Улітку єврейська дівчинка, якій не виповнилося й восьми років, гостювала з мамою в дядька й тітки в Кам’янці-Подільському. Ця нічим не примітна подія, звісно, не заслуговувала би на жодну увагу та згадку, але сталося так, що дівчинка виросла, стала знаменитою французькою письменницею, а спогади про пам’ятні кам’янецькі дні включила до автобіографічної повісті «Дитинство», що побачила світ навесні 1983 року в Парижі в одному з найпотужніших інтелектуальних французьких видавництв «Галлімар».
Обкладинка одного з видань «Дитинства»
«ПІСЛЯ ФІЛІЖАНКИ РАНКОВОЇ КАВИ»
Отже, уславлена Наталі Саррот, живий класик французької літератури XX століття, згадує ті часи, коли вона була маленькою Наташею Черняк. Але спочатку кілька слів про саму письменницю. Наталія Іллівна Черняк народилася в останній рік XIX століття — 18 липня (5 липня за старим стилем) 1900 року в російському місті Іваново-Вознесенськ, що нині відоме як Іваново — місто наречених, а відійшла у вічність у Парижі — уже як Наталі Саррот — в передостанній рік XX століття — 19 жовтня 1999 року, не доживши дев’яти місяців до свого столітнього ювілею.
Світлана Іванова, яка 2001 року захистила в Дніпропетровську кандидатську дисертацію «Жанрова своєрідність і комунікативні властивості прози Наталі Саррот», зробила такий висновок: «Наталі Саррот можна назвати великим письменником, тому що її романам удалося вислизнути від сучасності й від класичності, від реалізму й від формалізму; її творчість не нова і не традиційна, вона однинна; її твори не чоловічі й не жіночі, не прості й не складні, не абстрактні й не конкретні, не занадто повсякденні й не занадто дивні, в них є трішки комедії і трішки трагедії, вони і спонтанні й обмірковані». Дослідниця також зазначила, що Наталі Саррот — «єдиний у своєму роді автор, що виробляє особливу інтелектуальну техніку письма, яка передбачає те, що всі романні колізії відбуваються винятково на рівні слова», що творчість письменниці — «це спроба описати нові мікровідчуття, властиві сучасним людям, це зразок творчої свободи, яка породжена свободою особистості автора».
Журналіст Фелікс Медведєв, який у грудні 1989 року взяв інтерв’ю в письменниці, писав у матеріалі «Наталі Саррот: парижанка з Іваново»: «Читати Саррот потрібно по сторінці за день. На свіжу голову, після філіжанки ранкової кави».
Сказане вище не стосується «Дитинства». Як підкреслив 1985 року московський журнал «Сучасна художня література за кордоном», представляючи свіжий твір Наталі Саррот, «Дитинство» — «це оповідь про юні роки письменниці, основною рисою якої є підкреслена відсутність претензій на оригінальність художніх рішень, на новизну романної форми». І далі: «Героїня роману — маленька Наташа Черняк, як і багато її літературних попередників, грає з плюшевим ведмедиком, слухає казки старої няні, читає «Без сім’ї» Гектора Мало, робить уроки. Виклад подій досягає чи не пародійної прозорості. Дівчинка їде з батьками до бабусі з дідусем, проводить канікули в дядька в Кам’янці-Подільському, заводить подружок. Точні дати, назви міст, вулиць…».
ДЯДЬКО Й ТІТКА
Пора заглянути до «Дитинства» Наталі Саррот. Там ми читаємо: «Я сиджу поруч із мамою у відкритому екіпажі, який тягне один кінь, ми трясемося по курній дорозі. Я тримаю біля самого віконця книжку з «Рожевої бібліотеки» та намагаюся читати, незважаючи на поштовхи, незважаючи на суворі зауваження мами: «Перестань, досить, ти псуєш собі очі…». Місто, куди ми їдемо, називається Кам’янець-Подільський. Ми проведемо там літо в мого дядька Гриші Шатуновського, маминого брата, він адвокат».
