«Приходять і відходять люди,
лишаючи після себе пісні,
казки, легенди – найбагатший дар
для майбутніх поколінь!
То не спадщина для одного,
а віно (подарунок) для всіх»
Тамара Сис-Бистрицька

Дорога сірою стрічкою котиться під колеса автомобіля. Залишились позаду сумніви, вибір маршруту та недовгі збори. Отже починаємо нашу першу мандрівку – подорож за легендами в старовинне село Княгинин на Кам’янеччині. Звертаємо з траси на курний, горбистий шлях. Даючи відпочинок мотору, поволі скочуємось в долину. Навкруги знайомі подільські краєвиди, пасовиська, поля, городи, ліворуч на обрії темніє ліс, ще трохи і ось вже перші хати села. Великий майдан. Зупиняємося. На перший погляд звичайне село, яких багато в нашому краї. Поцятковані копитами корів вузенькі вулички, які розходяться від шосе в різні боки, зелень садів, зацікавлені погляди місцевих бабусь, кучерявий спориш під парканами. Вітаємось, розпитуємо як пройти до річки Жванчик, чому село називається Княгинин? У відповідь чуємо – «Хто ж його знає, жила тут якась княгиня, а йти Вам туди.»
Село Княгинин розташоване на горі, що обривається скелястими схилами у річку Жванчик, притоку Дністра. Відомо ще з часів, коли Поділлям правили князі Коріатовичі. Село багато разів переходило з рук у руки, від одного князя до іншого, два рази було спалено татарами. До 1917 р. належало княгині Розенберг, яка під час революції втекла, залишивши великий маєток, млини, гуральню. Зараз від того нічого не залишилося, все було знищено під час громадянської війни. Тільки за селом, на горі можна побачити залишки старовинного родинного кладовища.

В центрі села на великому майдані росте 300-літній дуб. Він стоїть як оберіг цього поселення, розкинувши могутні гілля-руки. Побажавши патріарху довгих літ життя, вирушаємо у східному напрямку на околицю села. Крутою кам’янистою стежиною спускаємось до Жванчика. Річка бере початок в Чемеровецькому районі, впадає в Дністер біля с. Жванець Кам’янець-Подільського району. Річка-бистринка на протязі багатьох віків створила високе крутобережжя, печери, розколи, западини. Дивовижні обриси товтр з їх таємничою і суворою красою дивляться в її води. На вапнякових скелях Жванчика можна побачити поздовжні паралельні кам’яні шнурочки, які є результатом процесів звітрення горизонтальних нашарувань гірських порід різної геологічної структури і віку.

Річка, як зеленим оксамитом, обрамлена неширокою долиною, тече серед заростів верболозу та пахучого різнотрав’я. Біля с.Княгинин скелясті береги Жванчика помережені отворами багатьох печер. Коли бачиш це диво вперше, неможливо втриматись від захоплення. Дістатися до печер не просто, бо знаходяться вони на висоті 6-10 метрів від поверхні землі.

Праворуч під скелями шумить діброва, а там, де невеликий струмочок дарує свої води Жванчику, в глибокій скелястій, порослій мохом, ущелині гуркоче водоспад. Попри берег від струмка до печер тягнуться невисокі вали. Вся ця місцевість носить загадкову назву Футейка і місцеві жителі розповідають, що на Футейку люблять приходити в свята відпочивати, і що жила тут колись лиха княгиня, а Футейка – то її обістя.Тому село називається Княгинин, а чому «Футейка» ніхто не знає.
Легенда мовить, що то було дуже давно. На Футейці жила княгиня, гарна і розумна, але люта й хитра, бо дуже любила владу. Тому її називали Владиса. Набрала собі Владиса військо, насипала високі окопи, а в печерах радилась з нечистою силою. І так було завжди. Одного разу донесли слуги княгині, що на середній горі, де тепер с.Нагоряни, поселився стрілець, сіє хліб, працює на себе і дужчого чоловіка не знайти.

