Цей туристичний маршрут проходить по напрочуд гарній місцевості – по Подільським товтрам. В лісовому зеленому уборі, підіймаючи до голубого неба білі паруси скель, пливуть вони наче кораблі в золотих хвилях хлібів, кілометр за кілометром, вершина за вершиною – Вербецьки (Чотири кавалера), Кармалюкова, Збручевиця Гуменецька, Городисько (найвища на Хмельниччині). Ці вапнякові гори породжені в глибинах прадавнього Сарматського моря, яке п’ятнадцять-двадцять мільйонів років тому вкривало поверхню сучасного Поділля. В той період місцевий клімат був значно тепліший, м’якішим від теперішнього. Сушу покривала субтропічна рослинність, багатою та різноманітною була фауна та флора морських глибин. У теплих, мілководних товщах води розмножувались і відмирали на протязі сотень тисяч років гігантські колонії коралів, водорості, моховатки, молюски та безліч інших морських організмів, їх рештки разом з дрібними частинками гірських порід, поступово відкладалися і нашаровувались вздовж узбережжя древнього моря, утворивши, на протязі кількох сотень кілометрів величезний коралово-рифовий бар’єр.

Коли внаслідок процесів Карпатського гороутворення територія сучасного Поділля почала підійматися, море відступило на південний схід і залишило на дні високу довгу гряду вапнякових гір. Вчені називають їх тепер Подільські Товтри, а люди – Медобори, за густі ліси, щедрі дари меду на вкритих духмяним різнотрав’ям сонячних схилах. Подільські Товтри - це надзвичайно цікавий кам’яний літопис Землі. Якщо уважно вдивитись в товщу скель обов’язково побачите то фантастичне плетиво коралів з трубочок, паростків, стебелець, спресовані в моноліт нашарування черепашок. Так природа навічно викарбувала у камені одну з давніх сторінок життя планети. Подільські Товтри – це скарбниця відмираючих і рідкісних рослин. На Товтрових схилах збереглися релікти міжльодовикових та льодовикових епох бруслина мала, осока низька, хвощ великий, молочай багатоколірний, осока біла, рутвиця. Особливо численний склад ендемічних рослин: шиверекія подільська, чебрець одягнений та подільський, льон бессарабський, липучка оперезана, цибуля круглонога.

На острівцях цілинного степу красується квітуче різнотрав’я: вероніка степова, сонцецвіт звичайний, конюшина Шиверика, на крутих боках товтр клониться під вітром ковила Іоанна, ковила волосиста і остиста, калерія сиза, костриця сиза. Справжнє живо творіння цілющих трав, п’янкі аромати квітів.
На недосяжних кручах над долинами дністровських приток – Збруча, Смотрича, Тернави, Мукші, Студениці, як тільки розтане сніг зазолотиться горицвіт весняний, вслід за ним розквітає легендарна сон-трава і поміж скелями та чагарниками красується ясенець білий, цінна лікарська реліктова рослина. У теплі сонячні дні її листочки виділяють ефірну олію, що спалахує від вогню сірника. Рослина при цьому залишається неушкодженою, через що й назвали її люди «неопалимою купиною» або «палаюче золото». Подоляни склали багато легенд про «палаюче золото» і всі вони пов’язані з неопалимою купиною. Ось одна з них:

Печера на вершині г.Тес

На Лисій горі був дуже старий курган густо порослий тернинами. Серед тих кущів цвіло лілово-розовим цвітом багато ясинців. Людям рідко доводилось бачити той голубий вогонь, яким спалахує квітка. Попід Лисою горою йшов чумацький шлях, на якому чорти сховали золотий скарб глибоко в землю і заклинали його на триста років. Як прийде пора, золото з’являється над землею і починає горіти. У той вогонь залізе чорт, обернеться червоним когутом і кричить: «Горю! Горю! Гасіть!» Той, хто це побачить, починає гасити вогонь, але треба гасити до світанку, поки півні не заспівають в третій раз. Люди, які цього не знають, одурівши від жадібності, кидаються у той вогонь спасати золото і згорають. Чорт хапає їх душі, а золото ховається знову в глибину на триста років.
Їхав якось чумак по тому шляху. В дорозі його ніч застала. Враз перед ним загорівся вогонь і червоний когут почав кричати: «Горю! Гасіть!» Чумаки – люди бувалі, знають що треба робити. Почав він кидати по одній тарані, цілу мажу (чумацький дерев’яний віз) якої віз з Криму.
Спорожніла мажа, а чорт кричить. Почав з себе одяг на шматочки рвати і кидати в вогонь. Усе мало! Став чумак видирати з чуприни по волоску. Ще мало! У волів обскубав хвости. Нарешті заспівали треті півні. Чорт згорів, лише стовп чорного диму до неба піднявся. На шляху залишилась лежати велика купа золота. Господарем її став чумак голи-голісінький, лисий і воли без хвостів, але всі живі-здорові. Насипав чоловік повну мажу золота, ледве довіз до дому, ще й не розвиднилося.