Наталина мама Поліна Йосипівна Шатуновська 1902 року розлучилася з чоловіком — інженером-хіміком, випускником Женевського університету Іллею Євсевійовичем Черняком, який 1900 року заснував в Іваново-Вознесенську мануфактуру для промислового виробництва барвників. Їхній єдиній доньці тоді було два роки. Поліна Йосипівна вдруге вийшла заміж за історика й публіциста Миколу Петровича Борецького-Бергфельда та переїхала в Париж, а 1906 року — в Санкт-Петербург. Наталя деякий час жила в новій родині матері, але в лютому 1909 року, коли їй було вісім років, переїхала до батька в Париж. Він там мешкав з 1907 року зі своєю другою дружиною Вірою. Мати з вітчимом також покинули Росію та перебралися в Будапешт.
Ці деталі з біографії письменниці, а також те, що, їдучи до Кам’янця, вона вже вміла читати, дозволяють нам уточнити час перебування Наталі Черняк у місті над Смотричем. Це літо 1907 або 1908 року.
Тепер про дядька письменниці — адвоката Григорія Шатуновського. Заглянувши до адрес-календаря Подільської губернії на 1909 рік, побачимо серед 39 присяжних повірених (адвокатів) Кам’янець-Подільського окружного суду і Григорія Осиповича Шатуновського.
Згадано в цьому адрес-календарі й Анну Авраамівну Шатуновську — лікарку, що вільно практикує. Це, очевидно, дружина Григорія Шатуновського — «тьотя Анюта», про яку в «Дитинстві» написала Наталі Саррот.
Додаткові відомості про Анну Шатуновську ми можемо почерпнути з «Російського медичного списку» на 1908 рік. Там фігурує жінка-лікар Анна Абрамівна Шатуновська, яка народилася 1860 року, медичну освіту здобула 1886 року й має вільну лікарську практику в Кам’янці-Подільському.
Ще один важливий факт. 20 жовтня 1971 року краєзнавець Сергій Шкурко опублікував у газеті «Прапор Жовтня» статтю про вулицю Шевченка. Пишучи про будинок 49 цієї вулиці, «де тепер міська санепідемстанція», Сергій Кирилович зазначив, що тут «юрист Шатуновський у 1904—1907 роках відкрив водолікарню». Тепер, по-перше, зрозуміло, чому юрист наважився відкрити водолікарню: його ж дружина мала медичну освіту. По-друге, це цілком імовірно той будинок, де в дитинстві гостювала Наталі Саррот. Якщо ця здогадка підтвердиться, то, можливо, що колись будинок 49 вулиці Шевченка прикрасить меморіальна дошка: «Тут улітку 1907 чи 1908 року гостювала в Григорія й Анни Шатуновських майбутня французька письменниця, одна із засновниць «нового роману» Наталі Саррот».
У «Пам’ятній книжці Подільської губернії на 1911 рік» та в довіднику «Весь Південно-Західний край» 1913 року ми в списку присяжних повірених Кам’янець-Подільського окружного суду не бачимо Григорія Шатуновського. Можливо, на той час він уже відійшов від адвокатської практики або й помер. Перша згадка про нього, виявлена нами, припадає на 1888 рік, коли Віктор Гульдман видав «Довідкову книжку Подільської губернії». У ній значиться помічник присяжного повіреного Кам’янець-Подільського окружного суду — кандидат прав Григорій Осипович Шатуновський. З адресних довідників Кам’янця-Подільського на 1891 та 1892 роки ми навіть довідуємося, де він мешкав — на Новому плані на вулиці Бульварній (нині Шевченка) в будинку № 11, що належав Фельдштейну. Згадує Шатуновського й «Подільський адрес-календар» 1895 року. Щоправда, там він фігурує не як Григорій, а як Герш.
СЛОВЕСНІ ПОРТРЕТИ
Ми не маємо графічних портретів чи фотографій Григорія й Анни Шатуновських. Зате Наталі Саррот подарувала нам їхні словесні портрети.
Згадка про Григорія Шатуновського в письменниці надзвичайно лаконічна: «Від обличчя дядька в мене залишилося тільки відчуття тонкості та м’якості, дещо сумної… Ми бачимо його дуже рідко, головним чином під час їди… він стільки працює».