Наказала Владиса воякам, щоб привели до неї на Футейку того чоловіка. Відповів слугам Владиси стрілець: «Я чоловік вільний, ходжу туди, куди сам хочу.» Розлютилася Владиса, наказала сотні вояків привести силою до неї непокірного. Прибігли вояки перелякані і без зброї: «Він всіх нас поборов!» Навіть не глянула на них княгиня, тільки зчорніла вся. Схопила дві отруйні стріли і подалася на гору. Побачила стрільця коли він саме дуби корчував. Орел – сам високий, гарний, лице світиться, бо страху в ньому немає.
«Гей, стрілче, ходи в моє городище, будеш зі мною всім володіти.» На мить кинув стрілець роботу, щоб відповісти Владисі: «Я чоловік вільний, неволя мені не люба. Іди, княгиня, звідки прийшла.» Повернувся до Владиси плечима та взявся до роботи. Княгиня з люті схопила отруйну стрілу і пустила стрільцеві поміж плечі. Впав стрілець на ріллю і помираючи, встиг крикнути: «Бодай тебе свята земля не приймала!» Так і сталося. Налетіла на Владису вороняча зграя, позлазилося гадюччя. Налякалася вбивця, зачинилася в городищі, захотіла напитися, а вода як полин, хліб перетворився на залізо розпечене.. Немиле стало життя Владиси, схопила другу стрілу і пробила собі горло.
Лежить і поховати її нікому. Тоді мурахи по пилинці нанесли на Владису землі, але земля не прийняла тіла грішного. Пішли дощі, попливли води та й розмили могилу.
Одна з печер Футейки дуже велика, посередині печери лежить камінь, який видно з берега річки. Ця печера називається Вівтар.

За легендою над тим каменем, як над вівтарем присягнулись на побратимство опришки подоляк Волос і карпатець Довбуш. Вони поклялись завжди боронити рідну землю від ворогів. Не намагайтесь самотужки дістатися печери, бо це небезпечно і без мотузки тут не обійтись. Досхочу намилувавшись красою природи, перейнявшись магією Футейки, подорожуємо долиною Жванчика до місця де в нього впадає річечка Суржа. Йдемо проти течії р.Суржі в суцільних заростях верби, соковитої трави. Стежинка ледь помітна. Пахощі запашних трав, прохолода річної води супроводжують туристів майже два кілометра. Але можна, перескочивши річку-струмок, піднятись в ліс, який на лівому березі підступає майже до води і лісом вийти на відкриту вершину товтри. Тут зупиняємось перепочити. Зустрічає нас свіжий вітер, простір. На неораних споконвіку схилах жовтіє звіробій, материнка набирає цвіту, поміж трав то тут, то там визирають рудими плямами лишайники на ніздрюватому сірому камені.

За нами стоїть стіною ліс, а на північ, скільки сягає око, гряда горбів тягнеться суцільною лінією, праворуч, як на долоні, відкрите всім вітрам село Нагоряни. З лівого боку голубою стрічкою в обіймах крутих берегів тече Жванчик. За Нагорянами видно великий лісовий масив. Річка Суржа, яка слугуватиме нам і надалі провідником, ховається в його зелених обіймах.

З цього гарного краєвиду стає зрозуміла назва села – Нагоряни. За легендою, село колись було в ярузі біля р.Суржа. Через повені люди поступово переселились на горби. На південний схід від села, як пише дослідник краю Ю.Сіцільський, було місто, там знаходили старовинні кахлі для печей. Нагоряни відомі з 1460 р., згадуються в списку сіл, з яких біскупи з дозволу польського короля брали десятину

В XIX ст. село було власністю Влацлава Ржевуського і було конфісковано у нього за участь у польському повстанні 1831 р.
Спустившись з товтри, берегом шумливої річки доходимо до лісу. З криниці під лісом, яка так доречно нам трапилась, охолоджуємось джерельною водою. Після вітру, пекучого сонця так затишно серед кленів і грабів, ще хвилин десять в затінку дерев і стежка виводить нас до невеликого лісового ставу. З усіх боків до берегів підходить ліс, відображаючись у холодній воді. Вода насправді дуже холодна, бо на дні ставка б’ють джерела.
З північної сторони ставка, де витікає струмок, з кам’яних плит гуркоче невеликий водоспад, шум якого Ви вже почуєте проходячи греблю.

