1 серпня 1910 року статський радник Корнелій Іванович Смолич, що працював у Глухівській гімназії на посаді вчителя математики і фізики з виконанням обов’язків інспектора, отримав нове призначення. Цього разу в губернське місто Кам’янець-Подільський. Тут він до 1913 року працював учителем математики Кам’янець-Подільського восьмикласного середнього технічного училища (сьогодні в цьому приміщенні розмістився головний корпус національного університету). Синів Корнелія Івановича — старшого Ігоря та молодшого Георгія — 12 серпня 1910 року виключили з Глухівської гімназії та 17 серпня зарахували до Кам’янець-Подільської гімназії (сьогодні в цьому приміщенні працює історичний факультет національного університету).

Ці переміщення сторічної давності навряд чи зацікавили би когось із сучасних дослідників, якби не подальша яскрава доля синів Корнелія Івановича. Ігор прославився як історик, філософ, богослов, автор фундаментальних праць з історії православної церкви, написаних і виданих в еміграції. Георгій став радянським письменником, Героєм Соціалістичної Праці. В українській літературі він відомий із дещо зміненими іменем і по батькові: як Юрій Корнійович Смолич. Батько, який 1915 року помер від інфаркту (сталося це вже в Жмеринці), залишився в тіні знаменитих синів. Але, як засвідчують спогади сина-письменника, Корнелій Іванович був непересічною особистістю.

У книзі про себе «Я вибираю літературу» Юрій Смолич писав:

«Першим ділом, як ми приїздили до нового міста, — а це траплялося завжди під кінець літа, до початку навчального року в черговій гімназії, куди переводилося батька, — він насамперед, ще й не розвантаживши речей та не впорядкувавши хатнього побуту (це брала на себе мама), брався за лопату й граблі. Копав, возив землю та гній, перекидав ґрунт, дозував глину з піском чи торфом, за точним рисунком — завжди новим і оригінальним на кожний раз — розбивав клумби та грядки, торував стежки і брався сіяти. Навесні (ще не збігала весняна вода) він перекопував, підживлював, сіяв і садив. І тільки пригрівало перше весняне сонечко, все буйно зацвітало в нашому палісаднику. І цвіт та аромати квітів не переводилися з весни до пізньої осені, бо батько садив квіти так, що цвітіння змінювало культуру за культурою. Щоранку батько щось підрізав у квітнику, щовечора поливав квіти. Отак — з лійкою в одній руці та цигаркою в другій серед багатобарвного моря квітів (інколи те «море» було завбільшки з кімнату середнього розміру) та в хвилях п’янких ароматів — найвиразніше й запам’ятався мені мій батько».

Як засвідчує «Пам’ятна книжка Подільської губернії на 1911 рік», мешкали Смоличі на Петербурзькій вулиці (нині Лесі Українки) в будинку Мамроцького. Ось тут, очевидно, і було згадане Юрієм Смоличем багатобарвне море квітів.

Наведемо ще один надзвичайно важливий фрагмент спогадів сина про Корнелія Смолича:

«Був він професією математик і фізик, закоханий у ці предмети з юнацькою пристрастю: з алгебри він все життя складав підручник-задачник, і не для того, щоб видати і заробити гроші, а для себе, «для душі»; в гімназіях, де учителював, негайно організовував фізичний кабінет і сидів там днями й ночами — щось випробовуючи, щось комбінуючи, роблячи якісь досліди; раз у раз приходив додому з попаленими кислотами руками або й обгорілими бровами та бородою, бо щось там таке вибухало під час дослідів. Крім того, був батько заповзятий астроном, усі свої заощадження вгатив у те, щоб виписати з-за кордону дорогий телескоп: днями й ночами сидів біля нього, вдивляючись в небо, щось нотував, щось обраховував, щось потім до ранку писав і спішно біг на пошту, щоб відіслати до Франції. Бо був він членом Французької асоціації астрономів і кореспондентом французького астрономічного журналу «Бюлетень астрономік», куди систематично надсилав свої спостереження. На тих спостереженнях, — спостерігаючи затемнення сонця, либонь, дванадцятого року, — раптово осліп, півроку не бачив, а тоді — знову так само раптово — зір йому повернувся. Поза усім тим батько добре знав три мови: німецьку, французьку й англійську, читав цими мовами спеціальну астрономічну, фізичну й математичну літературу. Цікавився він і красним письменством, передплачуючи всі тодішні товсті літературні журнали, та й тонких теж не один. І ще поза всім тим був батько добрий піаніст: щовечора, покінчивши чи не покінчивши з усіма справами, о десятій годині сідав він до піаніно і грав дві години до дванадцятої. Це було «для душі». І коло тієї «душі» завжди починали гуртуватися інші «душі» з молодих педагогів чи найбільше з учнів-гімназистів скрипалі та віолончелісти, — вони збиралися у нас суботніми вечорами і давали цілі концерти. Зрозуміло, що упорядкування в гімназії різних вокально-музичних вечорів теж не минало батькової енергії».

Додамо, що Корнелій Смолич народився 1863 року, закінчив фізико-математичний факультет Московського університету. Під час навчання якийсь час мешкав на одній квартирі з Антоном Чеховим, який тоді навчався на медичному факультеті. «Чехова мої батьки поважали без міри, — писав у спогадах Юрій Смолич. — Це був письменник, творчістю якого захоплювалися, і це був громадянин, діяльність якого батько завжди ставив усім у приклад: саме так він розумів роль інтелігента в суспільстві».

Ось таким справжнім інтелігентом, як ми бачимо зі спогадів сина, був і Корнелій Іванович Смолич. А чи багато інтелігентів такого рівня, такого духу, такої сили й такої скромності ми маємо в сучасному Кам’янці?