Детальніше Наталі Саррот розповіла про Анну Шатуновську: «Зате тітку пам’ятаю дуже добре, такою, якою вона бачилася мені, коли я доставляла собі задоволення розглядати її сріблясті локони, рожеві щоки, очі… ніколи більше мені не доводилося бачити блакитних очей із таким яскравим бузковим відтінком… і навіть щілина між двома передніми зубами, дуже білими, які трохи виступали вперед, тільки підсилювала її чарівність. В її погляді, в поставі голови є щось… тепер, щоб описати це, я не знаходжу жодного іншого слова, ніж гордовите… Мама каже, що тітка Анюта «справжня красуня».
Бачимо в повісті й образи людей, які служили в будинку Шатуновських: «Слуги, як це і має бути, дружелюбно-невимушені та віддані… Ніщо не порушує повноти картини… є навіть стара «нянечка», мила та м’яка, із шаллю на плечах, у неосяжних спідницях… вона дає нам на полуденок соковиті скиби білого хліба, вологі від густо накладеного на них змоченого водою цукру… і кучер, який гріється на сонечку, сидячи на лавці, притуленої до парканчика у дворі, поруч зі стайнею… я люблю видертися потихеньку на цей паркан за його спиною та затулити йому очі долонями… «Вгадай, хто я?.. — Я знаю, це ти, пустунко»… Я припадаю до його широкої спини, обіймаю його за шию, вбираю в себе запаморочливий запах від його шкіряного жилета, просторої куртки, напомадженого волосся, поту, крапельки якого блищать на його видубленій і посіченій зморшками шкірі…».
Цих людей — нянечки та кучера, що мешкали на початку XX століття в Кам’янці-Подільському, давно немає на світі, ми навіть не знаємо їхніх імен, але їхні образи збереглися у французькому красному письменстві.
ЗАБАВИ
Звісно, за століття змінилася й садиба, в якій гостювала майбутня письменниця, й забави дітлахів. А ось як це було тоді:
«І сад… із галявиною, що заросла високою травою в дальньому його кінці, куди ми завжди йдемо грати — Леля, молодша з моїх двоюрідних сестер, моя ровесниця, її брат Петя та діти сусідів, друзів… Ми стискаємо великим і вказівним пальцями жовтуваті повні стручки не пам’ятаю вже якої рослини, щоб почути, як вони лопнуть, ми здавлюємо великими пальцями обох рук плоску гостру траву та дуємо на неї, щоб вона свиснула… Накривши голову довгою вуаллю з білого мусліну, у вінку з маргариток, сплетеному нянею, тримаючи в руці гладку паличку, ще трохи вологу, ще зеленувату, яке пахне щойно обдертим деревом, я очолюю процесію, котра хоронить у землі велику чорну плоску кісточку кавуна. Вона лежить у відкритій коробочці на підстилці з моху… ми її ховаємо так, як сказав садівник, поливаємо її з маленької іграшкової лійки, я махаю над землею своєю чарівною паличкою і вимовляю заклинання, що складаються зі складів якоїсь варварської смішної мови, які я потім довго ще пам’ятала, але тепер мені не вдається їх відновити… Ми схилятимемо свої голови перед цією могилою до того дня, коли, нарешті, можливо, нам випаде щастя побачити, як із землі показується ніжний живий паросток… У глибині колодязя мешкає чудовисько в панцирі, крихітне, але злюще, укус його смертельний, а коли воно вилазить і рухається по алеї, є небезпека його не помітити, тому що його колір зливається з кольором піску…».
ПОЇЗДКА
У повісті «Дитинство» Наталі Саррот описала одну кам’янецьку поїздку, яку вона здійснила з тіткою:
«Ми, найменші, сидимо з нею в колясці з відкинутим верхом, запряженій парою коней, ми їдемо за річку, де розмістилися крамниці, де стоїть висока біла вежа, оточена біля самого верху балконом... Навіть здалеку, з нашого берега, я розрізняю чийсь силует, він схиляється над балюстрадою та видає дивні звуки, схожі на крики, на спів. Наша коляска переїжджає вбрід через широку річку, вода піднімається вище за підніжку, майже закриває груди коней, але не треба боятися, з нами нічого не може статися, кучер добре знає дорогу... і ось ми нарешті на твердій землі, коні підіймаються на берег, ми риссю котимо по білій дорозі до цукерні, до крамниць, де продаються книги, іграшки, туфлі... тітка розглядає мої туфельки, вони вже зовсім поношені та скоро стануть мені малі... Тобі теж потрібні нові...».