Більшість медоборських лісів – грабово-дубові. Розширяються насадження хвойних: сосни, ялини, модрини. Поряд з цим звичайними є береза, клен, липа, ясен, в’яз, берест, явір. На сонячних узліссях росте багато фруктових дерев: черешні, яблуні, груші, які рясно родять. Різноманітний підлісок з терену, глоду, дерену, горобини,ліщини, ожини, суниць, різних грибів. З представників фауни водяться зайці, білки, лисиці, вепри, козулі, зустрічаються вовки, олені, лосі. Багато співочого птаства, неважко побачити дятла, одуда, яструба.

Товтра Збручевиця.Старий кар'єр

Ось який він казковий світ Подільських Товтр – Медоборів. Давайте помандруємо, любий читачу, гірськими просторами разом.
За шість кілометрів від древнього Кам’янця, ліворуч від траси на широкій рівнині величезна панорама цементного заводу, найбільшого на Україні. Сировиною для виготовлення цементу служить вапняк Подільських Товтр, який видобувають у Гуменецькому вапняково-черепашниковому кар’єрі. Поступово, рік за роком, змінюється рельєф, зникають чудові краєвиди. Що ми залишимо своїм нащадкам – місячні пейзажі? Хоч, безумовно, цемент річ корисна! Автобус звертає з траси в старовинне с.Гуменці, яке розташоване в долині річки Мукша, притоки Дністра. Перша згадка про це село в історичних документах належить до 1493 р. Краєзнавець краю С.Д. Бабишин зазначає, що назва села походить від того, що раніше скошений або зжатий хліб селяни звозили на панське гумно, тобто тік, де його м’яли (обмолочували) биками. Тож цей термін ліг в основу назви села. Минаємо приватну агрофірму «Авіс», яка спеціалізується в розведенні домашньої птиці. Вздовж дороги від Гуменців до Привороття красуються темно-зеленими шапками сосни, росте багато шовковиці, молодий сад. Ліворуч в полі, мов вартові, височіють чотирма сірими горбами заповідні Вербецькі товтри «Чотири Кавалери», на зелених боках яких навесні милує око сон великий, горицвіт весняний, рідкісні види степових трав. Попереду невелике село Привороття, яке розмістилось на дні глибокої долини-чаші, біля плеса ставка та шумливої річечки Мукши. З усіх боків воно обмежоване як вежами-велетнями, зеленими товтрами. Біля перших хат села, де дорога круто збігає у долину, розпочинаємо пішохідну частину подорожі. Ліворуч відходить стежка, яка траверсує схил товтри і виводить до старих штолень.

Стежка в'ється схилом г.Тес.

Але не поспішайте швидше здолати ці півтора кілометра, бо навкруги вражаючої краси краєвиди, від яких захоплює подих. Зупинимось, щоб роздивитись з майже стометрової висоти вузьку долину між товтрами Кармалюковою і Збручевицею, і тоненьку нитку Мукші, і вздовж русла сіру смужку дороги на с.Гуменці і далі до Кам’янець-Подільського – столиці краю і могутньої фортеці. І стає зрозумілим, чому село назване Привороттям. Ще й досі важливий рубіж, дорогу, шлях, що веде до значних оборонних, економічних центрів, називають ворітьми. Тож ворота – це організована прикордонна служба для охорони просік, доріг, яка виникла на підступах до Кам’янця на рубежі XV-XVI ст. Треба було добре знати, як використати ці місця, щоб уникати військових невдач, недарма військові вважали,що ворота – місце «твердо». На в’їзді у село колись стояв замок, прикрашений зображенням барана. Замок було споруджено з місцевого будівельного матеріалу – вапняку, між іншим, Турецький міст та багато ще чого у Кам’янці було в свій час побудовано з гуменецькіх тесів. Кам’яниста вузька стежка біжить, обминаючи вапнякові брили, повітря насичене смолистим ароматом ялівця, туї, ялин, сосен, якими густо засаджені схили гори. Кущі барбарису колючими гілочками чіпляють за одежу. Восени, коли визрівають його кисленькі плоди, приємно поласувати червоними китицями і людям і птаству.

Гарно на весні на горі Тес, серед сірого каміння першими зацвітають первоцвіти – на тендітних ліжках жовті дзвоники, влітку цвіте серед кущів неопалима купина – ясенець білий. Зупинимось ще... Перед Вами, як в панорамному кінофільмі пливе вся в кучерявому зеленому лісі-вбранні конусоподібна Карма-люкова гора, улюблениця туристів і відпочиваючих, її підніжжя прикрашене голубою петлею Мукші. Коли природа ще тільки прокидається, ще й сніг не розтане, вона вся, як наречена, вбирається в білі квіти пролісків. Ось стежка вибігає на просторий майданчик перед входами у штольні. Але не зупиняється, вона дуже круто збирається з каменя на камінь, поміж кущів, на самий вершечок гори. Це маршрут для сміливців. Наверху Тес корона зі скель, а поодаль струнки сосни і сонце, і голубе безкрає небо, і рідне місто на обрії, ближні села, як на долоні і відчуття, що ти птах і зараз розтанеш, зіллєшся з цим безмежним простором.