Сб, 24.07.2021, 13:52
Вітаю Вас Гість
Головна | Реєстрація | Вхід
Головна » Статті » Знахідки О.Будзея » Персоналії

Вічна пісня Перепелюка
21 листопада 2015 року виповнилося 105 років від дня народження українського бандуриста Володимира Перепелюка. Він побачив світ у селі Боришківці Кам’янецького повіту Подільської губернії. Це була багатогранна особистість. Скористувавшись низкою змістовних матеріалів нашого земляка та деякими важливими публікаціями про нього, детальніше розповімо про Володимира Максимовича.
 
РЯДКИ З ЕНЦИКЛОПЕДІЇ
 
У восьмому томі другого видання «Української радянської енциклопедії», що побачив світ 1982 року, 23-рядкову статтю про 72-річного Володимира Перепелюка подав його старший колега — 85-річний український бандурист Михайло Полотай. Ось як в енциклопедичному викладі було представлено життя нашого земляка:
 
«ПЕРЕПЕЛЮК Володимир Максимович [8 (21).XI 1910, с. Боришківці, тепер Кам’янець-Подільського р-ну Хмельн. обл.] — укр. рад. кобзар. Брав участь у Респ. нараді кобзарів та лірників 1939. Працював в Укр. держ. нар. хорі. Під час Великої Вітчизн. війни й у повоєнні роки створив кілька дум («Про визволення України», «Про Олега Кошового», «Про Семена Руднєва» та ін.), пісень («Про Ковпака», «Про 300-річчя возз’єднання України з Росією» тощо). Брав участь у створенні колект. поеми «Слава Кобзареві» (1940), поклав на музику деякі вірші Шевченка. Автор повістей: «Ой у лісі, лісі зеленому» (1969), «Повість про народний хор» (1970)».
 
ДІД АНДРІЙ
 
Щоб оживити ці сухі енциклопедичні рядки, звернемося до статті професора Київської консерваторії Миколи Щоголя «Кобзар Володимир Перепелюк», опублікованої в четвертому номері журналу «Народна творчість та етнографія» за 1960 рік, коли нашому землякові виповнилося 50 років. Очевидно, що Микола Тимофійович гарно поспілкувався з Володимиром Максимовичем, бо в статті досить детально оповів про його дитинство.
 
Розповідь про митця починається так: «Хто бував на концертах Державного українського народного хору, той бачив, як між хоровими й танцювальними номерами на сцену виходив високий, стрункий чоловік із бандурою в руках. Уклонившись аудиторії, він сідав у колі хористів. Мрійливий погляд його очей спрямовувався кудись вдалечінь, довгі, тонкі пальці легенько вдаряли по струнах; до чарівних звуків бандури приєднувався ліричний, красивого тембру голос, і в зал, неначе на крилах, линула епічна дума «Про Україну», слова та музика якої створені самим кобзарем».

 

Володимир Перепелюк виступає з народним хором. Дніпропетровськ, жовтень 1950 року
 
І далі, зробивши ще низку вступних зауважень, Микола Щоголь переходить до життєпису кобзаря: «За любов до народної музики й співу, за майстерність виконання українських пісень сім’ю Перепелюків здавна в селі прозивали «музиками». Глибоко поетичною і музикальною натурою був дід Андрій. Висока й кремезна постать. Сива борода на всі груди. З ранньої весни й до пізньої осені жив він у лісі — випалював вугілля. Дід Андрій чудово грав на скрипці та вмів цікаво розповідати різні пригоди».
 
1985 року 75-річний Володимир Перепелюк відвідав рідні місця. «До речі, там, де хата наша стояла, — тепер Будинок культури», — не без гордості сповістив Володимир Максимович журналістці Вірі Шпильовій після відвідин рідного села. А ще на зустрічі з членами літературно-мистецької студії «Розмай», що діяла при газеті «Прапор Жовтня», гість зазначив: «Композитором мене зробив Шевченко. Якщо ж я поет, то це зробила осінь, бо особливо тонко переживаю цю пору року. Якщо письменник, то ним став завдяки дідусеві-вугляру, котрий узяв малого внука на одне літо в ліс і навчив його бачити природу, говорити з нею, розповідати про неї людям».
 
