Рівно 30 років тому, 18 квітня 1984 року, у світі вперше відзначили Міжнародний день пам’яток і історичних місць. Цей день, девізом якого став заклик «Збережемо нашу історичну батьківщину», встановила 1982 року Асамблея Міжнародної ради з питань охорони пам’яток і визначних місць (ICOMOS), створена при ЮНЕСКО.
23 серпня 1999 року Президент України Леонід Кучма підписав Указ «Про День пам’яток історії та культури»: «На підтримку ініціативи вчених, архітекторів, реставраторів, працівників державних органів охорони пам’яток історії та культури постановляю: установити в Україні День пам’яток історії та культури, який відзначати щорічно 18 квітня — у Міжнародний день пам’яток і визначних місць».
Сьогоднішнє свято дає привід ще раз привернути увагу широкої громадськості та представників влади до питань захисту та збереження різних місцевих пам’яток та історичних місць і об’єктів всесвітньої культурної спадщини. Тому цього дня в рамках святкування проводяться різні конференції з питань збереження та захисту культурної спадщини, а також низка інших заходів. Так, наприклад, у деякі музеї та виставкові зали цього дня, як і в Міжнародний день музеїв, можна потрапити безкоштовно. А ще відвідувачі можуть побувати в архітектурних комплексах та історичних будівлях, які в звичайні дні закриті для відвідування.
Ми ж сьогодні перенесемося на століття назад — у Кам’янець-Подільський 1912 року. А допоможе нам у цьому щоденна газета «Новое время», що з 1868 року видавалася в Петербурзі. Найвідомішим її видавцем (у 1876—1912 роках) був журналіст, письменник і театральний критик Олексій Суворін.
На шпальтах суворінського часопису відводилося місце і для повідомлень із губернського Кам’янця. Звернемося до випуску «Нового времени» від 31 липня 1912 року, а саме до невеликої замітки «Із Кам’янця-Подільська». Подамо цю замітку у нашому перекладі українською мовою з одночасним розшифруванням ініціалів осіб, що в ній згадуються:
«За кількістю і зростанням музеїв визначається та вимірюється культурний стан суспільства. Кам’янець-Подільськ — мале містечко, розташоване на окраїні Російської імперії, але воно має свій музей. Спочатку він розмістився на хорах Кафедрального собору та не був доступний для публіки, але 1903 року колишній вікарний єпископ балтський Кіріон виклопотав у тодішнього губернатора Олександра Ейлера частину вільної казенної будівлі колишнього домініканського монастиря для розташування в ньому музею. Відтоді музей отримав можливість розширити та розвинути діяльність. Нині в ньому є 16 відділів, що містять понад 8000 предметів, а саме: первісних, доісторичних та історичних старожитностей — 380, хрестів, медальйонів, складнів від XII століття — 150, різних ікон, плащаниць, хоругв, різьблених зображень і статуй XVII і XVIII століть — 150, церковно-богослужбових облачень XVIII століття — 50, церковного начиння та іншого приладдя християнського богослужіння від XVII століття — 150, портретів місцевих діячів і картин — 660, старовинних грамот польських королів та ін. XVI століття — 40, рукописів від XVI століття — 120, стародруків на різних мовах від середини XVI століття — близько тисячі. Нумізматичний відділ має три тисячі монет, медалей тощо. Нарешті, етнографічний відділ складається з 1500 предметів домашнього побуту та народного мистецтва.
З наведеного переліку видно, що музей має не стільки церковний, скільки загальнокультурний характер. За 10 років у ньому побувало понад 10 тисяч відвідувачів.
Проте в часи квітучої діяльності музеєві належить припинити свій розвиток і, можливо, існування. Навесні 1912 року подільський губернатор граф Олексій Ігнатьєв звернувся до преосвященного Серафима, єпископа подільського, з пропозицією звільнити від музею казенні будинки, потрібні адміністрації для відкриття тут курсів урядування. Замість того, щоб допомогти вибратися з цього критичного становища, преосвященний наклав таку резолюцію: «Закрити музей, а колекції скласти на хорах собору», тобто повернути його до колишнього хаотичного стану.
|
Парасковія Уварова
|
Варто зауважити, що на проведених 1911 та 1912 року єпархіальних з’їздах духовенства порушувалося питання про тимчасове переміщення музею (доти, доки не буде зведено власний будинок, на що є особливий будівельний фонд і містом призначено ділянку землі) до колишніх будівель духовного училища, які понад рік пустують, руйнуються і очікують того часу, коли в них поселяться черниці передбачуваного архієреєм до відкриття жіночого монастиря. А поки можна було би перевести музей у це приміщення».
Дамо необхідне пояснення: духовне училище, якому в Старому місті належали дві будівлі (нинішні Картинна галерея та будинок адміністрації НІАЗ «Кам’янець» на П’ятницькій вулиці), перебралося в новозбудоване приміщення на Польських фільварках (нині тут розмістився Кам’янець-Подільський індустріальний коледж).
У «Новому времени» працювали справжні журналісти, тож 5 грудня 1912 року газета повернулася до кам’янецької теми, порушеної в липні:
|
Володимир Саблер
|
«Звістка про закриття та скорочення Кам’янець-Подільського музею дійшла до голови Московського археологічного товариства графині Парасковії Уварової та обер-прокурора св. Синоду Володимира Саблера. Вони поцікавилися в подільського єпископа Серафима: чи має він намір підтримати цю культурну установу, єдину на південно-західній околиці Росії, і чи не може він надати тимчасово для приміщення музею частину порожньої будівлі духовного училища?
Які заходи вживе єпископ Серафим, невідомо. У будинках духовного училища вже два роки ніхто не мешкає, і вони без ремонту руйнуються, а начальство тільки тепер надумало просити дозвіл св. Синоду, як використовувати цю будівлю, в той саме час, коли зав’язалося листування про приміщення для музею.
|
Василь Косяков
|
Ще 1910 року міська управа постановила відвести 200 квадратних сажнів землі для спорудження будівлі для музею. У квітні асигновано 175 рублів на конкурс гурткові молодих архітекторів при Інституті цивільних інженерів у Санкт-Петербурзі на проект фасаду музею. Вироблено умови конкурсу та обрано журі з директора Інституту цивільних інженерів, професора Василя Косякова, цивільних інженерів Роберта Беккера та Йосипа Михайловського, художників Сергія Васильківського, Миколи Самокиша та ін.
Спорудження будівлі обчислено в 20 тисяч рублів. Є всього близько 17 тисяч рублів. Можна би було приступити до будівництва, але не отримано дозволу з Міністерства внутрішніх справ про відведення землі. Музей міг би, якщо не надійде швидко дозвіл із міністерства, провести ремонт будівлі духовного училища на свої кошти та розміститися там тимчасово до закінчення зведення власної будівлі».
Додамо, що 1913 року першу премію на огляді-конкурсі в Інституті цивільних інженерів у Петербурзі здобув Дмитро Дяченко, який розробив проект Кам’янець-Подільського музею у формах українського бароко. Перша світова війна та подальші революційні події завадили втіленню цього проекту в життя. А музей на деякий час таки перебрався до колишнього будинку духовного училища.
18.04.2014
Автор: Олег Будзей
Дивіться також: | 