Для тих, хто бажає заночувати у наметах, помріяти біля багаття, куштуючи запашний чай з м’ятою, кращого місця для табору не знайти.
А ми помандруємо далі.
Польовий шлях від с.Княгинин до асфальтованої дороги між селами Суржа і Рихта йде по самому верху товтрового кряжа. Перетинаємо грунтівку і схилами помережаними стрічками-стежинами, спускаємось до містка біля Слобідки-Рихтецької.

Виникнення сіл з назвою Слобідка на Поділлі відноситься на початок XVIII ст. У 1672 р. Поділля захопили турки. За турецької окупації край був спустошений. Знущанню і грабункам не було меж. Основна маса населення розбіглася, села позаростали бур’янами. Після того, як турки вийшли з Поділля, сюди знову рушила польська шляхта. Повернувшись до маєтків, пани стали закликати селян на свої землі, обіцяючи їм свободу, звільнення від панщини на 10-20 років. Селяни поверталися, і оселялись на нових місцях. Ці новоорганізовані поселення і стали називатися слободами або слобідками. Проте обіцяна свобода була обманом, через деякий час знову вводилась панщина. Доведені до відчаю гнітом панів селяни повставали. Зібравшись у ватаги вони палили, грабували маєтки, мстились за кривди. Месників називали гайдамаками. Польський уряд жорстоко придушував народні повстання, тому селяни ставали на шлях втеч, переселялись в інші місця, в основному за Дністер у Волощину. Переселення в Молдову відбувалося цілими сім’ями з нажитим майном. Татарські мурзи і турецькі візири, які тоді господарювали у Волощині, перебуваючи в постійних сутичках з поляками, не чинили перешкод втікачам з Поділля і Волині. Селяни-втікачі, переселившись у Молдову, озброювались і ватагами поверталися знову на Поділля, громлячи поміщицькі маєтки. Постійні напади озброєних ватаг з-за Дністра привели до того, що багато сіл на Поділлі зовсім спустіли. Про повернення селян-втікачів турки навіть не хотіли слухати. Пани знову були змушені піти на поступки селянам. Вони вдруге повернулися до організації слобод, даючи селянам тимчасове звільнення від панщини.
Так виникла Слобідка-Рихтецька, яка була заснована близько 1700 р. власником с.Рихта Стефаном Гумецьким. Селяни тут, крім землеробства, до початку ХХ ст. займались виготовленням олії з коноплі, розведенням садів, виготовленням пшеничного крохмалю на продаж.
Містком через Жванчик переходимо на бік села. Тут, біля річки, в прохолоді прибережних кущів можна завжди зустріти рибалок. Ці місцеві філософи пам’ятають багато цікавого про своє село. Один з них нам розповідав, що в долині колись був панський маєток, а навколо ріс великий яблуневий і сливовий сад. Нині нічого від тої краси не лишилось. На млину, старовинну будівлю якого ми бачили, переходячи місток, останній власник села пан Хмельницький встановив іноземне устаткування. Дуже славилось борошно з цього млина. Але пани є пани, знущались з людей, тяжко було жити.