Говорячи про себе як письменника, Володимир Перепелюк мав на увазі свою повість «Ой у лісі, лісі зеленому», що побачила світ 1969 року у видавництві дитячої літератури «Веселка». В анотації до цієї книжки читаємо: «Автор цієї книжки розповідає дітям про події ще дореволюційної давнини. Його герой, хлопчик з бідняцької родини, мусить допомагати в роботі своєму дідові-вугляру, що цілий рік випалює в лісі деревне вугілля. Про те, як поступово, завдяки своєму мудрому, лагідному дідові, хлопчик узнав і полюбив мешканців незайманого пралісу, як навчився розбиратися в травах, слухати пташині голоси і спостерігати диких звірів, розповідає автор своїм читачам».

 
 
Без сумніву, повість Володимира Перепелюка є автобіографічною. До речі, проілюстрував її художник Яким Левич — уродженець Кам’янця-Подільського.
 
ШЛЯХОМ СТРАДІВАРІ
 
Повернемося до статті Миколи Щоголя: «Від діда Андрія майстерності гри на скрипці навчився Максим Перепелюк, батько кобзаря. Добре грав він і на трубі (відбуваючи військову службу, був музикантом у полковому оркестрі, а згодом і капельмейстером). Гра діда та батька викликала у хлопця щире захоплення, будила в юній душі гарячу любов до музики. Великий вплив на розвиток художніх смаків майбутнього митця мали українські народні пісні, які любила, добре знала і співала його мати. Слухав хлопець ті пісні і, як суха губка вологу, вбирав у себе щедре багатство їх змісту, чарівну красу мелодій».
 
Далі читаємо: «Незабаром на долю сім’ї Перепелюків випало страшне нещастя — прийшла звістка, що на фронті громадянської війни загинув батько». Іншу версію, висловлену самим Перепелюком, — «батько не повернувся з Першої світової війни» — зафіксував 9 вересня 1985 року в своєму щоденнику гуморист і сатирик Анатолій Гарматюк, який напередодні в приміщенні Спілки письменників на зустрічі з цікавими людьми слухав виступ Володимира Перепелюка.
 
Як би там не було, але, як зазначив Микола Щоголь, «ще тяжче стало жити бідній вдові з чотирма малими дітьми. А одна біда, як кажуть в народі, веде за собою й другу. Минув рік. Застудився, помер старший син Іван, а взимку наступного року вся сім’я захворіла на тиф. Після одужання довелося матері повіддавати дітей у найми, бо в хаті не було ні кусня хліба, ні пилинки борошна. Тринадцятирічний Володя найнявся до куркуля з села Безнісківці пасти худобу». Отже, це був 1923 чи 1924 рік. Безнісківці — це село, сусіднє з Боришківцями, перейменоване 1966 року на Абрикосівку. А куркулями в радянські часи, як відомо, називали багатих селян-власників, причому це слово мало різко негативне забарвлення.
 
Читаємо далі в Миколи Щоголя: «Тяжка праця в наймах не вбила любові хлопця до музики. Далеко в полі чути було спів пастуха. Дуже хотілося хлопцеві грати на якому-небудь музичному інструменті. Незабаром він здійснив свою мрію, зробивши самотужки щось подібне до скрипки. Це була фігурно вирізана звичайнісінька дошка з натягнутими на неї струнами. Для смичка хлопець дістав жмут кінського хвоста. Ця подія викликала в селі сенсацію. В особливому захопленні була дітвора».
 
