Андрій Бондар (фото Руслана КАНЮКИ)

Поговорити про нього ми запросили відомого поета, есеїста і перекладача Андрія БОНДАРЯ, котрий народився, закінчив школу й університет і дебютував як літератор у цьому місті.

— Твій зв’язок із Кам’янцем можна назвати кревним, родинним. Тож яка історія ваших стосунків?

— Наші з Кам’янцем стосунки ніколи не були простими. Історію втеч-повернень, любові-ненависті до нього цілком можна прочитати у фройдистському ключі. Тепер, коли є можливість поглянути на ці стосунки тверезим оком, я розумію, що це місто було і є моїм глибоким комплексом. Кам’янець для мене — як батько, без котрого в дитинстві не уявляєш свого життя, в підлітковому віці його ненавидиш, в юному — відсторонюєшся, а в дорослому — ніжно любиш. Лише тепер, з набуттям дистанції, я можу сказати, що наші стосунки стали спокійними, як у старого подружжя, яке вже 14 років розлучене, але ходить одне до одного на чай. Мені з об’єктивних причин невідомий і незрозумілий туристичний погляд на це місто. Так само мене завжди знічував наївний кам’янецький патріотизм. Я вже тоді знав, що є інші, аж ніяк не гірші, міста. Я вдячний долі за те, що поїхав звідти, але понад усе хотів би залишити за собою довічне право туди повернутися. Кам’янець — це те, чого я за визначенням не можу позбутися. І це місто сниться мені.

— А яким був перший спогад дитинства про місто?

— Кам’янець — це насамперед різноманітні переживання каміння. Перший яскравий спогад — скульптура Кам’яної Мами (так я її називав) у міському парку. Для мене нарівні з Котигорошком вона була першим міфологічним героєм.

— А що то було насправді?

— Пишногруда соцреалістична мати з немовлям на руках...

— А чи лишилося найбільш стійке враження, яке виринає одразу, щойно говорять про місто?

— Ясна річ, що це кам’янецький каньйон. Я досі вважаю його одним із найбільших див цього міста.

— Розкажи про нього трохи детальніше.

— У моїй свідомості каньйон — немовби кордон між двома світами: реально-історичним — тим, у якому відбувається дійсне, повсякденне життя, та міфо-історичним, староміським простором, де все може статися, де дуже густо від історії, яка мені завжди здавалася таємничою та напівказковою. Для мене вона ніколи не мала конкретних обрисів і від самого дитинства сприймалась, як казка. Каньйон — це величний спогад про минуле Смотрича, річки, що має в собі щось від Стікса, який відокремлює денне від нічного, сон від яві та життя від смерті. Саме там сьогоднішній благенький Смотрич можна уявити широким і повноводим, як колись і було. Кам’янецький каньйон — благодатне місце для самогубців. Кам’янецький вид самогубства — це падіння зі скали або мосту. Людина просто не здатна опиратися таємниці. Я не раз чув у своєму житті фразу «пішов зі скали». Також неможливо опиратися каньйону в травневі дні, коли буяє вся ця божевільна зелень парків.

— Якщо ж перейти від минувщини до сьогодення — які зміни ти бачиш, коли буваєш там нині? Який з Кам’янців тобі більше подобається — «дитячий» чи теперішній?

— Мій дитячий Кам’янець у переважній більшості переселився на Нігинське шосе. Там міський цвинтар, де лежать люди, яких я любив і досі люблю. Там у мене наразі більше знайомих, ніж серед живих кам’янчан. Перше спустошення дитячого Кам’янця відбулось на зламі 1980—1990-х років, під час єврейської еміграції. Єврейські друзі складали дуже важливу частину мого світу. Те, що відбулося з містом у дев’яності, в принципі, пережила вся країна: «купи-продай», царство євроремонту і пластикової вагонки та вічна боротьба за виживання. Теперішній Кам’янець мене цікавить мало. Я майже не маю, до кого зателефонувати і не маю, з ким поговорити, крім батьків. Однак мені б дуже хотілося його полюбити.

— Але ж, мабуть, ти досі пам’ятаєш свої улюблені місця і маршрути в місті...

— Люблю Руську браму, вежу Стефана Баторія, Миколаївську і Петропавловську церкви, церкву Святого Йосафата (колишній Тринітарський костел), Домініканський костел... Страшенно люблю гуляти в околицях Старої фортеці. Туди можна йти двома шляхами — через водойму, парк, старий міст і все старе місто, біля турецького мосту спуститися вниз і кладками перейти до Хрестовоздвиженської церкви. Повернутись можна низом — повз Руську браму, колишню тюрму (і тютюнову фабрику), піднятися сходами на Руські фільварки, до Покровської церкви і пройти через дендропарк. У Кам’янці нового плану — чудові парки. Це завжди сентиментальна й мила прогулянка. А друзям, які іноді приїздять зі мною, гарна нагода показати багато різного Кам’янця за короткий час.

— Тоді можна спробувати прогулятися бодай словесно. Яким є міський ландшафт?

— Місто поділяється на новий і старий плани. В новому плані все так само, як і в кожному іншому районному центрі. Хоча старе місто починається ще з нового, а найвиразніший елемент ландшафту — Смотрицький каньйон, який перетворює стару частину на острів і ділить місто надвоє.

— В цьому місті було чимало культур і народів. Чий вплив відчувається найбільше?

— На жаль, найбільше відчувається совдепія й дев’яності — насамперед у поведінці й культурних орієнтирах людей, у найновішій архітектурі. Якщо ж брати ширшу історичну перспективу, то, ясна річ, Кам’янець — місто, наскрізь пронизане духом Першої Речі Посполитої. Все найкраще було збудоване там перед кінцем XVIII століття. Передусім це католицька архітектура. Саме всі ці Потоцькі, Лянцкоронські, оголошені радянською історіографією визискувачами і україножерами, і створили Кам’янцю його неповторний «геній місця».