Хлюпотіла поволі водичка у Жванчику, поволі спливали спогади старого рибалки. «А чи є в селі люди на прізвище Чорномази?» – питаємо у рибалки. «Є, он там, біля церкви живуть. А навіщо вони Вам?» – здивовано перепитує рибалка. Знову згадуємо легенду, яка мовить, що жила в селі сім’я Чорномазів. Достойні люди. Та колись їх дід Габро панові «стипи» (смерть) зробив, аби над людською честю не знущався. Діялось це так... Працювали якось люди в полі, орали землю. Над’їхав панич та захотілось йому познущатися над людьми. Наказав орачам бити один одного батогами. Дійшла черга Габра Чорномаза. Він з сином-підлітком працював. Хлопчик з переляку почав плакати. Габро зблід і каже: «Не плач, сину, ніхто тебе бити не буде!» Панич розлютився на ті слова, приступив до Габра: «Чого стоїш? Лягай в ріллю.» «Я не ляжу», «Ляжеш!» – заверещав панич і перегнувшись через сідло, хапонув чоловіка за чуприну. Габро не стерпів такої образи, схопив пана за ногу, шарпонув до низу. Ніхто не зглянув, бризнула кров панська на ріллю. Всі задубіли від страху. «Вклонися, сину, мамі та скажи, що я пішов кармалюкових людей шукати» – і тільки й бачили Габра у селі. З цієї пори місце, де Чорномаз вбив панича «Стипами» називають. Цікаво було б знайти це місце. Може подія, з якої народилася легенда, сталася тут, де зараз городи, попри які ми йдемо, чи біля дороги на с.Рихта, де ми стомившись, присіли перепочити? Там поряд старий цвинтар, порослий молодими вишнями. Загубилась в пам’яті людській згадка про «Стипи». Від Слобідки до Рихти не більше 2-х кілометрів асфальтованою дорогою. Село розташоване на правому березі Жванчика за дванадцять кілометрів від Кам’янця-Подільського. До половини XVII ст. називалось Новосілка. Колись над хатинами села височіла могутня середньовічна фортеця. Грізно дивились у світ бійниці її чотирьох прямокутних веж, давала притулок місцевому люду в лиху годину татарських набігів. Побудована фортеця у 1507 р. власником села Войцехом Гумецьким.

Наріжна башта фортеці в с.Рихта             План фортеці в с.Рихта

У другій половині XVII століття онук першого власника Новосілки, теж Войцех, перейменував село в Рихту, по назві свого маєтку в Польщі. Войцех Гумецький, мужній захисник Кам’янецької фортеці від турків, загинув під час штурму турками Кам’янця в 1672 р. У тому ж році на замок напав турецький загін з Хотина. Турки пограбували замок, перебили мешканців села. З тих пір замок занепав. На початку XIX ст. замком володіють пани Підвисоцькі. Вони будують на подвір’ї палац, закладають парк. На той час Рихтецький палац являв собою вогнище літературного життя подільських поляків. В замку були зібрані багаті колекції картин, гравюр та ін. Розповідають, що в роки сталінських репресій в будівлі палацу була в’язниця. Залишки палацу в долині ріки та руїни трьох башт фортеці на горі, можна ще побачити та уявити події минульщини.
Далі до с.Лісківці їхати машиною всього десять хвилин, але дуже приємно пройти ці 4 кілометри долиною Жванчика. На цьому відрізку маршруту річка тече серед лісу, який росте на крутих схилах. А наша стежка-мандрівниця біжить берегом серед трав. М’ята, білі ромашки, лапате листя підбілу, колючий високий головань проводжають туристів.

