ВТРАТИЛИ, НЕ ПІЗНАВШИ

Із короткої довідки в московському виданні можна було дізнатися зовсім небагато про Юрія Миколайовича. Що народився 31 липня 1929 року в Кам’янці-Подільському, 1952 року закінчив Саратовський університет, 1955 року став членом КПРС, 1979 року — членом Спілки письменників СРСР. А найголовніше, що був доктором філософських наук. Тобто, був не стільки радянським письменником, скільки радянським філософом. Та ще наприкінці довідки було перелічено дев’ять виданих філософом-письменником книг.

Справжня величина постаті Юрія Давидова привідкрилася тільки через 12 років після виходу довідника, коли 27 липня 1999 року український культуролог Вадим Скуратівський до 70-річчя філософа й письменника опублікував у київських «Столичных новостях» статтю з промовистою назвою «Нелояльный Давыдов».

31 липня 2009 року російському філософу, соціологу, літературознавцю та критику Юрієві Давидову виповнилося би 80 років. На жаль, 21 квітня 2007 року після важкої, тривалої хвороби він відійшов у вічність. Як сказано в некролозі, це була людина енциклопедичних знань, тонкого аналітичного розуму та витонченого літературного стилю, яскравий представник покоління шістдесятників, засновник великої вітчизняної школи в галузі історії та теорії соціології. Ось, виявляється, кого ми втратили, навіть не пізнавши.

ДОГОРИ ДРИҐОМ ПЕРЕД ПОЛОГАМИ

Хоча Юрій Давидов народився в Кам’янці-Подільському, але його дитинство та юність пройшли в Саратові. Можливо, тому місто над Смотричем фактично зосталося в його біографії тільки як місце народження.

Батько майбутнього філософа мав чотирикласну церковнопарафіяльну освіту, працював на будівництві шосейних доріг, у Саратові дослужився до начальника дорожньої станції. Юрієва мати була із селян, далеко не зразу здобула фінансову освіту (в основному — заочну), працювала бухгалтером і доросла до начальниці відділу державних доходів у Саратовському міському фінансовому управлінні.

У батьків Давидова з молодості був культ театру. Вони навіть познайомилися в театральному гуртку. Наприкінці 1920-х років обоє були активними учасниками кам’янецької «живої газети» — театрального дійства на злобу дня, побудованого на газетних матеріалах. У таких виставах, щоб розкрити нелюдську суть імперіалізму, актор, що його зображав, обов’язково мав стояти на сцені догори дриґом. Одного разу така роль випала Юрієвій мамі — буквально за місяць до народження сина. Але чим не пожертвуєш заради «революційного мистецтва».

Крім того, мама непогано співала, батько час від часу дуже патетичним голосом читав дуже романтичні вірші. Любов до театру, до поезії передалася Юрієві. Він, як і батько, писав вірші. А десь у сьомому-восьмому класі в підлітка проявилася схильність до філософствування та, що надзвичайно важливо, інтерес до відповідної літератури. Згодом це переросло в бажання здобути філософську освіту. Але в Саратовському університеті не було філософського факультету, а вступу до Московського університету, де такий факультет був, завадили матеріальні проблеми: Юрієві батьки ще мали поставити на ноги двох його молодших братів. Тож юнак став студентом історичного факультету Саратовського університету.

ВІН «ГЕГЕЛЯ ЧИТАЄ»

Один із перших усвідомлених філософських інтересів юнака виявився «ревізіоністським». Він захопився Георгієм Плехановим, зібрання творів якого придбав досить рано. Тож дев’ятий і десятий класи в школі, перший курс істфаку пройшли під знаком Георгія Валентиновича. Тільки згодом Юрій Миколайович усвідомив, що Плеханов тоді привабив його своїм філософськи заглибленим соціологізмом. Він прямо-таки потряс юнака своєю знаменитою статтею про Віссаріона Бєлінського з його захопленням гегелівською ідеєю «розумності дійсного». Як зазначив в одному з інтерв’ю Юрій Давидов, «мій «ревізіонізм» полягав у тому, що, з одного боку, я відчував явну нерозумність радянської дійсності, а з другого — не бачив із неї жодного виходу». Так відбувся перехід майбутнього філософа від Плеханова через Бєлінського до Гегеля.

Через схильність Давидова до побудови теоретичних конструкцій викладачі університету ставилися до нього добре, ставили «п’ятірки», попри те, що, на відміну від справжніх істориків, він запам’ятовував далеко не всі дати. Тож невдовзі Юрій став сталінським стипендіатом. Але деякі зі старших студентів, які робили на факультеті партійну кар’єру, донесли куди треба, що стипендіат ще і «Гегеля читає». Після належної «проробки» на комсомольському бюро його перевели на звичайну підвищену стипендію.

Навчаючись на історичному факультеті, Юрій постійно відчував себе на роздоріжжі між філософією з її прагненням до широких узагальнень і історією з її відданістю одиничному факту. Це гнітило юнака, аж доки на факультеті не з’явився новий викладач філософії — Сергій Миколайович Ніколаєв, якого за якісь гріхи відправили «на заслання» в Саратов. З його допомогою Юрій Давидов остаточно переключився на філософію.

