Не так давно доктор мистецтвознавства Наталія Урсу та кандидат мистецтвознавства Іван Гуцул порадували нас першою монографією про життя та творчість видатного подільського художника-педагога Володимира Гагенмейстера. Не спливло й півроку, як в Опішні на Полтавщині з’явилася ще одна книга, значну частину якої присвячено Володимирові Гагенмейстеру та очолюваній ним Кам’янець-Подільській художньо-промисловій школі. Це монографія кандидата історичних наук Людмили Овчаренко «Кам’янець-Подільський осередок гончарної освіти в України (1905—1933)» в серії «Гончарні школи України». Якщо перша монографія має 224 сторінки, то Овчаренко в Опішні зуміла розмахнутися на 1280 сторінок. Наклад в обох видань однаковий — по 200 примірників.
Солідний розмір другої монографії можна пояснити двома чинниками. По-перше, Людмила Миколаївна детально розглядає діяльність у Кам’янці-Подільському предтеч Володимира Гагенмейстера — В’ячеслава Розвадовського та Миколи Роота — та очолюваних ними закладів (Гагенмейстера призначили завідувати майстернею в Кам’янці-Подільському 1 листопада 1916 року). До-друге, власне монографія Людмили Овчаренко — це перші 352 сторінки книги та 60 сторінок розділу «Джерела». Наймасивніший же розділ «Додатки» має аж 830 сторінок. Тут уміщено матеріали до історії навчальних закладів, що діяли в Кам’янці-Подільському та навчали гончарству, зібрано документи до життєписів двох репресованих митців — Володимира Гагенмейстера й Отто Адамовича. До речі, серед цих матеріалів ми бачимо розмову кореспондента видання «Подолянин» Наталі Семенової (нині — Ярової) з Ольгою Володимирівною Ерн (Гагенмейстер-Корецькою), що відбулася 1997 року.
В анотації до видання читаємо, що книга представляє «перше в українській керамології комплексне дослідження розвитку гончарного шкільництва в місті Кам’янець-Подільський упродовж першої третини ХХ століття». За архівними й літературними джерелами, польовими матеріалами дослідницею проаналізовано передумови заснування, основні напрямки діяльності, учнівський склад, навчальні програми, технологічні аспекти опанування гончарства, етнопедагогічні засади функціонування й персоналії викладачів різночасових навчальних закладів: Кам’янець-Подільських рисувальних класів (1905—1908); Кам’янець-Подільської художньо-ремісничої навчальної майстерні (1908—1919); Кам’янець-Подільської художньо-промислової професійної школи імені Григорія Сковороди (1919—1933).
В анотації також наголошено, що в монографії «відтворено унікальну в межах України систему комплексного формування творчого майстра, що передбачала практику у виробничих майстернях, участь в етнографічних експедиціях і фахових гуртках, видавничу, музейну й виставкову діяльність. З’ясовано визначальну роль керівників гончарних навчальних закладів в успадкуванні й передачі професійних знань (В’ячеслав Розвадовський, Микола Роот, Володимир Гегенмейстер)», зазначено, що дослідницею «вивчено трагічні сторінки історії, пов’язані зі знищенням російською окупаційною владою цього самобутнього осередку збереження, розвитку й популяризації народного мистецтва». В книзі опубліковано унікальні архівні й керамологічні матеріали гончарних шкіл міста. Біля багатьох ілюстрацій зазначено: «Публікується вперше».
Презентація монографії відбулася 23 вересня в селищі міського типу Опішня Зіньківського району Полтавської області в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в рамках Національного конгресу українських керамологів «Українська керамологія в контексті викликів ХХІ століття». А 29 вересня один примірник монографії авторка підписала в дарунок Кам’янець-Подільському історичному музеєві-заповіднику «зі щирим пошануванням і вдячністю за сприяння в керамологічних пошуках». Людмила Миколаївна також висловила вдячність нащадкам Володимира Гагенмейстера — доньці Ользі, внучці Валентині та правнукові Ярославу, працівникам Державного архіву Хмельницької області, Національного історико-архітектурного заповідника «Кам’янець», директорові Кам’янець-Подільської міської дитячої художньої школи Олені Савчук та ще багатьом людям, які в тій чи іншій мірі сприяли науковим студіям дослідниці та підготовці книги до друку.
Людмила Овчаренко під час презентації монографії
Уже перше моє знайомство з монографією засвідчило солідність праці Людмили Овчаренко. Для прикладу, я знав, що Олена Іванівна Юхимович, яка в 1951—1965 роках працювала директором першої школи в Кам’янці-Подільському й викладала в мене малювання в п’ятому класі, навчалася в школі Гагенмейстера. З монографії я довідався, що її дівоче прізвище було Бублій, що в художньо-промисловій школі навчалася і її сестра — Ольга Бублій.
Досить багато матеріалу я знайшов у монографії для відтворення біографії художника декоративно-ужиткового мистецтва та скульптора Юхима Гаврилюка — уродженця Нігина. Так, у книзі є його цінний спогад про Володимира Гагенмейстера, подано насичений фактами його лист до Ольги Ерн (доньки Гагенмейстера), є ціла низка документів із періоду, коли майбутній скульптор навчався в місті над Смотричем.
Усе це засвідчує, що монографія Людмила Овчаренко працює та дасть можливість на основі оприлюднених нею матеріалів підготувати ще не одну статтю, присвячену викладачам і учням із Кам’янець-Подільського осередку гончарної освіти в України. Звісно, при такому величезному обсязі опрацьованого матеріалу авторці не вдалося прослідкувати буквально за всім. Тож, наприклад, у розділ про адреси гончарних навчальних закладів потрапили не найсвіжіші назви кам’янецьких вулиць, хоча вони подані авторкою з ремаркою «нині» (вулиця Лібкнехта від 1990 року Домініканська, а 26 Бакинських комісарів від 1992 року — Сіцінського). Дослідниця помилково вказує, що народний художник України Василь Касіян був випускником Кам’янець-Подільської художньо-промислової школи, опублікована поруч копія листа художника це твердження спростовує. У монографії згадується художник Сергій Збігнєв-Гайх, насправді в нього не подвійне прізвище, а два імені: офіційне — Збігнєв, побутове — Сергій. Утім ці та інші «ляпи» досить легко з’ясовуються людьми, знайомими з кам’янецькими реаліями, і аж ніяк не впливають на надзвичайно приємне враження від солідного фоліанту дослідниці з Опішні (чи Опішного, як пише Людмила Миколаївна, бо своє рідне містечко вона іменує не «Опішня», як зафіксовано в офіційних документах, а «Опішне», як кажуть місцеві мешканці).
власне монографія Людмили Овчаренко — це перші 352 сторінки книги та 60 сторінок розділу «Джерела». Наймасивніший же розділ «Додатки» має аж 830 сторінок.
Хм... нічого собі. Такий собі збірник документів заданої тематики. Такі книжки зазвичай дуже корисні для дослідників. Тут я повністю солідарний з автором
0
