Микола Вольський (1879—1964), більше відомий в історії філософії під псевдонімом Валентинов, 60 років тому видав у Нью-Йорку книгу спогадів «Зустрічі з Леніним». Є в ній і яскравий епізод, пов’язаний із Кам’янцем-Подільським.
Розповідь про першу зустріч із Леніним Микола Владиславович розпочав так: «5 січня 1904 року, приїхавши в Женеву потягом із Відня, я через 20 хвилин був уже в Леніна. А 31 грудня 1903 року перебував ще в Київській в’язниці і, напевно, назвав би божевільним усякого, хто мені сказав би, що через п’ять днів я буду в Швейцарії».
У в’язниці Вольський оголосив голодування. 31 грудня, після 12 днів повного голоду, його випустили на свободу — зустрічати Новий рік із молодою дружиною й друзями. Проте досвідчений Гліб Кржижановський порадив молодому революціонерові не плекати ілюзій: «Вас випустили з в’язниці тільки для того, щоб знову заарештувати і перевести в іншу в’язницю, де Ваша смерть — якщо така станеться від продовження голодування, не справила би такого враження, як у Києві». І наказав додому більше не заглядати, а завтра ввечері їхати в Кам’янець-Подільський: «Там, отримавши необхідні вказівки, Ви перейдете кордон і відправитеся в Женеву. Лист від мене до Леніна та гроші Вам вручать завтра. Пробувши кілька місяців у Женеві, відпочивши, достатньо з’ясувавши причини розколу в партії, повертайтеся назад уже як професійний революціонер».
Приїхавши в Кам’янець, Вольський не знав, що за два дні до цього місцеві соціал-демократи, які мали посприяти йому перейти кордон, були заарештовані. З ними ж його повинен був звести якийсь юнак, з’явившись до якого, Вольський мав вимовити пароль, щось на кшталт: «Я до вас від шановного Михайла Михайловича Михайлова».
Юнака Микола Владиславович відшукав, але його мати рішуче вказала Вольському на двері: «Ви прийшли спокушати мого сина, втягувати його в політику. Ви хочете, щоб його кинули в тюрму! Геть!». Про подальші кам’янецькі пригоди Микола Вольський повідав так:
«Протягом кількох годин я ходив по занесеному снігом місту, щохвилини розтираючи вуха і ніс від жахливого холоду. Що робити? Повертатися до Києва, ризикуючи бути знову заарештованим?.. Де ж проведу я ніч? У готелі обов’язково зажадають паспорт, у мене його немає. У парку, біля руїн стін фортеці, побудованої ще в XIV столітті, коли містом володіли литовські князі, було кілька лавок, що потопали в снігу. Спробувати на одній з них провести ніч? Не можна, недалеко поліцейський пост. Як це часто буває в житті, все вирішив випадок.
Маршируючи вулицями, ламаючи голову над тим, що мені робити, я побачив між двома будинками, в глибині двору, якусь мені потрібну кабінку, якою, наприклад, французи користуються без найменшого сорому, тоді як росіяни цього соромляться. Я не встиг дійти до місця призначення. Вікно кухні одного з будинків відчинилося і, дотримуючись звичаїв провінційного міста, що не має каналізаційної мережі, вихлюпувати помиї куди попало, з нього вилетіло ціле відро різної гидоти. Неабияка частина її — лушпиння картоплі, яєчна шкаралупа, риб’ячі хвости, шкурки апельсина — потрапила мені на капелюх і пальто. Завдяки цій випадковості я не повернувся до Києва, не був заарештований, а опинився 5 січня в Женеві у Леніна.
Ось як це сталося. Оскільки, не шкодуючи відповідних до інциденту слів, я став перелаюватися з винуватицею події, скандал привернув увагу мешканців суміжних будинків. Так, хтось став мені барабанити в замерзлі шибки будинку справа. Через хвилину звідти вибігла дівчинка і схопила мене за рукав: «Паничу, паничу, вам зовуть». У квартирі, в яку вона мене привела, я з великою радістю побачив Катю Реріх. Гора звалилася з плечей: у цьому проклятому місті я був не один! Якби не відро зі сміттям і не викликаний ним шум і скандал, вона б не підійшла до вікна і мене не побачила».
Катерина Едуардівна Реріх теж була молодою революціонеркою, добре відомою Вольському зі спільної діяльності в Києві. Микола Владиславович зазначив у спогадах: «Від Каті я дізнався, що в цій квартирі вона ховається вже четвертий день і хоча всі партійці міста арештовані, їй все-таки пощастило зв’язатися з одним контрабандистом-молдаванином, який узявся відвести її в село за 12 кілометрів від Кам’янця, звідки вночі, перейшовши замерзлий Дністер, можна опинитися за кордоном».
Коли стало сутеніти, Вольський і Реріх у санях контрабандиста виїхали до села на самому кордоні. Але на них там чекала велика неприємність:
«Замість прикордонників, які отримали від нашого провідника хабар і зобов’язалися нас не бачити, в караулі виявилися стражники, які нічого не отримали. При вигляді нас і після декількох окриків і свистків вони, за всіма правилами про охорону кордону, відкрили стрілянину з рушниць. Провідник, перетворившись на справжнього зайця, перебігши річку, швидко зник на тій стороні. Поспіти за ним ми не могли. Кулі свистіли близько від нас. Я штовхнув Катю в замет снігу, і в ньому ми присіли. У заметі виявився кущ. Пластівці снігу, що висіли на ньому як вата, утворювали завісу, приховували нас від стражників».
Було дуже холодно, ймовірно, 16 або 17 градусів морозу. Зберігаючи обережність, Микола й Катя змушені були сидіти нерухомо. Тож коли Катя зробила спробу трохи витягнути ногу, Микола досить грубо шепнув їй: «Чорт візьми, що Ви робите, хочете, щоб нас підстрелили як куріпок». Тільки пізніше він дізнався, що коли вони стрибнули в замет, шуба, спідниця і все інше у Каті необачно підвернулося — і її нога, вище від коліна гола, виявилася притиснутою до снігу. При жахливому морозі сидіти в такому положенні було, звичайно, болісно, проте Катя стоїчно витримала випробування, хоч у її очах стояли сльози.
Нарешті, коли сховався місяць і на ворожому березі все затихло, Вольський і Реріх, просидівши в заметі понад три години, обмерзлі, стукаючи зубами від холоду, скористалися темрявою і вилізли із замету… Вранці їм вдалося зустріти контрабандиста, який, будучи людиною чесною, бігав по всіх напрямках, відшукуючи своїх клієнтів. Тож Вольський і Реріх, діставшись нарешті до залізниці, рятуючись від австрійських жандармів, що їх запримітили, після багатьох пересадок доїхали до Відня, а звідти до Женеви.
Важкий перехід через кордон виявився фатальним для слабких легенів Каті. Після приїзду в Женеву вона злягла, більше не вставала і через кілька місяців її забрали в могилу швидкоплинні сухоти. Вона не дожила навіть до 22 років.
А Вольський зустрівся з Леніним, чимало спілкувався з ним, проте невдовзі розійшовся з Іллічем у поглядах. Ці погляди, як і погляди інших відступників від марксистських канонів, Ленін піддав різкій критиці у своїй головній філософській праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм», виданій 1908 року.