МАЛИЙ МУЗИКАНТ
 
Микола Щоголь продовжує: «Незабаром хлопець ще більше здивував односельчан: він навчився грати на гармошці. Сталося це так. Куркуль Шевчук купив своєму синові гармошку. Той думав, що досить тільки перечепити її через плече і розтягнути міх, як вона сама заграє. Але скільки не розтягував гармошку, скільки не натискував на клавіші — нічого не виходило. Дуже швидко ця «музика» йому набридла, і гармошка опинилася в скрині. Якось Володі дозволили взяти її в руки. Зразу ж він підібрав два баси і почав під них наспівувати знайому пісню «Взяв би я бандуру», викликавши загальне захоплення присутніх. За цією піснею пішли інші. Через півроку жодна молодіжна гулянка не відбувалася без малого музиканта. Але куркульський синок Михайло, побачивши такий успіх наймита, перестав давати йому гармошку і надовго замкнув її в скриню. Та старий Шевчук, переконавшись, що із сина музиканта не буде, запропонував Володі купити гармошку. Гроші він запросив великі, дістати їх малий хлопець і не мріяв. Але на допомогу прийшла сільська молодь».
 
Що ж далі? Зі статті кандидата мистецтвознавства з Вінниці Олесі Черкашиної довідуємося, що 1927 року, вступивши до колективного господарства, Володимир Перепелюк брав активну участь у сільській художній самодіяльності, створив вокальний дівочий і струнний ансамблі. До цього періоду належать його перші поетичні спроби. У пунктирному викладі Анатолія Гарматюка читаємо про ці роки в житті Володимира Перепелюка: «Потім — комсомол, за його путівкою — робота на шахті Донбасу (один місяць), повернення, служба в кавалерії (Бердичів)».
 
ВТЕЧА ВІД КОЛГОСПУ
 
А ось що розповів сам Володимир Перепелюк у статті «Вічна кобзарська пісня», опублікованій 1995 року в збірнику «Проблеми духовного і національного відродження на Поділлі», виданому в Хмельницькому:
 
«Повернувшись з армії далекого і голодного 1933 року, я не застав півсела боришківчан. А тих, що ще сяк-так трималися на ногах, гонили до колгоспу на роботу і нічого не платили. Що робити? Невже й мені запрягатись у ярмо? Раптом у моє око впала газета «Червоний кордон», а в ній — оголошення про набір до школи бібліотекарів. Схопив картуза і не пішов, а побіг до Кам’янця-Подільського. До цієї школи брали після семи класів, а в мене за плечима тільки лікнеп. Членам комісії сказав: «Якби у мене було сім класів, то я був би професором». Тоді мене питають: «А що ви вмієте робити?». Відповів: «Вмію співати, грати на гітарі, мандоліні, балалайці». Мені дали гітару і я «втяв» Кармалюка… Після закінчення школи мене призначили завідувати бібліотекою Вороновицького сільськогосподарського технікуму, де нараховувалось 53 тисячі книжок. Отож, ця бібліотека й стала моїм університетом». Зауважимо, що нині Вороновиця — це селище міського типу Вінницького району Вінницької області.
 
Продовжимо розповідь Перепелюка: «Як же я став солістом славетного хору? Григорій Верьовка утворив хор 11 вересня 1943 року. Після визволення Вінниччини була організована мобілізація, куди і я потрапив. І ось саме тоді, коли йшов із торбою на збірний пункт, розкрилося поштове вікно і дівчата-поштарки закричали: «Максимовичу, потанцюйте! Гопака! Бо не дамо повідомлення». Змушений піти на присядку. А то ж була урядова телеграма зі змістом: «З одержанням цього Вам негайно належить прибути в розпорядження Міністерства освіти УРСР. Міністр освіти Павло Тичина». Сім днів добивався до Києва. Павло Григорович мене обняв, розцілував і порадив зараз же йти у філармонію, там збирається народний хор, тобто Державний український народний хор. Виявляється, сам Григорій Гурійович клопотався перед Тичиною, аби той розшукав мене. Так 1 квітня 1944 року я став солістом прославленого хору.
 
Весь окупаційний час мені довелося працювати над «Думою про визволення України». Я заспівав «Думу» Григорію Верьовці. Боженьку мій! Як він вхопився за неї. Такі великі полотна як думи співали тільки кобзарі й лірники. А Верьовка зробив мою «Думу» на мішаний хор, соліста й в супроводі оркестру народних інструментів. Вийшов класичний монументальний твір. Успіх його був просто шалений. Слово подяки за цей твір виголосив Павло Тичина. Відбувся й урядовий перегляд «Думи», схвалили і ввели до програми хору, де вона прожила до 1951 року».
 