— Якщо продовжувати історичну тему — Кам’янець, як відомо, був кілька разів справжньою столицею — князівською, регіональною, а у 1921-му — ще й УНР. Як це відбилося на характері міста і чи пам’ятає воно якимось чином зараз про свою столичність?

— О, ні, про столичність міста сьогодні в Кам’янці мало хто думає, а більшість просто й не здогадується. Від петлюрівської столиці залишилася ставка отамана і колишній Палац піонерів (одна з найцікавіших будов новопланівського міста). Про княжі часи більше нагадують легенди й захопливі історії. В багатьох кам’янчанах живе дитяча образа за ліквідацію Кам’янця як обласного центру за Хрущова й перенесення столиці області до Хмельницького. І це поки що актуальніше за переживання столичності часів УНР або княжої доби.

— Якщо ми вже заговорили про городян, то чи існує «типовий кам’янчанин»?

— Можна скласти якийсь напіванекдотичний портрет типового кам’янчанина. Це людина, яка вірить у те, що десь у місті таки закопано золоту карету, що Кармалюк, прикутий ланцюгами в іменній вежі, досі живий, що Кам’янець заснували стародавні римляни і що через кількадесят років, ще за їхнього життя, у Хмельницького заберуть статус обласного центру. На користь, звісно ж, Кам’янця. Але якщо говорити без жартів, то найтиповішими кам’янчанами є літні парафіяни Петропавлівського костелу і старі євреї, які доживають віку під сонцем Палестини.

— А знамениті міські божевільні були?

— Звісно. Як і в кожному нормальному місті. У дитинстві їх було багато, і я всіх знав в обличчя. Тепер там нові божевільні, яких я вже, на жаль, не знаю. Боюся, сталі міські типи сьогоднішнього дня такі самі, як в Охтирці або Ясинуватій. У нас, щоправда, є один унікальний тип: курсант-сапер з Військово-інженерного училища. Це єдиний військовий виш такого профілю в Україні. Тому Кам’янець не так уже й просто підірвати.

— Можна вважати це частиною міської міфології... Але, якщо серйозно, чи є свої сталі міфи у Кам’янця?

— Достатньо міфів — від міфу заснування і аж до похорону першого хрещеного батька місцевої мафії. І кожен з них має, вочевидь, реальне підѓрунтя. Але з часом вони обростають безліччю чуток, неточностей і перекручень. Зрештою, типова ситуація для кожного міського міфу.

— Що тебе в цьому місті досі тішить і зачаровує?

— Тішить, що там досі живуть чудові люди, які збирають це місто по крихітках. Серед них — мої добрі знайомі Олег Будзей і Ірина Пустинникова. Тішить, що там народжуються справжні таланти, як, наприклад, фотограф Дмитро Яровий, музикант Павло Нечитайло з гурту «Пропала Грамота».

— А що дратує?

— Найбільша проблема міста в тому, що більшість людей, які в ньому мешкають, мали б мешкати деінде, тільки не там. Дратує невідповідність міста і людей.

— Для чого тоді Кам’янець є найбільш придатним? Відпочинок, робота, туризм, «побачити й померти»?

— Кам’янець — чудовий полігон для історичних ігор і фестивалів. Наприклад, щороку там відбувається «Terra Heroica», коли звідусюди з’їжджаються милі диваки і реконструюють битви, вбираються у військові строї. Місто на кілька днів стає строкатим і різнобарвним. І просто хочеться, щоб так було завжди.

— Виходить, що майбутнє — статус міста-музею?

— Місто-музей — це трохи нудно. Хоча краще вже місто-музей, ніж місто-базар. Гадаю, Кам’янець у майбутньому поєднає в собі кілька функцій. Дуже хотілося б, щоб він передусім був містом, з якого не хочеться їхати.

— А наскільки це вільне місто?

— Кам’янець завжди був молодим. Якщо можна вважати молодість синонімом свободи, тоді, безперечно, Кам’янець вільний.

— Навіть наймолодше місто має дещицю містики. А як щодо Кам’янця? Чи переживав ти там такі ситуації?

— У дитячому Кам’янці було дуже багато дивного і зачаклованого. Та ж таки Кам’яна Мама, якій я боявся дивитися у вічі. А ще наші скали і мости, з яких падали за всю історія міста сотні людей, тому що, мабуть, так і не змогли розгадати всіх його таємниць. Не буду називати славнозвісну арку, під якою свого часу Леонід Кучма загадав стати президентом і, як свідчить історія, таки став.

— У чому взагалі таємниця Кам’янця?

— Кам’янець — просто суцільна таємниця. Почнемо з того, що синонімом його є «Квітка на камені». Відомо ж, що на камінні квіти не ростуть. Ось і перша його таємниця.

— Насамкінець — трохи метафорики. З ким чи чим ти порівняв би Кам’янець?

— Я був би банальним, якби сказав, що він нагадує камінь. Я був би ще банальнішим, якби сказав, що він мені нагадує квітку на камені. Але, безперечно, Кам’янець — це ѓотичний роман.

— Навіть так? Чому ж саме готичний?

— Тому що це каміння досі не заселене літературними таємницями, потенційно маючи їх у собі. Різноманітні страхи, містичні легенди, середньовічні катівні, нещасні коханці... Буквально під ногами існує стільки вдячного матеріалу, а про Кам’янець досі не написано жодного доброго роману.

— І що, багато страхіття в сюжеті цього роману?

— Гадаю, кам’янецького страхіття вистачило б якщо не на Нобелівську премію, то на цілу субкультуру напевно...