Гори розступаються, долина ширшає. Ось і перші хати с.Лісківці. Жванчик ділить село навпіл. За рікою – то вже Заріччя, за останніми хатами якого польова дорога круто бере вгору. На самім її вершечку зупинимось і, оглядаючи краєвиди навкруги, відпочинемо. Річка вужем в’ється поміж гір. На лівому крутосхилі росте змішаний ліс, а правий синіє проти сонця ділянками сосняків. Скільки ж у тих соснах вилискує коричневими шляпками маслюків, а ближче до узлісся, де більше сонця і тепла, цілі галявинки суниць ховають червоні голівки під листя.
Вздовж річки від Лісківців до Кадиївців йти краще лівим берегом піднявшись до лісу. Гори стискають Жванчик з обох боків тому долиною йти важко. Лісова дорога виведе Вас на північно-східну околицю с.Кадиївці і траси на Кам’янець-Подільський. Грабовим лісом опускаємось до річки. Ліс закінчується. Переходимо струмок і підіймаємось на узгір’я, до сосен, які вишикувались вздовж траси. Ось і село. Вулички вільно розбіглись по чотирьох пагорбах. Жванчик і два струмки ділять село на п’ять частин:: Кадиївці, Бураківка, Лобок, Балки і Круголець. Круголець було колись окремим селом, яке в XVI ст. спустошили волохи. Більше воно не відродилось, залишивши на згадку про себе тільки назву. За Кадиївцями, біля дороги на Кам’янець, знаходяться великі земляні кургани, які в народі називають «батареями». Територія села була заселена ще в епоху мезоліту (13-8 тис. літ до н.е.). Особливу увагу вчених привернуло поселення розвинутої трипільської культури, яке відкрив в урочищі Балка в 1926 р. М.Рудинський. На схилах були знайдені рештки наземних глинобитних жител, багато розписної кераміки з багатокольоровим орнаментом. В частині села Бураківка знайдені поселення пізньотрипільської, черняхівської культур, житло давньоруських часів.
Вперше Кадиївці згадуються в 1410 р., коли король Владислав Ягайло подарував село Фредру з Плошковець за хоробрість.

На протязі століть село багато разів змінювало власників, належало воно польським магнатам Конецпольським, в XVIII ст.- Ржевуським, потім Подільському Архієрейському Дому. Але хто б не володів селом, при любій владі селяни жили споконвічною працею трударів: сіяли хліб, ростили городину, працювали на плантаціях цукрових буряків. В радянські часи село спеціалізувалося на птахівництві і м’ясо-молочному тваринництві. І сьогодні, не дивлячись ні на що, село живе звичайним розміреним життям.

Тільки сонце встає над оселями йде череда пастися на луки, опівдні дитячі веселі голоси і плескіт лунають над неспішним Жванчиком. В лісах, які оточують село з усіх боків, стільки грибів, тільки не лінуйся збирай. З гущавини – тільки простягни руку і дістанеш – звисає багряними гронами горобина. Доріжка, просто сліди коліс, тулиться до самого лісу, а на узліссях зарості шипшини в намисті з червоних плодів, рясний терен, глід. Справжній ріг лісових достатків, а ще цілюще свіже повітря і дотепні, влучні місцеві казки-легенди, такі як ця:
Зібрались двоє дідів, яким вже стільки літ, що й самі не пам’ятають. Приставили до печі стільця, на піч вибрались і почали літа молоді згадувати. Якими вони бравими були, а як дівки водилися – любо глянути. Таких вже давно немає, перевелися. Вирішили діди піти на вечорниці, щоб помолодіти на півсотні літ. Але до якої? Нема вже наших дівок! Другий перечить: «А Явдонька! Вона ще ого-го! Хату без палиці перейде і назад вернеться!» «Ну то пішли.» Капелюхи на голову, палиці в руки і рушили. Вийшли за ворота, зробили три кроки, а тут вітер з яру як подме. Діди на землю попадали, палиці далеко відлетіли. Встати не годні, опертися нема на що. Відлежалися. Тоді покотом до хати вернулися, до припічка добралися, ледве вибралися на нього. Господар хати каже: «Ти, куме, не нудьгуй. Як вітру не буде, то підемо!»
На згадку про цю подорож, любий читачу, нехай залишаться тобі безцінні духовні скарби – перлини народної творчості.

Автор: Тетяна Недря

_________________________