СТРУНКИЙ, ЖВАВИЙ, ДОТЕПНИЙ
 
Вийшовши на пенсію, Володимир Перепелюк оселився у знайомій йому з юності Вороновиці, працював лісничим. «За 15 років прочистив, упорядкував 35 гектарів лісу, — занотував про нього в щоденнику після зустрічі з кобзарем Анатолій Гарматюк, — зробив десятки фігурок із коренів дерев (звірі, фантастичні істоти, риби, птахи тощо — привіз на зустріч у двох ящиках). У 76 років — людина струнка, жвава, дотепна. Виступав, зодягнутий у вишиванку, шаровари, підперезані широким поясом, у сірій папасі. Розповідав, як і чому народжуються пісні, проспівав кілька своїх і народних українських пісень».
 
Помер Володимир Максимович 3 липня 2000 року у Вороновиці, не доживши кілька місяців до свого 90-річчя.
 
У листопаді 2003 року у Вінниці відбувся перший Всеукраїнський фестиваль-конкурс кобзарського мистецтва імені Володимира Перепелюка, в якому брали участь музиканти різного віку з усієї України. Виступали капели, ансамблів малих і великих форм, у театрі імені Миколи Садовського  відбувся гала-концерт. На святі були присутні донька Володимира Максимовича Олеся та син Тарас.
 
2010 року, коли відзначалося сторіччя з дня народження Володимира Перепелюка, у Вінниці накладом 500 примірників побачила світ його автобіографічна книжка «Вийшов Кобзар з Поділля». В анотації зазначено про автора: «Маючи виняткову пам’ять, вів ще й щоденні записи в подорожах, на концертах, під час відпочинку, а тому книга насичена масою живих деталей і таких філігранних спостережень із власного життя, а також із життя і побуту знаменитого колективу, що читається з винятковим інтересом».

 


© Олег Будзей


Дивіться також:

Категорія: Персоналії | Додав: OlegB (21.11.2015) | Автор: Олег Будзей
Переглядів: 839 | Коментарі: 2 | Теги: бандурист, Боришківці, Володимир Перепелюк | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 2
0
1 KamPod   (21.11.2015 12:51) [Материал]
То виходить що сьогодні річниця з дня народження цього талановитого боришківчанина. Цікава життєва доля людини з народу, яка захоплена мистецтвом. Якісь нотки навіть з дитинством Тараса Шевченка відчулись. Навіть от цей факт що у 13 років Володимир Перепелюк пас худобу "за селом" )). 

Впали в вічі ці слова самого бандуриста: «Композитором мене зробив Шевченко. Якщо ж я поет, то це зробила осінь, бо особливо тонко переживаю цю пору року. Якщо письменник, то ним став завдяки дідусеві-вугляру, котрий узяв малого внука на одне літо в ліс і навчив його бачити природу, говорити з нею, розповідати про неї людям».

0
2 KamPod   (21.11.2015 14:30) [Материал]
Згадались в світлі цього уславленого бандуриста і наші  сучасні бандуристи з гурту "Брати".

Ось публікація про них - http://kampod.at.ua/publ/personaliji/gurt_quot_brati_quot/5-1-0-13
Щось давненько про них не чути було.

Имя *:
Email:
Все смайлы
Код *:
Категорії розділу
Кам'янецький календар [366]
Села від А до Я [1]
Історія [54]
Культура [38]
Персоналії [86]
Релігія [11]
Суспільство [21]
Різне [23]
Пошук
Свіжина
Скажите пожайлуста а где хранится виньет


да... мне бы такая штуенция не помешала


Паради 1 травня - 

Користувач на фейсбуці KamKam поділився

Перезвоните пожалуйста по телефону 8 (49


Більше коментарів
Пошук
Статистика
Rated by ORS3
Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Copyright MyCorp © 2021Створити безкоштовний сайт на uCoz