастополі, переховуючись під чужим іменем у сім’ях моряків.
У квітні 1919 р. Софія на англійському військовому кораблі виїхала в Бухарест. Звідти при сприянні начальника англійської військової місії було організовано невеличку експедицію в Хотин. Із Хотина син адмірала Федосьєва переправився через Дністер і добрався до Кам’янця-Подільського, який тоді перебував під владою Української Народної Республіки на чолі із Симоном Петлюрою. Там посланець із Бухареста розшукав 9-річного Ростислава Колчака і, взявши візника, довіз його до Дністра – за 20 верст від Кам’янця.
|
Софія Колчак із сином і внуком.
Франція, 1939 рік
|
Ростислав Олександрович згадував: «Я дуже ясно пам’ятаю переправу через Дністер на маленькому човні. Сонце щойно зайшло. Дністер був сталевого кольору. Його швидка течія відносила човен вправо, де чорніли рештки висадженого в повітря залізничного моста. На другому березі, справа на скелі, стояли руїни замку, генуезька вежа та турецькі мури Хотина, ті самі, які 1739 року мій далекий пращур здав Мініху».
З’єднавшись із сином, Софія Колчак переїхала у Францію.
ВДОВА
У Франції Софія Федорівна прожила решту життя. Тут дізналася про смерть чоловіка. Його 7 лютого 1920 р. на березі річки Ушаківка (притока Ангари) без суду розстріляв Іркутський військово-революційний комітет. Останнім бажанням Олександра Колчака було: «Я прошу передати моїй дружині, яка живе в Парижі, що благословляю свого сина».
Померла Софія Колчак 1956 р. в шпиталі Лонжюмо під Парижем. Похована на російському кладовищі в містечку Сен-Женевьєв-де-Буа під Парижем. Поруч поховані син Ростислав, який помер 28 квітня 1965 р., та його дружина Катерина, яка померла 28 червня 1975 р.
ГЕРОЇНЯ ФІЛЬМУ
У фільмі «Адмірал» роль Софії Колчак зіграла Анна Ковальчук (відома за роллю Маргарити у фільмі Володимира Бортка «Майстер і Маргарита»). За словами актриси, спочатку їй хотілося зіграти Анну Тімірьову – коханку адмірала, але Софія як дружина та мати виявилася їй ближчою.
«Захотілося випробувати такі страждання, відповісти на запитання, як це – не піддаватися, не йти за своїми бажаннями, залишаючись щиро люблячою, чесною жінкою. Зйомки завершилися, а я досі іноді зупиняюся та запитую себе: «А як Софія діяла би в такій ситуації? Як навчитися себе стримувати?» – зазначила Анна Ковальчук. Саме Софію Колчак актриса вважає справжньою героїнею фільму.
Анна Ковальчук в ролі Софії
© Олег Будзей
Дивіться також: |
0