ХИТРА РЕЗОЛЮЦІЯ

Закінчуючи університет, Юрій умудрився написати відразу дві дипломні роботи: з історії (але з філософським ухилом) і з філософії — «До питання про місце науки в системі суспільних відносин». Робота була явно «непрохідною». Щоб забезпечити її «прохідність» завідувач кафедри філософії Сергій Ніколаєв написав таку резолюцію: «З принциповими положеннями дипломної роботи категорично не згоден. Проте, зважаючи на велику самостійність автора і водночас його молодість, вважаю можливим оцінити її як відмінну». А далі рекомендував Юрія в аспірантуру при його кафедрі.

Диплом Давидов захистив, а ось питання щодо його вступу до аспірантури загальмувалося. Сплив рік, другий, але «позитивної ухвали» все не було. Сергій Миколайович довірливо повідав юнакові про причини: «Хтось (жест угору) на тебе капає, ти здаєшся «їм» занадто схожим на єврея: дуже вже начитаний, до того ж ще і чорноокий».

В очікуванні «позитивної ухвали» Юрій Миколайович два роки пропрацював учителем історії в школі робітничої молоді. Одночасно проявив себе і як саратовський театральний критик: у місцевій пресі з’явилося зо два десятки Юрієвих статей і заміток, присвячених театру та драматургії. Відпрацювавши належний термін у школі, Давидов перейшов на роботу в обласну молодіжну газету, де завідував відділом культури і далі писав про театр.

Твердо надумавши вступати до аспірантури в Москві, Юрій покинув роботу та засів за книги. Але через два місяці (годувати-то сім’ю треба!) влаштувався в дитячий театр завідувачем літературної частини. Завлітом він був принциповим, тож до нових шкільних канікул так і не знайшов потрібної нової п’єси. Довелося писати самому. Так з’явилася інсценізація «Зоряний хлопчик» за мотивами казок Оскара Уайльда. Для солідності п’єсу подали за двома підписами — Юрія та його дружини. Твір навіть мав певний успіх у російських провінційних і республіканських театрах, а Саратовський театр ризикнув із цим спектаклем приїхати на гастролі в Москву.

«БОЖЕВІЛЬНИЙ ПРОВІНЦІАЛ»

А тим часом Юрій Давидов вступив до аспірантури Інституту філософії в Москві. Тепер він міг займатися Гегелем на цілком законній основі. Молодий учений вирішив: або я без жодної сторонньої допомоги (а розраховувати в Москві не було на кого) освою гегелівську «Феноменологію духу», або назавжди покину філософію і перейду на дитячу драматургію. Молодий аспірант одразу став найбільшим завсідником інститутської бібліотеки: безвилазно сидів там із ранку до ночі. По інституту навіть ходили анекдоти про божевільного провінціала, який «дорвався до науки».

Первісно Юрієва дисертацію мала називатися «Феноменологія духу» і її західні інтерпретатори». Півроку довелося переконувати, що в дисертації про гегелівську «Феноменологію духу» без крамольного слова «дух» у заголовку ніяк не можна обійтися. Потім присікалися до того, що слово «західні» якось занадто безпартійно звучить, отже до нього обов’язково треба додати класово-партійну інтерпретацію — «буржуазні». Врешті знайшовся компромісний варіант — «Боротьба навколо гегелівської «Феноменології духу» в західній філософії XIX — другої половини XX століть». Закінчивши за два роки аспірантуру, Юрій Давидов успішно захистив кандидатську.

1962 року філософ опублікував книгу «Праця і свобода», яку невдовзі переклали німецькою, італійською та іншими європейськими мовами. Хоч у праці ні слова не сказано про соціологію, її вважають предтечею вітчизняної соціології праці. З нонконформістських позицій її автор намагався подолати догматизм марксистсько-ленінської ортодоксії, опираючись на ідеї раннього Маркса та пізнього Леніна.

Далі Давидов видав цикл із трьох монографій: «Мистецтво й еліта» (1966), «Мистецтво як соціологічний феномен. До характеристики естетико-політичних поглядів Платона й Аристотеля» (1968), «Мистецтво і революція: Толстой і Блок, Маяковський і Ейзенштейн» (1967, книга вийшла тільки англійською та японською мовами).

ОПАЛЬНИЙ І НАЙВПЛИВОВІШИЙ

1968 року московська інтелігенція, серед якої був і Юрій Давидов, підписала листа на захист заарештованих Юрія Данієля й Андрія Синявського, після чого на Юрія Миколайовича навішали ярлик не тільки нонконформіста, але і дисидента. На щастя, тоді вже був Інститут конкретних соціальних досліджень, який очолював ліберальний Олексій Румянцев, там виявилися люди, які не побоялися взяти на роботу опального соціолога. До того ж Юрій Давидов був фахівцем, якого — попри всю свою підозрілість — начальство дуже цінувало.

Від 1970 року Юрій Миколайович працював в Інституті соціології АН СРСР (нині Російської академії наук). З’явилися книги, присвячені соціально-філософському та теоретико-соціологічному розгляду сучасної західної свідомості в цілому: «Естетика нігілізму» (1975), «Критика соціально-філософських поглядів Франкфуртської школи» (1977, защищена як докторська дисертація), «Втеча від свободи» (1978).

Від 1980 року Давидов спеціально займався історією соціальної філософії та теоретичної соціології, особливо соціологією Макса Вебера. 1998 року побачила світ монографія «Макс Вебер і сучасна теоретична соціологія». Юрій Миколайович був відповідальним редактором, автором багатьох розділів чотиритомної «Історії теоретичної соціології», виданої у 1995—2000 роках.

В останні роки життя основною темою вченого був новий російський капіталізм як проблема теоретичної соціології. Наш земляк був одним із найвпливовіших російських філософів.

Автор: Олег Будзей