Очевидно, що поїздка здійснювалася в Старе місто, яке тоді було центром Кам’янця-Подільського, де були численні крамниці. Висока біла вежа — це, можливо, Ратуша в центрі Старого міста, точніше, її башта, яка в ті часи слугувала пожежною каланчею.
Коні переїжджали Смотрич убрід, напевно, з боку Польських фільварків — там, де на протилежному березі стоїть башта на броді (відома ще як Захаржевська). Чому тітка з дітьми їхала не через Новопланівський міст, важко сказати: можливо, мала якусь справу на Польських фільварках, можливо, хотіла довше покатати дітей, тож вибрала маршрут в об’їзд.
«ПРЕКРАСНІ СПОГАДИ ДИТИНСТВА»
Наведеними вище фрагментами не обмежуються кам’янецькі враження Наталі Саррот. Вона також розповідає, як у місті над Смотричем збирала порожні флакони від парфумів і надзвичайно дорожила своєю колекцією, як захворіла на якусь цілком безпечну, але заразну хворобу (чи то вітрянку, чи то краснуху), а мама сідала біля її ліжка й читала хворій доньці «Хатину дядька Тома» Гаррієт Бічер-Стоу.
Ще тільки приступаючи до викладу кам’янецьких епізодів, письменниця зауважила: «Те, до чого ми наближаємося, те, що чекає мене там, містить в собі все необхідне, щоб мати «прекрасні спогади дитинства»... якраз із тих, що їх володарі зазвичай демонструють із деяким відтінком гордості. Та й як не пишатися тим, що у вас були рідні, які створили, підготували для вас ці спогади, що достеменно відповідають найвище цінованим зразкам, які високо котируються».
Повість «Дитинство» перекладено українською та російською мовами. Російський переклад опубліковано ще в грудні 1986 року в журналі «Иностранная литература». 1995 року в Іваново видано збірку Наталі Саррот «Детство. Золотые плоды». 2001 року київське видавництво «Пульсари» видало в серії «Бібліотека сучасної прози» аналогічну збірку «Дитинство. Золоті плоди» (переклад творів українською мовою здійснила Ганна Малець).
1997 року одна журналістка з Росії поцікавилася в 97-річної письменниці: «Я чула, що коли вас мучить безсоння, ви випиваєте трохи російської горілки, це правда?». Наталі Саррот відповіла: «Так, це правда. Я випиваю чарочку горілки. У мене і тепер є горілка, можна випити... Але не можу сказати, що саме в цьому полягає секрет мого довголіття. Але я точно знаю, що мені це корисно».
Надзвичайне задоволення отримав від прочитання цієї статті. Усе побудовано струнко і чітко, незважаючи що матеріал зовсім не відзначається якоюсь хронологічністю чи системністю. У всіх цих розрізнених сюжетах вималювався досить гарний сюжет, хоча тут більше кам'янецький фактаж виходить на перший план. По ходу виникало багато запитань, але більшість з них читаючи розкривались, як наприклад з цитатами і їх перекладом.
Спочатку насторожили також ось ці слова: «Читати Саррот потрібно по сторінці за день. На свіжу голову, після філіжанки ранкової кави».
Одразу подумалось що якась філософія чи психологія у неї закладається. Але бачу ні, дитинство описано можна сказати в мемуарному стилі з гарним літературним підходом.
Цікаво було про Шатуновського і відкриття водолікарні в будівлі теперішньої санепідемстанції, а ще як же гарно все склалось з його дружиною медиком - дійсно підстава пов'язувати
Про "висока біла вежа, оточена біля самого верху балконом..." одразу й не подумав що то ратуша, а балкон сильно збивав з толку. але все сходиться, та ще й про крамниці там йдеться
Одне лиш так і залишилось невідкритим. Що ж то було за "чудовисько в панцирі, крихітне але злюче"з криниці? і ще й з смертельним укусом ))
0
